Час не лікує — лікує рух: як танцівниця з Луганщини відкрила студію мрії на Полтавщині

Перші кроки на паркеті

Вперше на паркет Софія вийшла в рідному Алчевську в 6-7 років. Скільки себе пам’ятає, проводила весь вільний час в танцювальній залі — приходила першою, а йшла останньою, займалася й самостійно, за кожної більш-менш слушної нагоди. Успіхи наполегливої учениці помітили, і вже у 2012 році запропонували стати помічницею тренера.

У 18 років вона стала тренеркою у рідному танцювальному клубі, хореографинею в садочку, а ще й отримувала підвищену стипендію, навчаючись у виші.

«Весь мій розвиток в танцях залежав тільки від цілеспрямованого бажання прогресувати та вчитися. Перші серйозні індивідуальні уроки я почала брати лише тоді, коли змогла їх самостійно оплатити. Кожні вихідні їздила до Луганська до більш досвідченого тренера»,  — розповідає танцівниця.

Все, що заробляла дівчина витрачала на свій розвиток. Саме тоді вона купила своє перше круте танцювальне взуття, почала їздити на збори, семінари, конгреси, систематично займатися індивідуально. Й, не дивлячись на різні перешкоди й «але», яких завжди було чимало, наполегливо працювала, а коли вже відчувала, що немає сил, то працювала ще старанніше.

«За будь-якої нагоди я тікала від усього світу, від усіх проблем та негараздів в танцювальний зал — бо справжнім для мене завжди був саме світ танцю», — каже Софія.

Втеча заради життя

Так було до весни 2014 року, поки в Алчевськ не зайшли окупанти.

«Спочатку ми не хотіли їхати з рідного міста. Знали, що ЗСУ зовсім близько і була надія, що пересидимо тиждень-другий в підвалі та знову будемо жити під українським прапором. Проте, щоб займатися танцями та жити довоєнним життям навіть мови вже не йшло. Щохвилини була тільки одна думка — зберегти життя від чергового «короля життя», який взяв автомат і розстріляв перехожих чи маршрутку, в якій люди їхали з роботи», — пригадує Софія.

Тоді замість нової хореографії вона почала навчатись розрізняти звуки виходів і прильотів, ба більше — почала до них звикати. Час наче зупинився і все навколо якось різко почало деградувати. Блокпости, будинки, від яких залишилась одна стіна, вирви на дорогах. 

Усе, що більшість українців побачили у 2022 році, у її пам’яті з 14-го. З єдиним бажанням — жити в мирній Україні — наприкінці літа, за пропозицією друзів, Софія зі своїм майбутнім на той час чоловіком наважились їхати до українського тоді Сіверськодонецьку.

Вони тікали з-під окупації з двома валізами. Спочатку полями на одній маршрутці, потім півтора кілометра пішки до місця, де чекала інша маршрутка.

«Зараз я навіть не згадаю подробиць тієї моторошної втечі. Це було наче якесь інше життя. Але це потрібно пам’ятати, аби цінувати, що я маю зараз», — зазначає тренерка.

На новому місці вона знову почала будувати своє життя з нуля. Тренерство у місцевому танцювальному клубі, захоплені очі учнів, збори, змагання, поїздки на навчання до Харкова та Києва. Здавалось, що таке бажане відчуття вільної людини у вільній країні повернулось. 

«У 2017 році чоловіку запропонували роботу в Маріуполі. І ми поїхали туди знову починати життя спочатку», — згадує Софія.

Рік життя в Маріуполі залишився в спогадах тренерською роботою з дітьми, власним розвитком у парі та участю у Всеукраїнських змаганнях зі спортивних бальних танців. Та восени 2018 року було вирішено повернутись у Сіверськодонецьк, де Софія продовжила тренерську діяльність до лютого 2022 року.

Звістка про початок повномасштабного вторгнення росії шокували всіх, а для мешканців Луганщини цей день став черговою хвилею невизначеності та страху.

20 лютого 2022 року молода родина з маленькою дитиною повернулась додому з відпочинку за кордоном. 

«Ми були готові до того, що це станеться. Було навіть не передчуття, а свідоме розуміння, але думки залишитись за кордоном й не виникало», — розповідає Софія.

