"Терміново шукає родину собака з Донеччини". Репортаж із центру перетримки тварин із прифронтових територій

З командою Save Animals Ukraine ми приїхали у селище Обухівка, що за 20 кілометрів від Дніпра. Влітку цього року Сергій з іншими волонтерами відкрили тут центр перетримки тварин. Колись тут було фермерське господарство Сергієвого діда, а тепер у цьому місці покинуті або евакуйовані собаки чекають на господарів. Хтось —  на нових, а по когось мають повернутись власники, коли виїдуть з прифронтових сіл. 

Навколо лише поле, ніяких будинків. Щоб тварини не заважали людям, а тваринам — погані люди.  Біля входу знайомимось з колегою Сергія, Ростиславом. Вони отримували так багато запитів на евакуацію, що тварин вже не було куди розвозити. Притулки, з якими контактують волонтери, заповнюються надто швидко. Так створили власний тимчасовий прихисток. 

Чорний мінівен Volkswagen завтра знову вирушить у дорогу. Як у рукавичці, тут розмістяться люди, клітки, тварини, мішки. 

НАЛЯКАНІ ТА З ХАРАКТЕРОМ

Огороджена територія поділена на 4 секції бетонними блоками та залізним парканом: зона з матеріалами, секції з вольєрами. Переступаємо через металеву рамку дверей і зачиняємо її на засувку. Собаки спритні, тому щойно випадає нагода, втікають погасати. Наталія, слідом за якою я йду, волонтерка команди і дружина Сергія. До 2023 року вона була співзасновниця типографії, зараз — співвласниця виробництва собачого корму. Компанія віддає більшу частину прибутку на підтримку евакуацій тварин.  

Наталія підходить до найближчого вольєру і без особливих зусиль рукою відсовує в бік нанизаний на дріт банер. Зараз він слугує завісою для собачої клітки. Бо так і тепліше, і менше стресу від зовнішнього середовища для наляканих тварин. Побачивши шматок світу, сіро-біла собака почала радісно заливатись, нагадавши мені папугу, якого на ніч закрили тканиною, аби той не бубонів.

Ми приїхали в обідній час, песики вже давно поснідали й готові до прогулянки. Наталія пропонує по черзі випускати хвостатих. В цій частині зараз перебуває троє собак. В іншій — ще четверо.

Шанс бути першою на прогулянці випав 8-річній німецькій вівчарці Соні. Її привезли сюди лише минулого тижня, тому все довкола для неї — нове та чуже. Коли хлопці вивозили Соню з прифронтового Багатира, що на Донеччині, вона метушилась та бігала напівприсядки. А коли кілька днів тому Росія атакувала Дніпро ракетами, Соня так злякалась, що її ледь вивели із клітки.

Ось і зараз Наталія навстіж відкриває клітку, а вівчарка не виходить. Стривожено гне шию, крутить головою, піднімає та опускає свої собачі брови, показуючи яскраві бурштиново-коричневі очі. Дівчина простягає руку до собаки, аби та познайомилась із запахом, а потім дбайливо веде Соню до прогулянкового місця. Собака декілька разів похапцем повертається до будки, але згодом все ж виходить назад. 

Місце, де собаки бігають, завбільшки як шкільний спортзал. Волонтери обтягнули периметр сіткою та укріпили автомобільними шинами. Всередині на траві стоїть миска з водою, щоб собаки могли пити. Інколи вони там миють собі лапи. 

Собака Соня сідає мені на взуття і притуляється до ніг всім тілом. Я жартую, що прийдеться моїй колезі-фотографу віддавати своє місце в купе для цієї вухатої красуні. Але для Соні вже підготовлена інша доля — скоро поїде до нових власників в Полтавську область. Попередні власники виїхали за кордон, залишивши собаку за декілька десятків кілометрів від фронту.

