"З 24-го лютого я не знімаю цю футболку": історія студента з Маріуполя, який став волонтером Червоного Хреста

Зараз Сашко на 3-му курсі на IT-спеціальності, хоча спершу вчився на фотографа-портретиста, ким зараз, власне, й підпрацьовує. Також волонтерить у проєкті Ukraїner, має заслужену акредитацію та знімає відео для видання.

— Розкажи дещо про себе і про свою сьогоднішню діяльність.

— У років 15-16 я познайомився в одному таборі з волонтерами. Ми розговорились і почали дуже класно дружити — якось я так швидко влився в їхню компанію. Мої батьки — лікарі, а волонтерство і медицина пов’язані між собою хоча б тим, що ставлять собі за мету допомогти. Тож під час навчання в університеті я вирішив долучитися до Товариства Червоного Хреста України і був у напрямі першої допомоги в Харкові. Проводив тренінги для дітей, вчителів, вихователів про те, як діяти в надзвичайних ситуаціях. Останній відбувся десь наприкінці листопада 2021-го, а взагалі їх було чимало. Зимою сесія почалася, було ще кілька проєктів у січні-лютому, а потім вже закрутилося-завертілося…

— “Мама лікар, батько лікар — іншої опції для мене немає,” – ця історія про тебе чи ти в Червоному Хресті більше через власне бажання?

— Насправді давай напряму — я все дитинство провів із мамою в лікарні, я бачив, що таке бути лікарем. Це до біса складно і до біса відповідально, особливо дитяча реанімація — це просто страшно. Я подумав собі: "Клас, але я такого, мабуть, не хочу”. Все ж виховували мене як, власне, лікаря. Те, що я хотів там собі реалізуватися в іншому — то одне, але мій шлях сам знайшов мене.

— Чи міг би ти, будь ласка, розповісти детальніше про твою діяльність у Червоному Хресті — як все відбувається? Тобі телефонують — ти виїжджаєш?

— У вівторок, 22-го лютого, у нас була велика онлайн-конференція, де були всі волонтери харківської області. Командир загону швидкого реагування тоді вирішив, що треба розробити таку схему оповіщення, щоб у разі надзвичайної ситуації всіх нас швидко підняти на ноги, бо пахне смаженим. Опісля ми розійшлися. Все почалося в четвер, всю ніч із 23-го на 24-те я не спав, бо маю  багато друзів із Маріуполя, і вони вже тоді мені казали, що там жах. 

О 10-й ранку 24-го лютого я вже був у формі, і почалися “пригоди”. Я зібрав собі маленький рюкзак і пішов. Згодом зрозумів, що до гуртожитку, може, вже й не вернуся. Проте пізніше все ж вдалося це зробити і забрати решту важливих для мене речей. Перші дні були дуже важкими, насправді. Це треба було бачити. 

— У Червоному Хресті є декілька напрямів — у різних регіонах можуть бути свої, але деякі є загальними. Один із них — це загін швидкого реагування. Він працює на масштабних подіях, де дуже багато постраждалих — впав літак, наприклад. Сил ДСНС і бригад звичайної швидкої може не вистачати. Якщо десь, наприклад, 100 людей постраждало, а надати допомогу можуть тільки 30, то тоді виїжджаємо ми. Волонтерська організація Червоний Хрест тісно вшита в роботу державних структур і співпраця з ДСНС є цілком офіційною. Проблема в тому, що багато людей із загону швидкого реагування — це люди, які працюють у поліції або фельдшери швидкої. У них зараз і так вдосталь роботи.

— Коли стається щось масштабне, тоді працює загін швидкого реагування, правильно? 

— Так, правильно. Якщо говорити про інші напрями, то вони системно спрямовані на гуманітарну допомогу й ще донедавна евакуацію. За перший місяць стало ясно, що багато людей залишились просто фізично без даху над головою. Почався обстріл, ти спустився у підвал, підіймаєшся — і дому немає... У нас цілими районами так. Три райони — немає. Просто немає. Товариш мій ховався, потім піднявся, а в нього там немає стіни. Все або згоріло, або палає, гасити ніхто не приїде. У Харкові на початку повномасштабного вторгнення було 2 мільйони людей, потім почали виїжджати й залишилось близько 600 тисяч. Це майже населення Запоріжжя, мого рідного міста. Зараз вже трохи почали повертатися люди, хоча, на мою думку, дарма.

— Як щодо людей, які не евакуювалися під час активних бойових дій?

— У кожного є своя історія. Реально не може виїхати бабуся — вона не ходить, не їздить і сама на колясці. По-перше, немає до кого їхати, а по-друге, немає на це ресурсів. Вона просто собі живе. В дев’ятиповерхівці на краю міста. І ось цей будинок перший зустрічає ракети. У цій місцині всі будинки постраждали, її квартира й підвал вціліли. Без світла, без води, але вцілілі. Тож ми просто приїжджаємо і привозимо їй воду, їжу — все, що можемо. Виїжджати вона не хоче. І там таких людей чимало.

— Часто старші люди ще й не хочуть покидати свій дім, аргументуючи це тим, що прожили тут усе своє життя. Чи зустрічався ти з такими?

— Так, звичайно. Бувають інші, які кажуть, що не проти виїхати, але не знають куди — тому залишаються. Мільйон історій є просто. Ми не можемо це засуджувати якось. Для нас існують факти: є людина — їй треба допомогти. Це один із принципів гуманності. Все ж не кожному під силу такий серйозний переїзд. Ми зараз взагалі більше працюємо над деокупованими містами, селами. Мова йде й про евакуацію, якщо в нас є на це ресурс. Також завозимо туди гуманітарну допомогу, якщо ситуація погіршиться, щоб у них все було. Ми зараз більше так працюємо, по області.

