Відновлення правди. Традиції зимових свят на Донеччині та Луганщині

Як відомо, пропагандисти країни-агресорки наполягають, що території Донецької та Луганської областей є «історично російськими». Спростувати цю брехню найкраще допоможуть традиції та звичаї, які сформувалися в тутешніх мешканців протягом століть. Дізнаймося, якими вони були.

Вечорниці, які припадали на різдвяний піст

Цикл різдвяних свят починається зі Святвечора 24 грудня. Однак є свята, які відзначають раніше, але припадають вони на різдвяний піст. Вони були зафіксовані на Донеччині Іриною Крюченко, директоркою Хлібодарівського сільського будинку культури. До повномасштабного вторгнення пані Ірина керувала народним пошуково-дослідницьким фольклористичним гуртом «Заграйярочка» в Центрі культурних послуг Волноваської громади. Понад 20 років вона займається дослідженням та фіксацією народних традицій Донеччини та її фольклористики. Для цього спілкується з багатьма мешканцями та мешканками регіону, записуючи та аналізуючи їхні розповіді.

Різдвяний піст триває з 15 листопада до 24 грудня. У листопаді мешканки Донеччини проводили свято Катерини, або Катеринівські вечорниці. Цей день був значущим для молодих незаміжніх дівчат, які мріяли про щасливу долю та вдале заміжжя. День розпочинали із молитви до Святої Катерини. Дівчата йшли до церкви, молилися вдома, зверталися до святої покровительки з проханням благословити. На вечорницях цього дня готували пісні страви. Дівчата домовлялися заздалегідь і зносили до обраної хати квашену капусту, буряки, картоплю. Обов’язковими стравами столу були пісний борщ та каша.

«Особливе місце на святі Катерини займали ворожіння, адже це був день передбачення долі. Ворожили на горіховій шкарлупі, на воску, на дзеркалі. Після вечорниць дівчата виходили на двір і слухали, з якого боку лунає гавкіт собак або чиї голоси чути. Звідти, за їхніми віруваннями, прийдуть свати», — розповідає Ірина Крюченко.

Свято Введення в храм Пресвятої Богородиці припадало на 21 листопада й символізувало початок свят зимового циклу за народним календарем, каже пані Ірина. У цей день символами для освячення в церквах були обрядовий хліб, вода та зерно.

«До Введення в селах Волноваського району пекли обрядовий хліб, який освячували в церкві. У кожному селі були свої особливості його приготування. Наприклад, у селі Златоустівка хліб пекли круглим і високим із пшениці вищого ґатунку. У селі Малинівка до тіста додавали ложку меду, щоб у сім’ї панував спокій і достаток, і називали такий хліб “Введенським короваєм”. Майже в кожному селі Волноваського району перед випіканням хліб обов’язково хрестили та промовляли молитву, а в селі Карлівка на Введення поверх хліба з тіста викладали хрест, як садили в піч промовляли: “Як цей хліб виросте в печі, так хай росте й добро в хаті”», — ділиться дослідниця.

Андріївські вечорниці не були поширеними на Донеччині серед мешканців ХІХ століття, однак цю традицію привезли із собою переселенці з Лемківщини та Бойківщини, які були примусово переселені на схід у 1940–1950-х роках. Вечорниці, які проводили в ніч із 29 на 30 листопада, були наповнені обрядами та веселощами. Дівчата ворожили на судженого за допомогою балабухів, води, свічок і воску. Хлопці розважалися жартами та збитками, піднімаючи вози на дахи чи замінюючи ворота місцями.

Передріздвяні свята

Святий Миколай відзначається 6 грудня. Однак наші предки готувалися до свята напередодні. У Волноваському районі не було поширеним пекти «миколайчиків» — печиво у вигляді зірочок чи янголів. Цей звичай, розповідає Ірина Крюченко, більш сучасний для регіону. Натомість збереглися згадки про інший вид святкових солодощів — «медяники».