У сусідньому вольєрі сидить Джек, низенький чорний пес з кучерявими довгими вухами. Його на початку вересня вивезли з Родинського, що біля Покровська. Наталія розповідає, що пес хоч і маленький, але з характером: то за будь-якої можливості “мітить” територію, то зчепиться з іншим псом.

“А ПОТІМ ДРУЗЯМИ СТАЛИ”

Чоловік у яскраво-синій робочій куртці, дістає з клітки Джека велику посудину, де була вода. Миє зі шланга і наливає свіжу. Це —  Андрій, дядько Сергія, котрий зараз живе і працює в притулку. Коли племінник запропонував Андрію зробити центр тимчасової перетримки, той погодився.

Кожен день тут однаковий: прокинутись, зварити кашу, додати корм, замінити воду, почистити клітки, поприбирати, замінити сіно, погуляти. Чоловік закінчує поратись близько 11 ранку. Оскільки темніє рано, то о 16 цей цикл починається знову. 

 —  Були такі, які і кусали мене. А потім друзями з ними стали. Різне було, а допомагати ж треба.

Сіро-біла собака праворуч — подружка Джека. Псів разом вивезли з Родинського на прохання їхньої господарки. Власниця Анна, яка ще залишалась на Донеччині, вже виїхала до Дніпра, щоб возз’єднатись з улюбленцями.

— Це дама, яка не дружить ні з ким. На всіх кидається. Так, Ніко? — звертається Андрій до собаки. — Була на ланцюгу. Я зняв з неї ошийник.

Сергій із двома іншими волонтерами розвантажує дерев’яні піддони, які ми забрали дорогою до притулку. Ними додатково обладнають зону вигулу, а ще — згодяться, щоб збудувати будки. 

 — У нас не було можливості вибирати місце. В нас було або тут створювати, або не створювати зовсім, — відповідає Ростислав, коли запитую, як виник центр перетримки. 

 —  Я не хотів до останнього відкривати, бо можна “обрости” тваринами так, що це потім перейде у спадок моїм дітям, і вони проклинатимуть мене до кінця життя. Але життя зараз таке, — додає Сергій, злегка усміхаючись.

ЕВАКУАЦІЙНИКИ

Екіпаж, який їздить на евакуацію, зазвичай складається з трьох людей. Евакуаційників в команді шестеро — вони чергують на виїздах. Додатково є люди, які збирають заявки, відповідають на дзвінки, шукають прилаштування. Команду формують постійно, бо волонтерство триває поруч з офіційною роботою. 

Ростислав вів новинну сторінку в одній із соцмереж. За допомоги своїх підписників, Ростислав ще до повномасштабного вторгнення почав допомагати тваринам: то людей зібрати для поїздки в притулок, то корм відвезти. Зараз більшу частину його зайнятості займає лікування та прилаштування собак, а також ведення каналу про загублених тварин. 

Сергій — директор департаменту молодіжної політики та національно-патріотичного виховання Дніпровської міської ради. У лютому 2022 року у Дніпрі почав діяти координаційний штаб волонтерів міста. Сергій долучився і організовував харчування для блокпостів. В березні він почув, що треба евакуювати тварин з Салтівки у Харкові, але ніхто не відгукнувся на цю поїздку. Так виїхав уперше. Надалі рятуватиме тварин з Херсону після підриву ГЕС, залишатиме їжу для тварин на прифронтових територіях і допоможе більше 2 тисячам тварин. 

Іноді не вдається встигнути за всіма. Влітку Сергій опублікував фото. На ньому повідомлення з екрану його смартгодинника. “Добрий вечір, сусіди сказали, після сьогоднішнього обстрілу він (пес — ред.) помер. Більше евакуація не потрібна, вибачте.”

