Українська церква на сході: яка її історія

Історія релігії на Донеччині та Луганщині — це складна й надзвичайно цікава сторінка нашої минувшини. Щоб зрозуміти, як тут формувалися і розвивалися християнські громади, варто зазирнути у минуле.

Сьогодні Східний Варіант розповідає про становлення та розвиток української церкви на сході України.

Від давніх часів до Російської імперії

Коріння релігійного життя регіону сягає дуже давніх часів. Ще у 7 столітті ці землі потрапили під вплив Хозарського каганату. Вже з 8 століття язичництво почало поступатися місцевим релігіям. Однією з перших таких релігій тут стало християнство. Воно проникало на ці території з боку Кримського півострова.

На межі 15 та 16 століть дедалі більше людей почали тікати у “Дике Поле”. Це історична назва степових земель між Дніпром і Доном, які у той час були малозаселені. Головною причиною стало те, що як у Речі Посполитій, так і в Московській державі, селян все сильніше закріпачували. Освоєнням цих небезпечних степів займалися переважно вільні козацькі громади.

Освоєння донецьких степів йшло пліч-о-пліч із поширенням християнської віри. Як вказують дослідники Віктор Войналович та Наталія Кочан у своїй книзі “Релігійний чинник етнополітичних процесів на Донбасі: історія та сучасність”, саме в цей час, ймовірно, біля одного з військових укріплень заснували Святогірський монастир. Про його появу існує дві основні теорії, про які пише історик Ілля Луковенко. Перша пов’язує заснування обителі із ченцями Києво-Печерської лаври, які нібито втекли сюди ще у 13 столітті після монгольської навали. Інші ж наполягають, що першими тут оселились ченці з грецького Афону.

Православ’я в регіоні ще більше зміцнилося під час Національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького. Рятуючись від бойових дій, тисячі селян з Правобережної України рушили на землі сучасного сходу України, приносячи із собою свою віру.

Але справжнім поворотним моментом стала середина 18 століття. Тодішній царський уряд мав стратегічний інтерес — якомога швидше заселити донецькі степи. Влада запросила на військову службу та постійне проживання сербів, хорватів, болгар, чорногорців, румунів та греків. Важливо, що переважна більшість цих колоністів також була православними.

Цим іноземним колоністам віддали у постійне користування великі території в районі між річками Лугань, Бахмут та Сіверський Донець. Завдяки цьому вже існуючі військові поселення зміцніли, а також виникло багато нових, проте основну масу населення становили українці. Головною ознакою цього етапу стало активне церковне будівництво. Саме у 18 столітті в степу починають зводити перші дерев’яні та кам’яні храми. Їх будують, наприклад, у Бахмуті, Маріуполі та на території сучасного Донецька.

Драматично склалася доля Святогірського монастиря, адже у 1787 році Катерина ІІ закрила його, а всі землі та майно передала скарбниці. Лише у 1844 році, за наказом Миколи І, монастирю дозволили відродитись. Тим часом, на межі 18 та 19 століття, релігійна карта Донеччини та Луганщини ставала ще різноманітнішою. Це пов’язано з прибуттям в регіон німецьких колоністів, які переважно були протестантами.

Новий етап у релігійній історії стартував у другій половині 19 століття. Він був напряму пов’язаний із державною політикою Російської імперії. Царизм робив активну ставку на переселення росіян в цей індустріальний регіон. Головною метою таких дій було поступове “обрусіння” південних українських земель. Станом на початок 20 століття в Донецькій губернії церква була головним центром не лише духовного, але й освітнього життя. У межах губернії діяло 728 православних парафій і майже при кожній церкві діяла також і парафіяльна школа.

Під пресом атеїзму: церква за радянських часів

З перших же років радянської влади на Донеччині та Луганщині місцеві представники партії почали активний наступ на релігійне життя. Юридичною основою для цього слугував відомий декрет радянського уряду про відокремлення церкви від держави та школи. Щоб втілити їхню політику в життя, влада створила спеціальний орган — Антирелігійну комісію. Завдяки її роботі, до середини 20-х років на сході була сформована ціла мережа.

Головними мішенями для антирелігійної пропаганди були робітники, селяни та молодь. До кожної групи був свій окремий підхід. Історик Андрій Фесенко у своїй статті про організаційне оформлення радянських антирелігійних органів на сході України зазначає, що у директивах Донецького губкому партії прямо вказувалось, як працювати із селянами. Їх рекомендували не просто агітувати, а давати знання з природничих наук та агрохімії, витісняючи таким чином релігійні уявлення.

Особливого розмаху в регіоні набула кампанія з вилучення церковних цінностей. Пізніше, у 1929 році, почалося масове закриття храмів та молитовних будинків. Згодом антирелігійна кампанія лише посилювалась. На зламі 1920-1930-х років тривав тиск на єпископат, священників та вірян Російської православної церкви. У середині 30-х років органи держбезпеки взялися за “істинно-православних християн”, повністю припинивши їхню легальну діяльність  у регіоні. До кінця 1930-х років православне життя на сході України було практично знищене, влада закрила понад 550 церков. Станом на 1940 рік на сході продовжував діяти лише один храм в Олександрівську на Луганщині.

