Залишитися без дому після пожежі та не сидіти склавши руки. Історія 92-річної вуличної музикантки Слов'янська

Понад чотири роки на одній з центральних вулиць Слов'янська біля бібліотеки імені М. Петренка можна побачити жінку похилого віку в інвалідному візку, яка грає на різних музичних інструментах. Звучать найрізноманітніші мелодії: від пісень з усіма улюблених мультиків до українських народних. Таким чином всі ці роки Ольга Іванівна заробляє на відновлення свого будинку.

Життя схоже на роман

Ольга Іванівна Кичукова народилася в селі Мусіївка Кіровоградської області 1928 року. У дитячому будинку дівчинку з абсолютним слухом вирішили віддати в музичну школу, але завадила війна. З мандоліною юна Ольга познайомилася в Калінінградській області, куди її евакуювали разом з іншими дітьми. Уже в технікумі навчилася грати на скрипці. У той час організували струнний оркестр, де Ольга виступала ведучою домрою.

Все своє життя Ольга Іванівна присвятила педагогічній діяльності. Почала викладати російську мову і літературу в школі робітничої молоді, потім в Донецькому політехнічному інституті.

У Слов'янськ Ольга Іванівна приїжджала оздоровлюватися в санаторії Славкурорт. Місто настільки їй сподобалося, що жінка купила невеликий будиночок і з виходом на пенсію остаточно переїхала. Як розповідає пенсіонерка, 1991 року вона прийшла в місцеву організацію «Рух», прочитала свою версію гімну України. Їй запропонували викладати в Слов'янському педагогічному інституті (зараз Донбаський державний педагогічний університет).

Також жінка пише вірші. Писала поздоровлення, присвяти та т.д. на будь-яку тему на замовлення. До слова, замовлення вона приймає і зараз. Чотиривірш авторства Ольги Іванівни увічнено на пам'ятнику загиблим в мирний час міліціонерам.

“У всьому винна війна, але довести це я не можу”

Під час окупації Слов'янська недалеко від будинку Ольги Іванівни проросійські бойовики спорудили блок-пост. Було кілька прямих влучень в сусідні будинки. Житло Ольги Іванівни, на щастя, вціліло. Але стара проводка ушкодилася під час артобстрілів і дала про себе знати через два роки. 2016 року вночі почалася пожежа. Вогонь знищив все майно, жінка встигла вискочити з будинку в чому була. Далі було лікування в опіковому відділенні. Про цей страшний день тепер нагадують шрами на руці. Страхова компанія в компенсації відмовила.

«Акт про пожежу склали поки я була в лікарні. Там було багато помилок, пізніше документ переробили. Страхова відмовила повністю, мовляв, із заявою ми запізнилися на місяць. Але я ж лежала в лікарні. Надала довідку про це, все одно відмовили. Оскільки будинок згорів в 16-му році, то я не зазначена як постраждала під час війни. Допомоги чекати немає звідки», — розповідає пенсіонерка.

«Після пожежі я ще дуже довго хворіла. Ходила до спілки ветеранів при виконкомі. Вони мене направляли то до мера, то заступника. Отримала фактичну відписку. Потім пішла в благодійні організації, там відмовили», — додає вона.

Зараз Ольга Іванівна разом із сином живе на дачі. Вона б і зараз займалася репетиторством (українська, російська мови та література), але соромиться приводити учнів в новий будинок. Втративши можливість заробітку, з маленькою пенсією Ольга Іванівна зважилася заробляти музикою.

«Якось на перехресті побачила дівчаток, які грали на сопілках. Поруч ноти, магнітофон і грають так красиво. Я подумала, чому б і мені не вийти грати? Пенсія невелика, всі заощадження ми вже витратили. Все пішло на будматеріали, вже нічого не залишилося. А скільки ще всього треба. Я дуже довго сумнівалася, соромилася. Соромилася сама себе і все-таки зважилася. Переступила власну гордість, я ж викладачка, і зважилася. Я не жебракую, я заробляю. Мене вивела на вулицю потреба, крайня матеріальна потреба. Щоб вижити. Бачите, шикувати нічим», — говорить пенсіонерка.

Жінка грає вечорами на центральних вулицях Слов'янська на гармошці, баяні. Раніше грала і на мандоліні, але зараз нема за що купити нові струни. Могла б також грати на скрипці, але важко довго тримати в руках інструмент.

