«Він — один із символів української Донеччини»: пам’яті Степана Чубенка

Влітку 2014 року серця всіх українців сколихнула трагедія: бойовики так званої «донецької народної республіки» викрали 16-річного Степана Чубенка, декілька днів били та страшно катували, а після — розстріляли. За однією з версій, його затримали за жовто-блакитну стрічку, яку юнак прикріпив до рюкзака на знак підтримки України.

Наступні місяці рідна мати шукала сина — їздила до Донецька, який тоді вже був під контролем проросійських бойовиків, намагалася забрати тіло. Тільки 8 листопада 2014 року Степана поховали в рідному місті — Краматорську. До 11-ї річниці його смерті Східний Варіант розповідає про його подвиг та внесок у боротьбу за українську державність.

***

Я звичайний українець,

Який мріє про одне,

Щоб мій син, піднявши очі,

Бачив небо голубе.

Я звичайний українець,

І я мрію про одне,

щоб на прапорі воліло

Завжди жовте й голубе.

Степан Чубенко.

Я зайшла в туалет, а там лежить триколор «днр». Я питаю: «Стьопка, звідки це?»

Степан із дитинства відрізнявся самостійністю та виваженістю. Він народився 11 листопада 1997 року в Краматорську. Шість років захоплювався греко-римською боротьбою, але остаточним вибором став футбол. Його першим полем була поляна у дворі будинку, де він зростав, а першими воротами — два дерева поруч. На одному з тренувань, як розповідав Стьопа своїй мамі Сталіні, прийшов чоловік, подивився на його гру та сказав, що в нього велике майбутнє. Цей чоловік очолював фанатський рух футбольного клубу «Шахтар». Стьопа теж вирішив долучитися до фанатів та надалі слідкував за кожною грою донецького клубу.

«Він навіть писав свої оповідання. Одне з них «З підворіття на футбольне поле. Мій план розвитку футболу Донецької області». Того, про що він написав, ще не було в місті та області, але він так бажав цього, що коли потрапив на небеса, то знайшов людей, які виконали його план. Зараз у нас у Краматорську майже біля кожної школи футбольне поле зі штучним покриттям, де після занять грають діти. Поле біля стадіону «Авангард» теж зроблено, там із 2015 року проходив щорічний футбольний турнір імені Стьопи. З 2022 року турнір проводиться в Полтаві. Хлопці-футболісти нашої області отримали екіпірування, свій автобус, підтримку — усе, про що мріяв Стьопа, здійснилося», — ділиться Сталіна Чубенко.

Сталіна пригадує: її син ніколи не пропускав тренування і ходив на них навіть із пораненнями та травмами. З маленьких років самостійно відвідував стадіон, відрізнявся дисципліною і завжди віддавався на повну. Невдовзі Степан став воротарем юнацької команди «Авангард».

З молодих літ хлопець мав чітку громадянську позицію. Розумів, що слабшим треба допомагати. Тому з друзями опікувався дитячим будинком «Антошка» у Краматорську. Туди привозили іграшки, одяг, книжки, ласощі. Степан завжди любив дітей і залюбки допомагав сусідам із ними посидіти чи погратися.

Початок Революції гідності перевернув світогляд хлопця. Хоч він не був на мітингах у Києві, та написав оповідання: «Євромайдан своїми очима»:

«Я памʼятаю, як уперше увімкнув телевізор і побачив ведучу, яка сказала, що в Києві студенти зібралися на підтримку євроінтеграції України. Тоді я, як далеко не прихильник Європи, подумав: «Дивні хлопці, ну хай стоять, однаково нічого не добʼються». Тоді я перемикнув канал, навіть не подумавши, що буде через два місяці. Ці хлопці стояли мирним мітингом. Адже погодьтеся: Україна — країна демократична. І тут кожен може сказати своє слово. Вони сказали, після чого побачили справжнє обличчя нашої влади. Але не злякалися вийти знову за краще майбутнє. Звичайно, це поняття у всіх різне. Вони бачили себе в Європі. Й ось влада вирішила вдруге заткнути рота українській молоді. Причому заткнути дуже жорстко. Беркут, як із ланцюга зірваний звір, рвав і кидав усіх і вся. Ніхто з озвірілих не розбирав, хто перед ним стоїть — бабуся чи дитина».