День Ігната відзначали 20 грудня. У цей день родини забивали свиней, яких готували на різдвяні столи. Заборонялося на Гната прясти та прати. Жінки готували печиво, прибирали в хаті, а чоловіки заготовлювали дрова на свято та лагодили сані. Цього ж дня виготовляли різні прикраси, які створювали новорічний настрій. Наприклад, «павуки» — фігурки із житніх стебел соломи, або Дідухів — з колосків першого зажинкового снопа. Дідухи використовувалися впродовж усіх різдвяних свят, їхня роль — символізувати спільного предка Діда.

«Найпочесніше місце для головного атрибуту Різдва — “Дідуха” — виокремлювали бойки та лемки. Бойки виготовляли його до свята виключно з колосків вівса й називали “дід” або “сніп”. Коли господар заносив його до хати, уся родина була впевнена, що разом із “дідухом” приходить в оселю добробут, який був символ багатого врожаю зернових. Також бойки вірили, що разом із “дідухом” заходять до хати й усі їхні померлі родичі, які будуть присутніми під час великої Святої вечері. На “дідуха” бойки зверху сипали кутею і вішали на нього ложки, щоб він теж їв, бо сприймали його духом предків і ставилися з повагою, як до справжнього діда», — розповідає дослідниця.

Різдво Христове — одне з найважливіших свят українців

На Святвечір 24 грудня готували вечерю з 12 пісних страв (які символізували 12 календарних місяців). Такою вечерею закінчували різдвяний піст. Обов’язковою стравою столу була кутя.

Існувала в цей день традиція посилати страву разом із дітьми до своїх родичів. В інформаційно-методичному збірнику «Традиції та обряди Донецької області» розповідається:

«У нашій Донецькій області кутю носили до хрещених батьків. Для приготування куті використовували спеціально оброблене в ступі пшеничне або ячмінне зерно, а в Донецькій області — рис. Страва мала бути пісною. Однак до зерна додавали товчений мак, волоські горіхи та розпарені родзинки (залежно від регіону). Наприклад, на Луганщині та Донеччині в минулому столітті кутю готували з рису та ставили на стіл вареники. Варилася кутя в глиняних горщиках».

У день Святвечора віряни нічого не їли, дотримуючись посту. А вечеряти сідали тоді, коли засяє вечірня зоря. Родина обов’язково згадує своїх померлих родичів, запрошує їх до вечері. Сідаючи за стіл, необхідно подути на стілець, щоб «не придавити мертву душу». Першою традиційно куштували кутю, а потім уже решту страв.

Цікаву традицію на Святвечір Ірина Крюченко виявила у Волновасі:

«Сестри з родини Бабенко розповіли багато цікавого стосовно зимових свят і як вони відзначалися. Дослідивши походження обрядів, можна стверджувати, що вони привезені першими переселенцями із Чернігівської губернії, Борзнянського повіту, містечка Івангород. Найбільше нас здивував різдвяний обряд “гукання Морозу до Святої вечері” — який повністю збігається з описом обряду того регіону. У цей день уся сім’я, включаючи маленьких дітей, збиралася на святкову вечерю. Миску або горщик із кутею мати підносила до печі й гукала Мороза до хати “Морозе, морозе, іди до нас кутю їсти, а в Петрівку не бувай, жита, пшениці не ламай”»

На велике свято Різдво Христове 25 грудня (раніше — 7 січня) українці спершу шанували души померлих, а потім йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після цього родина збиралася на святковий обід, який уже не був пісним. На столі були сало, печінка, ковбаса, смаженості та копченості. Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день та пробачати одне одному образи.

У цей день українці ходили колядувати та бажати одне одному щастя і многий здорових літ. Уже на Святвечір українці починали ходити хатами, а на Різдво після закінчення Богослужіння починали колядувати. Під час колядування господарям хатин бажали всіх благ та «посівали» оселю зерном: рисом, пшеницею, просом. Ввечері на Різдво накривали пишний стіл.