Після Другої світової війни радянський режим опинився в нових умовах і вже не міг відкрито використовувати старі методи “войовничого атеїзму”. Влада вирішила, що їй вигідніше піти на співпрацю з церквою. Наслідком цього стало відродження Російської Православної Церкви (РПЦ). По всій країні почали відкриватись духовно-пастирські курси, монастирі. І хоч держава запровадила сувору систему реєстрації, з 1943 року громади почали отримувати дозволи на відкриття храмів та молитовних будинків. Ілля Луковенко у своїй книзі наводить такий приклад: у Донецькій області на початок 1944 року офіційно зареєстрували 232 православні церкви та молитовні будинки. Проте ця система була дуже вибірковою. Якщо церковну громаду вважали “небажаною”, то їй під будь-яким приводом відмовляли в реєстрації і їх одразу звинувачували у порушенні закону.

З приходом до влади Микити Хрущова розпочалася нова хвиля антирелігійної пропаганди. Місцева влада у Донецькій та Луганській областях діяла рішуче. Партійний комітет вимагав нейтралізувати вплив церковників на молодь, зупинити їхню діяльність поза храмами, знімати з реєстрації громади під вигаданими причинами. Історик Віктор Гіцевич у своїй праці про місце релігії у повсякденному житті краю наводить такі цифри: всього за 4 роки, з 1959-го, Донецька область втратила 43,5% своїх православних парафій, а Луганська — 38%. На початок 1963-го їх залишилось 105 і 72 відповідно.

Надалі нищення церковної мережі продовжувалось, хоч і не так стрімко. До 1985 року на Донеччині залишилося 87 парафій, а на Луганщині 55. Паралельно з цим у регіоні постійно зменшувалася і кількість священників. Аж до часів горбачовських реформ влада мала одну постійну проблему — це релігійне підпілля. Це явище було серйозним викликом для радянських інституцій. Наприклад, у Донецькій області підпілля було дуже розгалуженим і відзначалось тим, що у ньому були представлені найрізноманітніші конфесії.

Церква в роки незалежності

За часів незалежності України релігія почала відігравати все помітнішу роль у суспільному та політичному житті сходу. З іншого боку, сам рівень релігійності залишався одним із найнижчих у країні. Наприклад, на початку 2013 року на сході віруючими себе називали лише 59%. Українська Православна Церква Московського Патріархату (УПЦ МП) проводила на сході України інтенсивне будівництво. Ця церква з’явилася у 1990 році та належала до юрисдикції РПЦ. З 1992 по 2010 роки у Донецькій області з’явилось 219 нових храмів, а в Луганській 25, не рахуючи тих, що будувалися. Головним осередком релігійного життя регіону стала Свято-Успенська Святогірська лавра. Вона стала одним із головних центрів формування нового релігійно-православного середовища, яке ідеологічно спиралось на російську доктрину “русского мира”.

Перші парафії Української Православної Церкви Київського Патріархату (УПЦ КП) на сході почали виникати на Донеччині. Це відбулося у селах Свободне та Благодатне Тельманівського району, а також у Донецьку, Слов’янську та Краматорську. Розвиток УПЦ КП в регіоні гальмувало упереджене ставлення з боку влади. Наприклад, у 2013 році у Луганську на відкриття храму УПЦ МП прибули народні депутати та очільники області. А відкриття храму УПЦ КП, що відбулось трохи раніше, влада повністю ігнорувала.

Війна та релігія

З початком війни на сході України у 2014 році керівництво УПЦ МП зайняло неоднозначну позицію. Вони відмовлялися називати Росію агресором і закривали очі на порушення прав людини. Маючи величезний вплив у регіоні, структури УПЦ МП не стали на заваді сепаратизму. Держсекретар США Майк Помпео у 2018 році назвав неприйнятним той факт, що за підтримки деяких священників УПЦ МП, російські бойовики перетворювали церкви на казарми. Духівництво відкрито їх підтримувало, наприклад, освячуючи їхні прапори та благословляючи на “священну війну”.

Те, що подавалось, як захист православ’я, на окупованій території насправді було релігійним терором проти інших конфесій, особливо проти УПЦ КП. Озброєні люди вдиралися до храмів та вимагали від священників переходити до Московського патріархату. У разі відмови храми конфісковували. Наприклад, у 2018 році окупаційна влада Донецька закрила храм  Святого Духу, у 2019 році бойовики відібрали храм у Тельманівському районі.

Процес переходу громад до Православної церкви України на сході відбувається вкрай складно. На сьогодні відомо лише про один такий випадок — Свято-Стрітенська громада у Костянтинівці, як зазначає сайт Релігійна правда. Це рішення довелось відстоювати у судах проти УПЦ МП.

«Перейшла вся релігійна громада з храмом, з головою парафіяльної ради, з церковно-парафіяльною радою, крім священника. А чому перейшли? Бо голова парафіяльної ради і віруючі побачили одного зі священників Московського Патріархату, який сидів на БТРі і кричав «бей хохлов, спасай Россию», – розповів владика Сергій.

13 жовтня 2025 року начальник Костянтинівської міської військової адміністрації Сергій Горбунов повідомив у Фейсбуці, що армія РФ обстріляла територію громади, внаслідок чого зокрема було завдано руйнувань Свято-Стрітенському храму. Це лише один із багатьох прикладів того, як країна-агресорка справді ставляться до релігії.

Сьогодні реалії Донеччини та Луганщини визначає війна, яка розколола релігійне життя. На підконтрольній території України церкви стали потужними гуманітарними центрами, в той час, як на окупованих землях домінує РПЦ, яку тамтешня влада використовує для ідеологічного контролю.

Автор: Іван Погонець, Інга Павлій