Тетяна Ігнатченко: досьє української журналістки, активістки, воєнної кореспондентки з Маріуполя

Східний Варіант поспілкувався з Тетяною та дізнався більше цікавих фактів з її життя та професійної діяльності.

Дитинство та освіта

Тетяна Ігнатченко народилася в Охтирці Сумської області. Наприкінці 80-х її родина переїхала до Маріуполя. І значну частину свого життя прожила на Донеччині. Вона розповідає:

«Ми переїхали до Маріуполя, коли я була першокласницею. Три перші чверті провчилася в Охтирці у звичайній україномовній школі. Коли ж приїхали до Маріуполя, то з'ясувалося, що там не було жодної україномовної школи, навіть жодного україномовного класу не було. Я на той час не знала російської взагалі. Але мама мене заспокоювала, говорила, що мови близькі, що буде легко і єдине, де може бути складніше — це математична термінологія». 

Тетяна пригадує той момент, коли вона вперше прийшла до Маріупольської школи: діти, зустріли її із цікавістю, розпитували, як буде українською те чи інше слово, адже усі були російськомовними. І раптом один хлопець запитав як пишуться українською цифри. 

«Мама мене попереджала, що з математикою можуть бути проблеми, тому я серйозно сприйняла його питання, — каже Тетяна, — підійшла до дошки та написала одиничку, як він просив. Потім двійку, потім — решту цифр. «А, всьо, как у нас», — махнув рукою той хлопчик. Ця історія для мене дуже показова: вона про те, яким зросійщеним був Маріуполь наприкінці вісімдесятих. Тоді здавалося, що безпросвітно зросійщений. І ця історія про те, яка саме мова насправді зазнавала утисків. Вже пізніше я дізналася сотні подібних історій про людей з україномовних сіл, селищ та містечок по всій Донеччині, яких перевчали та російщили».

Вищу освіту Тетяна здобувала на факультеті «Української та слов'янської філології», вивчала українську, російську і польську мови та літератури.

Професійна кар'єра

Тетяна розпочала свою кар'єру у Маріуполі у віці 20 років — її взяли працювати у штат російськомовної газети «Азовський моряк». Паралельно вона навчалася в університеті за індивідуальною програмою — тоді був такий експеримент для студентів, які могли «потягнути» такі навантаження. Вона розповідає:

«В «АМ» було престижно працювати, оскільки це була одна з найавторитетніших газет у Маріуполі. До того ж безумовним бонусом були закордонні відрядження на суднах, як тоді казали, «дальнього плавання». Журналісти ходили разом з українськими екіпажами суден Азовського морського пароплавства у порти Європи та Сполучених Штатів Америки, писали звідти репортажі».

Перший рік Тетяна працювала кореспонденткою, а згодом стала відповідальним секретарем редакції.

«Тобто я вже не лише писала свої власні, авторські матеріали, а й планувала літературну роботу всієї редакції, редагувала тексти інших журналістів, знала із середини усю газетярську кухню. «Азовський моряк» на той час ще виготовлявся так званим високим друком. Це був дуже цікавий досвід. До того ж мені пощастило з колективом. Тоді в «Азовському моряку» працювали Сергій Кутняков, Рустам Латипов, редактором був Анатолій Васильович Кобиляцький. Це прекрасні люди, які фактично дозволили мені за оці три перші роки в журналістиці отримати хороший досвід і доволі міцно стати на ноги», — згадує Тетяна.

Згодом журналістка почала працювала в газеті «Надо!», яка на той час перетворилася із газети оголошень на популярну у Маріуполі новинну й суспільно-аналітичну газету. Тут Тетяна спочатку була журналісткою, а згодом — заступницею головного редактора і редакторкою відділу новин.

«Але найцікавішим моїм газетярським досвідом була газета під назвою «Іллічівець», — говорить Тетяна, — Розумію, як дико нині звучить ця назва для людей, далеких від Маріуполя, тому одразу поясню, що назва газети походить від назви металургійного комбінату — «Маріупольський комбінат імені Ілліча». Вона була заснована ще у 1929 році як заводська багатотиражка і згодом виросла до впливового видання — на той час, коли я там працювала, кількість її підписників перевищувала сто тисяч. Тоді електронні медіа ще не набули своєї нинішньої популярності, і, відповідно, паперові газети були одним з основних джерел інформації. «Іллічівець» був знаковим для Маріуполя ще й тим, що певний час, на початку двотисячних, був у доволі жорсткій опозиції до місцевої влади». 

Згодом, коли інтернет увійшов у широкий вжиток, постало питання, що медіа мають переформатуватися. За спогадами Тетяни, у 2006 році у Маріуполі з'явилося перше інтернет-видання «0629». Два роки воно існувало як сайт-довідник. Там не було жодного штатного журналіста, тож досить тривалий час новини, які там з’являлися, часто були просто скопійовані з міських ЗМІ, у тому числі й з газети «Іллічівець», без посилань чи вказівки на авторство. Ситуація змінилася вже у 2008 році, коли була сформована журналістська редакція. 