«За опитуваннями старожилів Різдвяні зірки на Донеччині найчастіше виготовляли з яскравого паперу, або фольги, яку в ті часи можна було придбати на ринках. Заздалегідь виготовлявся каркас із дерева, а потім вирізали фольгу за формою зірки й обклеювали нею каркас. У різних селах виготовлялися свої зірки, вони могли бути й чотирикутні й пяти-шестикутні, а також і багатокутні, які нагадували форму зірки в небі», — ділиться Ірина Крюченко.

Особливим Різдво було для лемків та бойків. Пані Віра, бойківська невістка, пригадувала, що напередодні Різдва вони ретельно прибирали в хаті, її мати ходила до сусідів товкти пшеницю на кутю, і розкладала її на ніч на столі, щоби підсохла. А рано вранці починали готувати 12 пісних страв на вечерю, і стільки ж на наступний день, тільки вже мʼясних.

«Варили кутю, заправляли її горіхами, родзинками та обов’язково освяченими на Спаса медом та маком. У кутку під образами урочисто стояв прикрашений дідух. Пекли пампушки із цукерками, крутили “тирчані” голубці, ліпили вареники з картоплею та капустою, варили горох і кисіль, смажили рибу та гриби. Ставили квашені овочі, яких було вдосталь, бо родили рясно на своєму городі. Перед вечерею господар обходив із хлібом господарку, і після цього починався святвечір. Починалася вечеря з молитви “Отче Наш”, яку промовляли всі при свічці й без електрики. Спершу всі мали відкусити часник, зубчик якого лежав у кожного на тарілці (щоби були здорові цілий рік). Обов’язково треба було скуштувати всі 12 страв (насправді, їх було завжди більше)», — розповідала пані Віра.

На Святвечір готували лемківські пісні голубці з картоплею, які зараз є елементом нематеріально-культурної спадщини Донеччини. Їх господиня подавала останніми під час святкового застілля.

«На Різдвяні свята в селі Званівка місцеві лемки організовували вертепи. Хоч їм і забороняла це робити місцева влада, та вони наскільки були сміливі, що не звертали уваги на заборони. Вони, за своїми давніми традиціями, відтворювали театральні костюмовані події, пов’язані із народженням Ісуса Христа. Обов’язковими персонажами таких вистав були: янголи, три царі, цар Ірод із воїнами, смерть, чорт, пастушки, жид Мошко та його дружина Сара», — розповідає Ірина Крюченко.

На Луганщині були зафіксовані схожі звичаї та традиції на Різдво. Варили кутю, яку їли з медом, та узваром із сушених яблук і вишень. На згадку про те, що Ісус Христос народився в яслах, у хаті у «святому» кутку кладуть солому і ставлять на неї кутю та узвар. У Біловодську це сіно зберігалося, і коли навесні садять квочку, його підкладали в гнізда, щоб кури краще виводилися. Верхівку, зібрану із вареної куті, також давали курям: “щоби були несучі”. Про це розповідає наукова співробітниця Луганського обласного краєзнавчого музею Юлія Цикулова.

За словами Юлії, під час евакуації у 2014 та 2022 роках Луганський обласний краєзнавчий музей втратив свої архіви. Тож етнографічні відомості про різдвяно-новорічні традиції, про які вона розповіла, стосуються переважно колишнього Старобільського повіту.

Кожен, скуштувавши її (обов’язково по три ложки куті), поповнював її своєю порцією. Отриманий один хлібець також замінюють своїм», — розповідає Юлія Цикулова.

У різних населених пунктів Луганщини були свої особливості. Наприклад, у Бондарівці, якщо під час вечері хтось із родини, особливо з дітей, чхав, то батько дарував йому подарунок, і його називають щасливим. У Біловодську робили й носили по хатах вертеп, співаючи: «Ой, на річці на Йордані, щедрий вечір, добрий вечір». Десь хлопці ходили після утрені (наприклад у Марківці), а десь дівчата увечері (у слободі Свято-Дмитріївка, нині Дмитрівка, Кабичівці тощо).

