Погрози неповнолітньому сину та вбивство овець: переселенка зі Старобільска про жахи окупації
Опинитися в окупації, маючи у родині військових, справжнє випробування. Одночасно дружина та донька українських військовослужбовців відчула це на собі. Про страшне ДТП у перший день війни, важке поранення, лікаря-зрадника та обшуки окупантів, розповіла старобільчанка, ім'я якої ми не називатимемо у статті з міркувань безпеки
Повномасштабне вторгнення застало нашу героїню у Лисичанську. Вона разом зі своїм чоловіком-прикордонником прокинулася від сильних вибухів, які прогриміли близько 5-ї ранку. Прилетіло на «Азот».
«Я почала збирати речі чоловіку. Руки тремтіли. На вулиці вже стояли автобуси та цивільні машини, в які сідали люди з дітьми аби виїжджати», — згадує вона.
Зібравши речі та сина, поїхала до Старобільська, де вони жили. «Приїхали до міста, а у нас тиша. Я залишила малого і вирішила поїхати до Лисичанська знов аби забрати цінні речі з квартири», — згадує вона.
Але ця поїздка ледь не вартувала їй життя. Жінка згадує, що їхала на автомобілі через Новоайдар. По дорозі вона бачила військову техніку, гради.
«Момент аварії я не пам'ятаю. Пам'ятаю лише страх. Це був гучний вибух, мою машину підняло у повітря. Як мені потім розповіли, я вилетіла у вікно, а машина від удару опинилися на дереві. Далі я прокидаюся у лікарні в Старобільську», — каже жінка.
Скальпована рана та ліки від ТРО
Старобільчанка потрапила під обстріл, у результаті якого отримала важкі поранення голови.
«Спочатку мене доставили у Новоайдар, але там не було хірурга. Мене відвезли до Старобільська Там провели операцію. Я мала забій головного мозку, скальповану рану волосяної частини голови», — згадує жінка.
Необхідних знеболюючих препаратів у місті не було. Дівчині допомогла територіальна оборона міста Лисичанськ, яка змогла передати необхідні медичні препарати, які рятували від постійного головного болю старобільчанку.
За нею весь час доглядав її син, поки чоловік був на передовій. Вона розповідає, що хлопчик-підліток міняв постіль, тривав голову, коли згустки з дренажної системи, яка стояла в голові, видавлювали, був завжди поруч з нею.
Лікар, який підтримував росію, змушував «здати» батька
Старобільчанці надзвичайно важко згадувати ті події, які відбувалися паралельно тому, коли вона була у лікарні, та ті, що чекали попереду.
Наша героїня мала військового не тільки чоловіка, а й батька. При тому, що останній був учасником добровольчого батальйону «Айдар». Тому, коли окупація «прийшла» до міста, її життя перетворилося на пекло.
«Лікар, який займав високу посаду у Старобільській багатопрофільній лікарні, був приспєшніком росії. Коли я прийшла до нього на прийом, то він сказав мені, щоб я «здала» свого батька. Він говорив, що мій батько вбивця, нібито у 2014 році взяв зброю і стріляв у людей. Так, він був атошником, але був на захисті українського кордону, як і цього разу», — згадує очевидиця.
Крім того, вона додала, що цей лікар-невропатолог змушував її дзвонити батькові та говорити йому, щоб він приїхав до міста. Звичайно, що вона відмовилася, посилаючись на те, що нібито не спілкується з ним.
«Він виходив з кабінету і залишав відкритий ноутбук з російськими новинами. Казав аби я дивилася це. Цей жах іноді тривав годинами. Він забирав мої довідки, на яких були ще українські печатки. Я приходила до нього з зашитою головою, з якої ще стирчали нитки, з жахливим болем, напівжива, а він так себе поводив», — додала жінка.
Перестріляли овець та забрали документи матері
У той час, коли наша героїня матеріалу ще лежала у лікарні, до будинку її батьків прийшли невідомі люди. Батька у місті вже не було.
«Вони прийшли до мами, бо шукали тата. Пішли до кімнати, де знаходився сейф, у якому лежали документи, гроші, татові нагороди, мисливська зброя. Звісно, що вони його забрали. Примусом відібрали й мамині документи, а також телефон. Забрали особистий автомобіль», — каже жінка.
Вона додала, що ці нелюди розстріляли з автоматів батьківських овець.
«Мої батьки тримали у господарстві гарні породи овець. Причому багато з них були на той час вагітними. Але їх не зупинило навіть це», — згадує старобільчанка.
Коли героїня статті, більш менш, стала на ноги, то змогла забрати документи матері. Проте проблему з дозволом на виїзд було складніше.
«Ми заплатили кілька тисяч доларів посередникам, які змогли вивезти мою маму. Нам довелося придумати історію, нібито тато загинув. Лише у цьому випадку її випустили з тимчасово окупованої території», — говорить вона.
Принесли російську форму для сина
Пізніше, окупанти приходили й до будинку героїні нашого матеріалу. Перший раз вони так і не зайшли, але справили нужду на ворота. Тоді вона зрозуміла, що ось-ось мають прийти й до неї.
«Це було у квітні. Я побачила, як біля будинку зупинилися військові автомобілі. Син тоді спав у кімнаті. До будинку зайшло дев’ять озброєних окупантів. Вони почали ходити по будинку та подвір’ю, наче у себе вдома. Зайшли й кинули на підлогу російську форму. Вони кричали, що то для мого сина, якого вони заберуть на фронт і пустять йти попереду російських танків», — згадує очевидиця.
Того разу вони забрали велотренажер, консервацію з погреба, брали якісь продукти у холодильнику.
Наступного разу окупанти прийшли у травні. Цього разу менш агресивніші. Питали про чоловіка, батька.
Коли вони завітали втретє, то не застали її вдома, адже жінка вже покинула окуповане місто разом із сином.
У домі живуть окупанти
На щастя, дорога з окупації була напрочуд легкою. Жінка каже, що їй допоміг Бог.
«Я покинула дім, який любила. Місто, де прожила та пропрацювала більшість свого життя. Тепер у нашому будинку живе русня. Знаю, що це тимчасово, але від цього не легше», — говорить старобільчанка.
Наразі вона живе у Дніпрі разом зі своєю сім’єю. Не дивлячись на те, що після аварії жінка отримала інвалідність, вона продовжує працювати у своїй сфері фармацевтики.
***
Читайте також: Плити у воді та заміновані дитячі футбольні поля: про сьогодення окупованого Лисичанська