«Моя колега, Анна Мурликіна, була серед перших, хто пішов працювати на «0629». А згодом, у 2009-му, вона запросила і мене долучитися до цього проєкту», — говорить Тетяна.

До того, як приєднатися до команди «0629», паралельно із роботою в газеті «Іллічівець», Тетяна вела дві авторські програми на місцевому маріупольському телебаченні — МТВ. 

«З тієї моєї роботи запам’ятався один епізод: скандал у прямому ефірі. В одній з передач, яка називалася «Ми і місто», я була співведучою. Моїм колегою у кадрі був мій тодішній керівник, начальник пресцентру комбінату імені Ілліча Сергій Магера. Напередодні 9 травня 2009 року він виніс на обговорення в студію маніпулятивну тезу про те, що «бандеровци хотят запретить 9 мая». Про цю його ініціативу знали редактори та усі залучені до процесу підготовки програми. Але мені «забули» повідомити. Можливо тому, що на той час я була однією з дуже небагатьох україномовних журналістів Маріуполя, до того ж не приховувала ані своїх проукраїнських поглядів, ані свого зацікавлення історією, — розповідає Тетяна, — Про «тему 9 травня» я дізналася за кілька хвилин до ефіру, щойно побачила запрошену гостю —  запеклу комуністку. Було очевидним, для чого її запросив мій «колега»: жодного обговорення не буде, будуть суцільні штампи та маніпуляції. Щоправда, я здійснила спробу запобігти скандалу і до початку програми попросила гостю бути максимально стриманою і коректною у виразах. Але це не подіяло. І коли з її уст у прямому ефірі пролунало «стрєлять надо етіх бандєровцев», я доволі спокійно, але твердо попросила її «внести мене до її розстрільного списку під номером один». 

Такого ніхто не очікував та присутні на ефірі говорили, що «не те мали на увазі». Але Тетяна підсумувала програму, попрощалася з глядачами та пішла. Вона звільнилася і з телебачення, і з пресцентру. Журналістка говорить, що не думала куди йде далі, а просто хотіла бути вільною.

«Найбільше свободи на той час було саме на сайті 0629. Крім того, там вже на той час працювала Анна Мурликіна, і ми з нею із задоволенням та азартом розбудовувати маріупольський інтернет-сайт і мережу подібних міських сайтів, — говорить Тетяна. — Разом з Анною ми були відповідальними за стрічку новин маріупольського сайту 0629 і йому подібних сайтів у 14 містах України. Я взяла в роботу україномовні сайти плюс Одесу, Аня — російськомовні. Роботу на стрічці маріупольських новин ділили порівну. І так «набігало» по 77 новин на кожну, щоденно. Це був шалений темп на межі фізичних можливостей. Але поступово у команду приходили нові люди, частину роботи забирали на себе, ставало легше й упорядкованіше. З часом 0629 став провідним сайтом міста. І я неймовірно пишаюся тим, що завдяки Ані Мурликіній, яка і досі його редагує, сайт не здає своїх позицій і, на мою думку, досі є найважливішим і найоб’єктивнішим ЗМІ нашого міста». 

Про події та діяльність після 2014

Тетяна відверто говорить, що залишитися українцем у Маріуполі було дуже непросто. До 2004 року місцева влада досить формально сприймала державні свята й атрибути. За словами журналістки навіть на День Незалежності український прапор був хіба що на державних установах. Прапори на будівлях, балконах «вивішували хіба що люди з місцевого осередку «Просвіта» чи, якимось чином залучені у суспільно-політичне життя». Представники місцевої влади вшановували державну символіку швидше «для галочки».

«І так було, що ніби живеш в українській державі, але не відчуваєш себе по-справжньому вдома. Я точно запам'ятала той переломний момент, коли зрозуміла, що можливо щось змінити у країні», — говорить Тетяна.

Журналістка пригадує як у 2004 році до Маріуполя приїздив, тоді ще кандидат в президенти, Віктор Ющенко. За її словами, місцева влада зробила максимум для того, щоб зірвати його зустріч з прихильниками — на площі, де він мав виступати та у навколишньому кварталі вимкнули електрику. Тетяна розповідає:

«Ющенко знав куди він їде, тому його команда привезла із собою усю необхідну автономну апаратуру, у тому числі й освітлення. Я того часу працювала в опозиційні газеті «Надо!», ми виважено й відверто писали про суспільно-політичні процеси, що відбуваються у країні, розповідає Тетяна. — Я висвітлювала приїзд Ющенка і цей мітинг, який він зібрав на знеструмленій маріупольській площі. Як раптом серед цієї темряви у світлі прожекторів прозвучала фраза, яка наче була написана і вимовлена спеціально для мене: «Та часточка рідної землі стає вільною, де людина підіймається з колін». Вона вселила в мене віру в те, що зміни можливі, бо насправді багато що залежить від кожного з нас, від тебе особисто. Я досі вважаю той мітинг і ті слова своєрідною точкою відліку моєї усвідомленої активної боротьби за Україну. До того мій опір був радше хаотичним, несистемним, спрямованим більше на те, щоб зберегти передусім свою ідентичність, не розчинитися в умовах і обставинах. З 2004 року я зрозуміла, що люди, об’єднані ідеєю, можуть зламати систему». 