— Якщо взяти в середньому — скільки часу на день чи на тиждень ти приділяєш Червоному Хресту?

— Та ти жартуєш?! З 24-го лютого я не знімаю цю футболку (показує на собі червону футболку Червоного Хреста). Ось сьогодні, у неділю, у мене є вихідний просто. Вільні дні, до речі, з'явилися нещодавно. Впродовж перших 60-65 днів я мав лише один — це було на Великдень. Один вихідний за два місяці.

— А що тебе мотивує продовжувати допомагати іншим, часто ризикуючи власним життям? Чому ти це робиш? 

— Знаєш, в Українській академії лідерства, де я вчився, є 7 цінностей, так ось в Червоному Хресті так само є 7 принципів. Зараз велика частина людей, які щось вміють і можуть, повинні діяти. Я належу до цієї частини людей. Багато моїх друзів зараз при ділі, і я думаю, що щось вміти, щось знати і не діяти — дуже нераціонально. Насправді я просто відчуваю себе на своєму місці.

— Яким був найважчий момент для тебе після повномасштабного вторгнення?

— Це був не момент, а період. Перші два тижні я був із групою людей в дитячому садочку, і моїм завданням було просто фізично зберегти дітей. Це був район у зоні високої небезпеки. Туди попадали балістичні ракети, бомби, літала авіація. Якось наді мною пролітає літак, бачу, що готовий вже скинути бомбу. Він відлітає — і чутно приглушений тихий свист. Я просто падаю, зростаюся із поверхнею землі та розумію, що все... Ну просто все... І потім те, на що я впав починає від мене відділятися, воно тремтить. Це було насправді дуже страшно. Дуже-дуже страшно. Це тоді скинули бомбу на гуртожиток і Харківський національний університет Повітряних Сил імені Івана Кожедуба, а вона знаходилась 350 метрів від того місця, де я був. Це доволі мала відстань, як для бомби. А скинули туди півтонну бомбу ФАБ500. Тоді все інше було неважливим… В той момент я ні про що не думав, я почув як воно падає, притиснувся до землі і прийняв: ну, походу, вже все. Те, що там розповідають, що все життя перед очима, це таке...

— Як тоді щодо емоцій? Чи відчуваєш, що вони притупились, чи в змозі ти переживати той спектр емоцій, що й раніше?

— З емоціями все трохи по-іншому — в мене з ними своя окрема історія. Взагалі емоційне вигорання є — це факт, ось і все. Воно вже було на 3-й, на 4-й день і з часом тільки посилювалося. Я завжди розумію, що може бути й гірше, коли творять щось по той бік. 

— Які в тебе є способи відновлення?

— Якщо відновлюватися — треба поїхати десь на тиждень, кудись у Львів, але поки що на таку розкіш немає ресурсу. Ну, коли з’являється вихідний, можу піти з кимось фотографуватися. Це мене трохи повертає до себе.

— А чи був якийсь курйозний випадок, коли під час одного із твоїх виїздів трапилося щось неочікувано приємне?

— Неочікувано приємне? Ну, важко сказати... Приємно, коли немає обстрілів. Коли ти їх очікував, а їх немає. Але водночас це страшно. Коли тихо — це страшно. Розумієш, що коли щось прилетить, ти не будеш до цього готовий, бо розслабишся. Важко знайти щось приємне під час цих подій. Не знаю. Ну, коли ти приїжджаєш на виклик, і заплановано евакуювати 10 людей, а виявляється, що треба тільки одну людину, бо всіх інших вже забрали — це приємно, справді. Але романтики шукати в цьому всьому немає сенсу.

— Якщо згадати про твій шлях студента, то чи знадобився впродовж останніх місяців досвід, який ти здобув в Українській академії лідерства? Якщо так, то що саме стало в пригоді?

— Насправді багато всього. Найбільше, мабуть, лекції психотерапевта Володимира Чупріна про емоційний інтелект, про стосунки з людьми. Коли люди живуть у таких умовах, вони починають між собою сваритися, м'яко кажучи. Це факт. Пригодився дуже й досвід вишколів (кількаденні фізичні й емоційні навчальні тренування різного типу для опанування нових навичок та гартування сили духу). Знаєш, це все як один суцільний вишкіл! Я наче був у симуляторі схожих обставин. Нам робили вишкіл морські піхотинці, і ми з ними максимально класно перезнайомилися. Лекції про державотворення знадобилися, із самого початку міг аналізувати все, що взагалі коїться.

— Наостанок що б ти хотів, щоб почули і зрозуміли інші? Який зараз твій меседж у суспільство?

— По-перше, друзі, не ігноруйте повітряні тривоги. У разі повітряної тривоги обов’язково спускайтеся в укриття — це реально рятує життя. Ракети вже давно не летять по якихось там конкретних об'єктах. Так, нераціонально запускати ракети за кілька мільйонів доларів у звичайний будинок, але й таке бувало — прилітало в будинок в Одесі, наприклад. Тим паче навіть уламки від ракет пробивають стіну — це те, що я сам бачив. Уламок летить далеко, якщо що.

По-друге, повномасштабне вторгнення й 2014-й рік — це зовсім різні речі. Не було ніколи, щоб літак літав над тобою і скидав бомби; не було такого, щоб десант висаджувався в центрі твого міста і потім його шукали кілька днів; не було такого, щоб за дві доби в місто прорвалось 500 бойових машин… Сьогодення — це, звісно, продовження 2014-го, хоча вже й цілком інша історія.

Статтю підготував Михайлів Віталій