Свята проходили в гуляннях. Зяті обов’язково йдуть до тестів зі своїми дружинами, свати запрошують одне одного на гостину. Хлопці та дівчата вдень і ввечері збиралися на вулицях, «водили козла», тобто стають у коло, беруться за руки й перекручуються через руки, співаючи українські пісні, як, наприклад, у слободі Свято-Дмитріївка:

«Вийди, вийди, Палаженько, та впізнай свого Іванка,

Твій Іванко молодець:

На правій руці обідець,

А на лівій кільце —

До Палажки сердечко».

У Бахмутівці з першого дня Різдва Христового сміття з хат не виносили, а залишали десь у кутку до Нового року. А вже потім спалювали та попіл розкидали в саду для врожайності.

Новорічні свята

Щедрий вечір або Свято Меланки відмічають напередодні Нового року. Під час Щедрої вечері накривають пишний багатий стіл, де переважають мʼясні страви. Кутя також обов’язково присутня на столі. На свято Меланки її готували «щедрою», з додаванням вершкового масла.

З настанням сутінок селами ходили щедрувальники з музиками та карнавальними костюмами. Серед ряджених найчастіше зустрічалися образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою, ведмедя, кота, журавля.

«У перший день Нового року на Донеччині найбільш поширеним був, та й зараз залишається, обряд посівання. Вважається, що цей обряд прийшов до нас ще з дохристиянських часів, адже наші пращури зустрічали Новий рік не взимку, а навесні, і тому обряд посівання пов’язаний із надіями на добрий урожай. Засівали здебільшого діти, причому щедріше всіх обдаровували тих, хто прийшов у будинок першим», — розповідається в збірнику «Традиції та обряди Донецької області».

Водохреще святкується 6 січня. Це третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу. Головною традицією в цей день є, звичайно, водне хрещення. Вода освячувалася в криницях і джерелах. Вважається, що опівночі вода набуває цілющих властивостей, а значить, є такою ж чудодійною, як і та, у яку входив Ісус. Стало традицією купання на Водохреща. Також віряни в цей день святять воду додому. Уже наступного дня після Водохреща всі поверталися до звичайного ритму життя, працювали та займалися побутом.

Ірина Крюченко згадує, що напередодні Водохреща готували «голодну» кутю. Вона мала бути вже пісною, без додавання вершкового масла, із зерна та меду.

У селах Донеччини дослідниця зафіксувала певні звичаї місцевих мешканців на Водохреща. Наприклад, у селі Златоустівка був звичай обливання вирубаного на водоймі хреста буряковим квасом. А на саме Водохреща тут збиралися мешканці не лише Златоустівки, а й з інших сіл, у яких не було церкви. Священник над ополонкою промовляв молитву і тричі занурював у воду срібного хреста. Після цього люди вважали воду освяченою, набирали її у відра й несли додому. Вважалося, що ця вода лікувала від будь-яких хвороб і людей, і тварин, кропили нею оселю та увесь двір, пили її для здоров’я, дівчата вмиватися для краси, а також купали в ній хворих дітей.

 Більше інформації про традиції та звичаї Донеччини можна знайти у Facebook-спільноті “Степ — лабораторія фольклору і етнографії Донеччини”. 

Розглянувши різдвяні традиції Донеччини та Луганщини, впевнено зазначаємо, що це українські звичаї, які століттями передавалися з поколінь у покоління і дійшли до нашого часу.

Юлія Цикулова каже, що різдвяно-новорічні традиції Луганщини без сумнівів являються частиною саме українського культурного простору:

«Різдвяні традиції Луганщини є частиною української культури, це стає зрозумілим за тими ж самими піснями нашою мовою, варінням куті з узваром, колядуванням та щедруванням. Російські традиції на Луганщині були радше винятками, як, наприклад, водіння хороводу з піснями російською мовою».

***