Згодом Тетяна активно висвітлювала події так званої «русской весны», намагаючись пояснити людям, що проросійські мітинги нав’язані російською федерацією, що на них критично мало місцевих, а значно більше привезених «гастролерів». Під час одного з них, 23 лютого 2014 року, проросійські мітингувальники захопили українського активіста Євгена Корабльова. Його побили і тягли на сцену «приносіть ізвінєнія народу» за те, що носить на собі українську символіку. 

«Я рвонула на сцену і відбила у розлюченого натовпу того хлопця. Цю подію тоді ще довго обговорювали у Маріуполі», — пригадує журналістка.

Під час подій так званої «русской весни» Тетяна зрозуміла що у маріупольських медіа для неї вже вкрай мало місця. Відчувала, що вже не зможе говорити на повний голос і на повну потужність. Так вона стала воєнним кореспондентом 5 каналу та Радіо Свобода, де пропрацювала до червня 2017 року.

Вона пригадує, що це була насичена робота. 

«З моїм напарником — оператором Євгеном Гончаренком ми щоденно робили репортажі з фронту та сюжети про людей з прифронтових територій. З вдячністю і теплотою згадую нашу роботу у команді 5 каналу та проєктів Радіо Свобода — «Ми разом», «Донбас Реалії», у чеській новинній студії. Бурхливі були роки, бентежні», — розповідає Тетяна.

Про роботу у Донецькій обласній ВЦА

У червні 2017 року Тетяну запросили очолити інформаційний напрямок у Донецькій обласній військово-цивільній адміністрації. Вона переїхала у Краматорськ, оскільки там базувалася Донецька ВЦА. Журналістка говорить, що хто знав її тривалий час, той щиро посміхався, бо вона була далеко від влади та її було важко там уявити. 

«Мене порадив тодішній очільник Маріупольської пресслужби, Олег Калінін. Він сказав, що цю посаду потягне Таня Ігнатченко, але  додав, що «вона не чиновник, навіть більше — вона античиновник». Так я прийшла у владу», — пригадує Тетяна.

Журналістка відмічає, що там вона побачила невичерпне джерело інформації, де можна просто застосовувати журналістські стандарти та робити звичайну цікаву інформативну роботу. В Донецькій обласній ВЦА Тетяна пропрацювала з трьома очільниками адміністрації. 

«Я вдячна кожному з них, передусім за те, що ми працювали на державу і чесно говорили з людьми навіть тоді, коли вдавалися до непопулярних кроків», — поділилась Тетяна.

Після початку повномасштабного вторгнення

Після широкомасштабного вторгнення росіян, 24 лютого 2022 року, Тетяні довелось напрацьовувати систему інформаційної роботи фактично в умовах бойових дій, знаходити шляхи донесення інформації туди, де не було зв’язку — в оточені російськими окупантами Волноваху, Маріуполь, Святогірськ, Лиман, вести на Донеччині інформаційну кампанію з евакуації. Це для неї стало викликом. Вона розповідає:

«Ми працювали в шаленому темпі з підвалів, бункерів та укриттів. Ставка робилася на соціальні мережі плюс внутрішні комунікації по лінії ДСНС, поліції, спецслужб. Плюс — «Українське радіо», яке теж «діставало» до територій, оточених чи захоплених рашистами, Але, на жаль, не всі люди знали, що воно працює».

Тетяна говорить, що в адміністрації вона з колегами займалася не лише журналістикою та новинами. Вони розгорнули роботу із вшанування пам'ять загиблих — випустили «Книгу пам'яті» та «Літопис російсько-української війни», реалізували низку проєктів на честь захисників і захисниць Донеччини. Один з них — «Місто героїв», в якому про кожного загиблого писали портрет. Тетяна розповідає, що оригінали віддавали родичам загиблих, а на їхніх цифрових копіях робили борди та клеїли їх по області. 

З серпня 2023 року Тетяна відчула, що її ресурс у роботі вичерпується — вона проживала моральне та фізичне вигоряння. За пару місяців переїхала з Донеччини у Київ. Там змінила свою діяльність та очолила відділ комунікацій в Антимонопольному комітеті України, де працює дотепер. Тетяна говорить:

«Мені постійно телефонують мої колеги з Донеччини. Я постійно консультую й допомагаю тим, хто залишився в моєму колишньому управлінні. І представникам військових адміністрації допомагаю комунікувати із журналістами. Можу сказати, що вже відновилася і знову відчуваю сили працювати».

Сім'я

Чоловік Тетяни служить у силах оборони. Її рідні та близькі після початку повномасштабного російського вторгнення опинились у блокаді, але, на щастя згодом їм вдалось виїхати. Тетяна говорить:

«Вся моя родина після Маріупольської блокади виїхала до Польщі. Ми бачимося з ними вкрай рідко. Вони мріють про те, щоб повернутися».

Соціальні мережі

Особиста сторінка Тетяни Ігнатченко у Facebook. 

Офіційний сайт Антимонопольного комітету України за посиланням.

***