Того дня вже о 10-й ранку, пам’ятаючи порожні полиці магазинів в окупованому місті, вони були в машині, аби їхати якомога далі на захід України. Встигли лише закинути в багажник дитячий візочок, пакунки з підгузками та скільки змогли купити баночок з дитячим харчування. З власних речей Софія схопила лише танцювальні туфлі та куплений у Сіверськодонецьку костюм, в якому проводила тренування для маленьких українців, що мріяли стати справжніми бальниками.

Нове місто — нове життя

«Це була перша зима великої війни, від якої в мене досі мурахи. Після майже пів року суцільної невизначеності на заході України, восени 2022 року ми поїхали в Полтаву, де була робота для чоловіка. А у мене стався психологічний злам від усвідомлення того, що я знову все втратила», — ділиться спогадами жінка.

Емоційне виснаження, накопичений стрес, страх за дитину, блекаути, чуже місто. Софія відчувала себе морально розчавленою. Єдине, що не давало втратити здоровий глузд — танці під час денного сну маленького сина. Так пройшов майже рік. Поки одного дня під час танцювальної терапії дівчина не відчула, що стан жертви в депресії їй набрид.

«Зрозумівши, що вже не витримую ні емоційно, ні фізично, тримати танець в собі, я почала активно шукати зал, щоб набрати хоча б одну вечірню групу. Дуже хотіла ділитися своїми знаннями, досвідом, філософією танцю, допомагати іншим повернути внутрішній спокій і хоча б частково та зцілитися від переживань війни», — розповідає вона.

Маючи досвід роботи у численних клубах, Софія розуміла, якою б хотіла бачити власну школу танців. Відчувши бажання нарешті зупинити нескінченні переїзди, втрати напрацьованого та пустити корені вона наважилась на відкриття власної студії.

Любов до танців і підтримка коханого чоловіка допомогли їй створити місце, де вона може передавати свій досвід і натхнення іншим.

«Час не лікує, але рух допомагає. Саме танці завжди були моєю терапією, способом відновитися після всіх життєвих потрясінь. Я була переконана, що зможу навчити цього інших», — підкреслює Софія.

Звернутись по допомогу до держави вона не наважилась. З переконанням, що на збір документів, формування запитів і заявок піде багато часу, Софія не хотіла зволікати жодної хвилини. А ще, вона досі боїться, що життя може змінитись в одну секунду і вона не встигне втілити заплановане.

Вдвох з чоловіком вони відремонтували знайдене у Полтаві приміщення, перетворивши його на справжню танцювальну залу. І запросили охочих. 

Танцювальна студія як засіб зцілення

«Кожен танець – це спосіб відчути свободу, незалежність, повернути контроль над своїм життям. Це те, що допомагає мені жити далі та надихати інших», — підсумовує вона. 

Сьогодні її студія — це не просто бізнес. Це місце, де люди можуть знайти себе, подолати труднощі й почати нове життя. Софія створила простір, де кожен може забути про турботи, відчути радість і розслаблення через мистецтво руху.

«Основний напрямок моєї діяльності — тренування дітей, суддівство змагань і виховання чемпіонів. Але ж я відчувала і потребу допомагати дорослим дівчатам знову відчути себе живими. Нам всім зараз не вистачає позитивних емоцій, тож захотілося підтримати полтавок, нагадати, які вони всі прекрасні. Бо інакше ми не вистоїмо, а маємо», — наголошує тренерка.

Вже маючи подібний досвід під час роботи у Сіверськодонецьку, у Полтаві Софія відкрила двері студії не лише для малечі, а й для дорослих, які не мають хореографічного досвіду, але мріють танцювати.  

Поради для новачків

Звертаючись до тих, хто ще тільки у пошуку себе на новому місці після подій, які неможливо ані не передати, ані описати, але й не забути, Софія каже: 

«Тепер я сприймаю кожен день, як день народження, як ще один шанс реалізувати свої давні бажані мрії, які б дивні вони не були. Лягти та померти ми завжди встигнемо. І пам’ятайте, що динаміка руху починається з першого поштовху. Вам знайома фраза «Зараз не на часі»? Так от коли в мене виникає ця думка, відповідь одна — саме зараз на часі!»

Зв’язатися з тренеркою можна через її сторінку в Instagram.

***