Ростислав згадує свою першу евакуацію навесні 2023, ніби розповідає старий анекдот:

— У мене є ГАЗель, і треба було евакуювати за раз близько 60 тварин. Тому мене попросили взяти цю машину і поїхати в Часів Яр. І казали: “Ростику, бери ГАЗель. Не знаємо, чи повернеться вона, але спробуймо”. Ми загубили там одне колесо, було весело. Тоді ще активно бої йшли на Бахмуті і сильно обстрілювали Часів Яр.

Евакуація з Херсону під час затоплення була найнезвичнішою. Хаос, вода, обстріли, перекриті дороги. До всіх складнощів додавались ще емоції деяких волонтерів. 

— Один чоловік виявив бажання поїхати. Після цього я пожалкував, бо я зрозумів, що він не готовий був моральний. Коли почалися обстріли, в нього сталася панічна атака. Я думав, що він вистрибне з човна. Після він, звісно, видихнув.  А я кажу йому, що за такою необачністю можуть бути проблеми. От Олег так само, — Сергій посміхається і киває вбік головою на чоловіка, який закінчує вивантажувати піддони з лафета автомобіля. 

— Ми їхали в Новоградівку. Сів за кермо, і там я-я-як почалось. І я думав, що він нас там похоронить скоріше, ніж росіяни, — продовжує розповідати Сергій.

Усі починають сміятись. 

— Ну все ж вийшло добре! — відбивається від звинувачень Олег.

— Якщо ми тут стоїмо, то все добре, — погоджується Сергій.

Нескінченні заявки, пошуки нових родин для котів і собак та грошей для виїздів, евакуації під обстрілами — все спричиняється до виснаження волонтерів. 

— Кожен місяць думаєш: “Пішло воно все до чорта”. А потім такий: “Ну а хто ж якщо не ми?”. І повертаєшся. Треба забирати з найзапекліших і найгарячіших точок. Але з розумінням, що помирати ще зарано, — додає Сергій.

Команда працює у шаленому темпі. Іноді робота зупиняється після четвертого чи п’ятого десятка тварин лише тому, що закінчилось місце в машині. Частини проблем можна було б уникнути, якби люди не полишали своїх улюбленців. 

Втім, Сергій нікого не засуджує:

— Ми, слава Богу, не були в такій ситуації. Просто мовчки робимо те, що ми можемо й знаємо, як робити.

З мінівеном, біля якого ми ховаємось від вітру, аби поговорити, пов’язана неулюблена частина роботи. Ростислав без вагань розповідає, що прибирати в авто — ще те “задоволення”.

— Зазвичай просимо людей не годувати в той день, коли ми забираємо тварин. Запевняємо, що привеземо і всіх погодуємо. А у відповідь: “Ой, а я от тільки погодував”. Тільки садиш тварину, пройшло 5 хвилин, і вже запах стоїть — повна машина, повна клітка добра, — каже Ростислав.

На утримання й облаштування Leroy Shelter постійно потрібні гроші, будівельні матеріали та руки. Волонтери вигадують нові способи, як залучити помічників. За декілька хвилин ходьби від притулку протікає річка. Команда облаштовує зону відпочинку, щоб люди, які приїздили в центр перетримки, могли порибалити та провести час на природі. Тутешні пейзажі дійсно чудові: з одного боку вода, з іншого — хвойний ліс. Чоловіки влітку ходять сюди купатись після роботи у притулку. 

НІХТО І УЯВИТИ НЕ МІГ

Команда волонтерів заздалегідь збирає заявки на евакуацію тварин. Останнім часом зосередились на Донецькій області. Що активніше рухається фронт, то більше заявок. Люди похапки виїжджають, залишаючи речі та тварин. Іноді навпаки, не можуть виїхати, поки не віддадуть котів у безпечне місце. Але без незапланованих тварин евакуаційникам виїхати вдається рідко. Часто військові змінюють позиції та просять забрати хвостатих. Або на порожніх вулицях бігають останні чотирилапі мешканці напівзруйнованих селищ.

