"Евакуювали людей та допомагали ЗСУ": служниця з Лисичанська про допомогу військовим, цивільним та храмам

Марина Гріник раніше працювала православним психологом з сімейних відносин. Зараз веде групи підлітків, які зазнали відкритих форм насилля під час війни. З 2012 року стала скарбницею (казначей) жіночої чернечої громади Пресвятої Богородиці “Призри на смиренність” Сєвєродонецької та Старобільської єпархій Української православної церкви. 

З початком повномасштабного вторгнення рф Марина з чоловіком спочатку допомагали мешканцям Лисичанська, а потім військовим та іншим церквам з храмами. “Східний Варіант” дізнався у деталях, як це відбувається

Початок служби та будівництво храмів

Після долучення до монастиря Марина з чоловіком будували храми у Лисичанську. Служниця зізнається, за два роки до початку російської агресії на сході країни встигли зробити багато роботи.

“У мене був послух – зв'язки з громадськістю та будівництво. Я відповідала за проєкт, за документацію. Ми встигли побудувати два храми, кілейний корпус, жіночий та чоловічий Купель. Багато чого встигли до 2014 року”, – згадує Марина Гріник.

Коли розпочалась Антитерористична операція на сході України, залишатись у Лисичанську стало складніше.  Недалеко проходили бої, територія громади була замінована. Вже тоді служниці та служники монастиря допомагали по місцю усім нужденним. Після стабілізації ситуації та звільнення міста українськими силами від “лнр” служники продовжили займатися церковними справами. Та війна знову прийшла в їх дім. 

Повномасштабне вторгнення та допомога людям у Лисичанську

З початку повномасштабного вторгнення Лисичанськ опинився під шквальним вогнем ворога. У перші тижні російською артилерією масово знищувалась міська інфраструктура та житлові будинки. У цей час й до 25 березня служники монастиря майже постійно перебували в укриттях, бо виходити на вулиці було дуже небезпечно.

“Матушка мене благословила. У мене є дітки, дочка у поліції та молодший син. Тому матушка дала дозвіл і ми виїхали до Дніпра, щоб продовжувати допомагати спочатку цивільним, а потім й військовим. Познайомились з тими, хто стояв на позиціях у Лисичанську. А потім вже про нас почали дізнаватись, і ми зараз багатьох знаємо, і їздимо багато куди до них з допомогою”, – розповідає Марина. 

До моменту повної окупації міста, Марина з чоловіком постійно їздили до Лисичанська з гуманітарною допомогою місцевим мешканцям. Остання поїздка відбулась 30 червня, а 2 липня місто вже повністю захопив ворог.  

Тоді головною допомогою для людей у Лисичанську були продукти та медикаменти. Трохи пізніше Марина з чоловіком почали самостійно вивозити людей з міста.

Марина каже, тоді уся допомога закупалась за кошти монахинь монастиря. Допомагали й звичайні люди, та більшість фінансування йшло з пенсій монахинь. З часом більше людей стали допомагати фінансово, до того ж благодійний фонд “Парасолька” з Києва покривав більшість витрат. 

Допомога храмам, ЗСУ та усім нужденним

Після окупації Лисичанська їздити туди було неможливо. Та за час поїздок у місто, волонтери познайомились з 56-ю бригадою ЗСУ. Військовослужбовці тоді допомагали їм проїжджати у місто.  Коли бригада була виведена з Лисичанська для збереження життів особистого складу, її направили у Бахмут. Тоді Марина з чоловіком зрозуміли, що військовим потрібна постійна підтримка та допомога. Так почали допомагати захисникам та захисницям, це був їх головний напрямок.

Спочатку допомагали продуктами. А вже восени привозили амуніцію, теплий одяг, буржуйки, бензопили. Марина з чоловіком їздили до шпиталів у Костянтинівку та Часів Ярі, привозили необхідні речі для поранених.

“Військові нам розповідають про жителів прифронтових селищ чи міст, які потребують допомоги. Вони дають нам телефони стареньких дідусів та бабусь, лежачих. Вони ж теж за всіх переживають. І ми за можливості їм теж веземо ліки, продукти, побутову хімію, інші потрібні речі. Наприклад, зараз ми закупили повні комплекти медикаментів 14-м лежачим мешканцям Костянтинівки, скоро будемо везти”, – говорить Марина Гріник.

Окрім військових та цивільних, Марина з чоловіком допомагають батюшкам та їх храмам.

“Ми привеземо продукти та ліки, а батюшка людей нагодує та полікує. Є багато людей, які залишаються у церквах під час тривоги або обстрілів. Та так простіше – розвозити допомогу в одне місце, ніж за адресами кожному”, – розповідає служниця Марина. 

Монастир та монахині залишаються в окупації

На питання “У якому стані зараз знаходиться монастир?” Марина відповідає: “Це біда. Це велика біда”. 

“Я з дитинства у цьому монастирі. Там спочатку його не було на тому місці. Ще давно, у 1914 році, там був храм та його зруйнували. У 1996 році Матушка Ігуменя поставила вагончик у полі та почала будівництво.  І вона майже самостійно побудувала за 20 років. Їй вже 72 роки, у неї онкологія, цукровий діабет. З самого початку там було 12 монахинь. Наймолодшій зараз 67 років, найстаршій – 94 роки. Є затвірниці, вони ніякої інформації не отримували з навколишнього світу майже 20 років. Вони навіть не знають, хто Президент”, – розповідає  Марина.

За словами Марини, дві монахині загинули. Монастир у поганому стані – вікна вибиті, усі дахи посічені, матушки знаходяться окупації.

“Вони не можуть виїжджати. Це потрібно отримувати пропуски у Лисичанську, потім у Луганську, дозвіл на виїзд та в’їзд. Там немає медичного обслуговування, передати їм щось дуже складно, навіть гроші, бо гривня вже не ходить”, – каже Марина Гріник. 

Зараз Марина з чоловіком живуть у Дніпрі та продовжують допомагати Збройним силам України та усім нужденним. Адже тільки так можна наблизити перемогу та деокупацію Лисичанська разом з Монастирем «Призри на Смирення». 

Якщо у вас є змога допомогти Марині та її чоловіку в їх добрій справі, ви можете скористатися номером банківських карток:

Монобанк 4441114414840239

Ощадбанк 4790729941492209

ПриватБанк 5169360002611543 

Усі гроші підуть на допомогу захисникам, захисницям та нужденним.

Звітність волонтерів можна подивитися у їхній спільноті у Viber або Facebook.

***