У лютому 2014 року Степан із друзями організував мітинг у Краматорську, щоби показати підтримку мітингувальникам у Києві. На наступний день учасників затримала міліція. Степана вони відпустили, бо йому було тільки 16 років. Але хлопець не пішов додому, а сказав: «Це я організатор мітингу, тут мої друзі, і моє місце поруч із ними».

Сталіна Чубенко досі не знає повної історії, як її син зняв триколор так званої «донецької народної республіки» в Краматорську. Вона пригадує: одного разу заходить до туалету, а там замість килима лежить чорно-синьо-червоний прапор. Вона спитала: «Стьопка, звідки це?». У відповідь була тільки тиша.

«Я точно не знаю, як це сталося. Тільки по розповідях інших. Як я зрозуміла, тоді Стьопа спілкувався з бойовиками, щоб дізнатися в них потрібну для України інформацію. Бо, як розповідали його друзі, Стьопа тоді сидів із ними, спілкувався, співчував навіть. Тобто грав таку собі роль зацікавленої особи — видавав себе за свого. Можливо, у той момент він узяв цей прапор. Але інший хлопець розповідав, що Стьопа одразу йому приніс показати цей прапор. І на питання «звідки він його взяв», син відповів, що зняв із площі», — пригадує Сталіна Чубенко.

Зараз прапор «днр», який Степан зняв у Краматорську, як експонат знаходиться в Косівському філіалі обласного музею визвольної боротьби імені Степана Бандери.

Увесь час, коли Краматорськ був під контролем проросійських бойовиків, у будинку Чубенків на стіні висів прапор України. А сам Степан ходив у кофтині з надписом «Слава Україні». Попри вмовляння рідних зняти її для власної безпеки, той відповідав: «Кого я маю боятися? Я в себе вдома. Краматорськ — це Україна».

«У нього був вибір — зрада або смерть. У 16 років він обрав смерть»

«Подзвоню пізніше. Люблю вас, Стьопчик!» — останнє повідомлення, яке Сталіна отримала від сина.

У липні 2014 року Степан поїхав до друга в Київ. Додому повертався поїздом 23 липня. Коли зупинилися в Донецьку, хлопця затримала контррозвідка так званої «мгб днр». За однією з версій, тригером для сепаратистів стала жовто-блакитна стрічка на рюкзаку юнака, за іншою — Степан вступив із ними в суперечку, відстоюючи позицію єдиної України.

Декілька днів хлопця били та катували у Донецьку. А після передали його у Горбачево-Михайлівку батальйону  «Керч», яким керував Вадим Погодін. Там хлопця розстріляли 29 липня 2014 року. Завернули у целофан і закопали.

Довгий час вважали, що Степана вбили 27 липня. Ця дата викована на його могилі. Та за останніми свідченнями вбивць, розстріл 16-річного хлопця вони вчинили все ж 29 липня 2014 року.

Сталіні Чубенко зателефонували й повідомили: «Ваш син затриманий». Невдовзі вона вже стояла під захопленою будівлею СБУ в Донецьку й намагалася дізнатися, де її Стьопка. Купа заяв, дзвінків і зустрічей. Бойовики переконували Сталіну, що її син втік під час обстрілу. Вона поїхала до Горбачево-Михайлівки, де, попередньо, тримали Степана. Але нічого не добилася. На той момент її сина вже вбили.

Мати, ще не знаючи цього, роздрукувала фотографії Степана й розвішувала по Донецьку та Горбачево-Михайлівці. По краплині збирала інформацію. Дехто розповідав, що бачив Степана побитого, бачив, як його душили рушником і змушували щось підписати.

Сталіна дійшла до тодішнього ватажка «донецької народної республіки» Олександра Захарченка. Розповіла йому про сина. Той обіцяв усе дізнатися. І дізнався: «Я скажу вам правду. Вашого сина розстріляли». Натомість пообіцяв матері, що знайде його тіло. Назвав це «ділом честі».

Тіло свого сина Сталіна побачила тільки на ексгумації. Його поховали 8 листопада 2014 року в Краматорську.

«Йому пропонували співпрацю. І дали вибір: зрада або смерть. І він у 16 років обрав смерть», — каже мама Степана.

Вбивць Степана — Юрія Москальова, Вадима Погодіна та Максима Сухомлинова з батальйону «Керч» — спочатку затримали в «днр». Двоє з них втекли до окупованого Криму. У 2017 році Генеральна прокуратура України зверталася до росії з проханням передати Вадима Погодіна, який вбив хлопця. У листопаді того ж року Торецький міський суд заочно засудив вбивць до довічного ув’язнення.