Додаткові труднощі, коли волонтери забирають тварин у людей, які погодились придивитись за сусідським котиком, власники якого вже виїхали. Потім — за собакою знайомих. А ще за трьома кішками із сусідньої вулиці. Так в останню мить у команди з’являються плюс 10 Мявчиків і Гавчиків, яких не так і швидко вдається прилаштувати в родини. 

Питаю, чи могли вони уявити ще 5 років назад, що будуть так тісно пов'язані з тваринами. 

— Ні, зовсім ні, — швидко відповідає Ростислав.

За декілька років до повномасштабного вторгнення Ростислав зрозумів, що не знає куди і навіщо рухатись в житті надалі, бо нічого не мотивує. Зараз зооволонтерство додало нові сенси в життя. Кожен хвостик, який потребує евакуації, дає поштовх вставати зранку і діяти, щоб якнайшвидше ця тваринка почала жити своє краще життя.

Сергій розповідає, що “результати” своєї роботи бачить у собачих очах. По тваринах видно, як позитивно на них впливає евакуація з-під обстрілів. Але спочатку пухнастику треба пережити близько 300 кілометрів не завжди гарної дороги, в клітці, з іншими тваринами. Хтось гавкає, хтось виє, хтось блює. Зате надалі — тиша й безпека.

Заходимо назад у притулок і продовжуємо випускати собак на прогулянку. На черзі двоє рудуватих собак: хлопчик і дівчинка. 

Руде цуценя-підліток з білим пухнастим животом — Бусолька. Її забрали від військових зовсім крихіткою, у півтора місяця. І ось вже, фактично все своє життя, більше пів року вона перебуває у центрі перетримки. Волонтери дивуються, що досі не знайшли їй сім’ю. Вона — з тих собак, на яких постійна відсутність людини поруч впливає негативно.

Бусолька перелітає через вхід у прогулянкову зону і гасає колами. Хлопчик, імені якому не давали, щоб це зробили вже майбутні господарі, крутиться навколо нас. Дістаю собачі смаколики і з двох рук протягую собакам — пес миттєво лагідно забирає з рук, в той час Бусолька не наважується підійти так близько. Пригощаю хлопчика ще декілька разів і кладу пакет до кишені, щоб продовжити розмову із Наталею. Активний пес підстрибує до мене то попереду, то позаду, у спробах роздобути ще сушених ласощів. 

Помічаю, що на території немає котів, хоча в розмовах мені розповідали, як їх вивозять. Запитую про це. Мені пояснюють, що котам намагаються відразу знайти родину або перемістити у притулок. Але є ідея зробити тут котодомівку — вагончик з обігрівом. 

Відводимо собак назад до вольєра. Бусолька постійно втікає, тому Наталія просить Сергія взяти розбишаку на руки та донести.

Андрій, працівник притулку, сидить за воротами притулку і курить. Разом заходимо назад до вольєрів і німецька вівчарка починає заливатись гавкотом, аж показує зуби. Чоловік прикладає руку до решітки клітки — собака вмить затихає та починає облизувати йому долоню. 

— Чи думали ви, що будете пов’язані із тваринами у такий спосіб? — запитую.

—  В мене була робота. Все змінилось в один день. Те, що я в 60 років опікуватимуся собаками, точно не думав, — каже чоловік. — Але відчуваю радість, що допомагаю. Я за цих собак впевнений, що вони нагодовані, вигуляні та в теплі. Єдине що, коли прив’язуюсь до собаки, а її потім забирають, то треба дні три, аби відлягло.

— Була найулюбленіша собака? 

— Його забрали, у родині вже. Ротвейлер Майк, 6 років. Теж ми з ним довго сходились, приручив — забрали. От вчора Лойда забрали — лайка західносибірська. Теж два дні кусав мене, потім гуляли вже, окрім мене нікого не підпускав. Так, як і ці, — киває на двох великих собак. — Ну в них є господарка, приїздить раз у два тижні, як може. Вона жінка у віці, в шелтері живе. До них ніхто тиждень підійти не міг, а потім ми здружились, — розповідає він.

Сергій з командою евакуювали Майка і його подружку Джину у липні з Олександрополю на Донеччині, який росіяни окупували декілька місяців назад.

Власник, старенький дідусь Віталій, не міг залишити собак і виїхати, тому залишався під обстрілами. Коли волонтери забирали собак, Віталій з тремтячими руками нахилився обійняти пса і сказав: “Майк, прости, у меня выхода нет. Прости”. Зараз собаки віднайшли своє щасливе життя в інших родинах, а дідусь виїхав у безпечне місце до доньки.

“НУ ДАВАЙ! ЛІЗЬ!”

Сергій ділиться історією порятунку, який йому запам’ятався:

— Їде лафет, на ньому пікап, відкриваються двері — мені дають у руки стропу. А на ній —  великий білий алабай. Я ж не знаю його характер. Підходимо до багажника, кажу: “Ну давай! Лізь!”. Ніяк. Я подумав, що якщо зараз буду його підсаджувати, то ще перекусить мені артерію. І боюся ж. Коротше, залишив я там машину, рушили з ним пішки. Я просто отак ішов проспектом, там десь метрів два тротуар. На зустріч —  люди. Ми отак, очі в очі дивимося, а я такий їм: “Не-а, не підходьте”. Вони з дороги сходять. Привів собаку додому, насипав корму, води. Поки крутився на кухні, дивлюсь —  він заліз на моє ліжко. Кажу: “Добре, я в коридорі посплю”. Виявився, добрий, слухняний пацан.

Ростислав кличе Сергія, повертаючи його зі спогадів. Коли собакам потрібна медична допомога, то їх відвозять в ветеринарні клініки, які намагаються робити знижки волонтерам. Щойно Ростислав домовився за стерилізацію Бусольки. Везти треба вже. З клініки ж заберуть собаку, яка наступного дня має їхати в нову родину.

Собаці ідея цього разу вийти з вольєра вочевидь не дуже сподобалась, тому вона стрімголов бігає по клітці від Андрія. Чоловік широко розставляє руки, ніби хоче когось обійняти, але Бусолька уникає контакту. Залазить у свою металеву будку. Чоловік легенько нахиляє будку, собака, як і задумувалось, вистрибує. Після 5 хвилин цього танку, Андрію вдається взяти її на руки і донести до машини, навіть не полишаючи цигарки.

Наостанок запитую, як ставляться рідні до волонтерства чоловіків. 

— Мовчки допомагають. Іноді матюкаються, але що ж робити, — ствердно відповідає Сергій.

— Я от, наприклад, живу з батьками. Ввечері їде машина з евакуації: через два дні котики мають їхати на Полтаву, але зараз нам їх нікуди. І от, уявіть собі, що я просто отак: “Мам, пап, 30 котів треба забрати до себе” — весело розказує Ростислав.

— Мені здається, наступного разу ми приїдемо до Ростіка, а його батьки повантажать його нам у машину і скажуть: “Знайдіть йому перетримку”, — додає Сергій і всі починають сміятись.

Сідаємо в авто, попереду, у мінівені, хлопці повезли Бусольку. Сьогодні тут, в центрі перетримки, сім собак. Але ні у мене, ні у волонтерів немає сумніву, що завтра їх буде більше. Евакуаційні рейси проводяться щотижня. Наступний — якраз завтра. За один рейс може бути аж 40-50 котів і собак.

На очах волонтерів гаснуть та вимирають прифронтові села. А команда небайдужих людей невпинно вберігає від смерті те, що ще вдається врятувати —  життя чотирилапих.

Через декілька днів відкриваю сторінку волонтерів у соцмережах. Читаю: “Вчергове евакуювали тварин із Донецької області. Назвали її цуценяча —  їх було 13 штук”.

***