За останньою інформацією, двоє злочинців перебувають під слідством у Донецьку, третій начебто вже відбув покарання.

«Степан — наша гордість і наша совість»

На честь Степана в Краматорську організували футбольний турнір, який проводиться щорічно з 2015 року. Зараз його проводять на Полтавщині. У школі, де навчався Степан, відкрито меморіальну дошку на його честь. Сам же навчальний заклад, загальноосвітня школа № 12, з 2021 року має його імʼя.

Біля стадіону «Авангард» у Краматорську відкрили памʼятну дошку Степана Чубенка.

Наприкінці 2021 року в краматорському саду Бернацького відкрили пам’ятник Народному Герою України Степану Чубенку. Його зробив місцевий скульптор Ігор Нестеренко з армованого полімерного граніту. Він зобразив хлопця із футбольним м’ячем у руках та в спортивній формі своєї команди.

У 2023 році вулицю Уральську в Краматорську перейменували на вулицю Степана Чубенка.

У 2016 році Степана посмертно нагородили Орденом «Народний Герой України», у 2017 році — Орденом «За мужність» III ступеня.

У квітні цього року журналіст Сергій Горбатенко зареєстрував електронну петицію про присвоєння звання Героя України (посмертно) Степану Чубенку, яка зібрала понад 27 тисяч підписів.

«Створити петицію про присвоєння Степанові звання Героя України мене попросила Сталіна Чубенко. Я погодився без жодних вагань, це стало честю для мене! Адже Степан Чубенко — це один із символів української Донеччини. Перш за все — він символ активного спротиву росії: саме Степан організовував у Краматорську акції на підтримку Євромайдану, саме Степан зірвав ганчірку із символікою угруповання «днр», яку вивісили на площі міста. Степан із друзями збирав інформацію про росіян у Краматорську, розповсюджував патріотичні листівки, підтримував українських військових. Після викрадення Степана намагалися схилити до війни проти України на боці росії, але він нас не зрадив. 16-річний юнак не скорився озброєним бандитам, не скорився триколору. Саме тому Степанові Чубенку країна давно мала б надати звання Героя», — розповів Сергій Горбатенко.

Президент України Володимир Зеленський відповів на петицію 19 липня:

«Питання про присвоєння звання Герой України (посмертно) 16-річному Чубенку Степану Вікторовичу в найкоротші строки буде розглянуто Комісією державних нагород та геральдики. За результатами буде прийнято відповідне рішення і поінформовано про нього автора петиції. Рішення буде справедливим та з повною повагою до Степана, його пам’яті й усього того, що символізує його хоробрість і патріотизм».

Мешканка Краматорська Юлія Сердюченко — одна з тих, хто активно поширювала петицію в соціальних мережах. Вона розповідає, що хоч не була знайома зі Степаном особисто, та його історія є невіддільною частиною життя Краматорська та його мешканців.

«Звання Героя України в Степана мало б бути вже давно. До речі, звання Народного Героя України присвоєно ще у 2016 році, що є показником визнання його геройських вчинків. Важливо було підписати петицію, бо цей хлопчина, як ніхто, заслуговує на нашу підтримку. Він наш Герой, символ гідності та боротьби за Україну. Маємо пам’ятати про його сміливість, рішучість і героїзм проти свавілля та зовнішнього ворога. Степан у свої юні роки для країни зробив більше за значну частину із нас. Він мій земляк, а своїх неодмінно треба підтримувати. Це також знак поваги та вдячності за сина батькам Степана — прекрасним, світлим і сильним людям: пані Сталіні та пану Віктору», — ділиться Юлія Сердюченко.

Степан був одним із перших підлітків, загиблих у російсько-українській війні. Він протистояв ворогу до останнього, попри загрозу смерті. Був одним із перших волонтерів, який допомагав українським військовим продовольством. Мав чітку позицію щодо європейського майбутнього України.

«Степан — наша гордість і наша совість. Як безпосередній очевидець початку російсько-української війни 2014-го на Донеччині та Луганщині, усвідомлюю важливість надання йому цього почесного звання, це буде справедливо. Степан Чубенко, «звичайний українець», як він про себе писав, хлопець із міста Краматорська, є символом того, що Донеччина боролася та бореться за своє українське майбутнє. Не секрет, що на той час і за тих обставин — це був подвиг», — каже Юлія.

Авторка: Інга Павлій