«Акомпанемент весь час змінюю, хочеться щось новеньке. Але найчастіше замовляють марш “Прощання слов'янки”. І “Сплять кургани темні” люблять люди. Іноді просто веселеньке просять, так що я стараюся. Граю все, що є в пам'яті. Як згадаю пісні — відразу в блокнот дописую. Але радянських пісень остерігаюся грати. Знаю все, але не хочу грати. Йде війна. Не хочу бути сепаратисткою. Один чоловік просив зіграти гімн СРСР. Кажу — ні, а ось гімн України — будь ласка», — розповідає Ольга Іванівна.

Допомогу жінці надали кілька міжнародних благодійних фондів. Один з них подарував газовий котел.

Ремонтувати будинок доводиться з нуля. За заощадження вже вдалося поміняти дах, поставити вікна. Небайдужі люди роблячи ремонт у себе вдома віддають Ользі Іванівні свої старі вікна, двері, ванну тощо. Але для закінчення ремонту потрібно ще чимало грошей.

«Я вдячна синові, бачите як він мене підтримує, допомагає у всьому. Я радію грі, що я діткам стільки радості приношу. Ще я дуже вдячна слов’янцям, дуже. Що мене так прийняли, що так допомагають мені», — говорить Ольга Іванівна.

У свої 92 роки жінка має прекрасну пам'ять і відмінний зір. Вона досі пише вірші. Ці рядки Ольга Іванівна присвятила всім слов’янцям і дуже хоче, щоб їх прочитало якомога більше людей:

Тепер ти вільна, Україно...

Але чому не все, як треба? 

Чому не все, як нам хотілось,

Не процвітаєш ти під небом?

Чому тебе на три частини

Супроти волі розірвали?

Чому мільйони українців

Невинних, мирних постраждали? 

Бо знов воєннє лихоліття

На Україну надійшло.

І майже в кожную родину

Нещастя, горе принесло.

Ось і в моєму домі лихо

Зимою трапилось нежданно

Через війну, що розв'язали

Якісь нападники незванні.

Коли війна ота проклята

Прийшла в Слов'янськ, як та чума,

Ми зрозуміли, що віднині

Нікому спокою нема.

З обох боків нашої вулиці

В мить блокпостів набудували,

Кудись стріляли, гамселили,

А потім драпали, тікали.

У відповідь стріляли наші,

Бо по блокпости вціляли,

Але ті кулі і снаряди

В мирні будівлі попадали.

А наш будинок так трясло,

Що аж шибки повилітали,

Тріщали стіни, все валилось,

Добре, що ми живі зостались.

Хоч і не стали вже стріляти,

Але старенькі наші хати,

Що ще в 30-тих будувались,

Ремонту конче вимагали.

Ми все робили, що зуміли,

Але будинок загорівся - 

Не витримав електропровод,

Бо незаміненим лишився.

Я з обгорілими руками

В лікарні місяць пробула,

А коли вийшла, то в будинку

Живого місця не знайшла.

І дах, і кухня - все згоріло,

Лиш стіни чорні залишились...

Як же це все відбудувати?

Де грошей мені стільки взяти?

Страховку я завжди платила

Десятиліття чесно, вчасно,

Але знайшли вони причину:

Звернулася несвоєчасно.

А що в лікарні пролежала,

На це вони і незважають,

Хоч я ні в чому і не винна,

Мені платити не бажають.

Коли я бачила дівчат,

Що на сопілках якось грали

І нотами, магнітофоном

Свою цю гру супроводжали,

Я вирішила, що й мені

Так доведеться заробляти.

Оркестром, я але без нот

Колись уміла керувати.

Може, лиш так колись я зможу

Будинок свій відбудувати,

Бо в тих умовах, що я зараз,

Не можна більше проживати.

Ось я на вулиці і граю,

Дітей, дорослих розважаю,

І кожному його мелодію

Я підібрати намагаюсь.

Малеча любить свій "Кузнечик",

А хлопці "Мурку" полюбляють.

А люди мого покоління

"Катюшу" слухати бажають.

А іноземці ці "Ламбаду",

Як свою рідну розуміють, 

Бува таке, що й вони за неї

І грошеняток не жаліють.

Хтось під мою гру танцює,

Хтось намагається співати,

А деякі зовсім не проти

На мандаліні цій пограти.

Але найбільше задоволення

Для мене - посмішки дітей

Та їх веселі оченята!

І скільки б не пройшло людей,

Ті оченята я шукаю,

Я "День народження" їм граю.

І якщо посмішка була,

Значить мети я досягла.

Спасибі вам, слов'янці любі, 

Що ви мені допомагаєте!

Хоч, може, із сім'ї своєї

Ви оті гривні відриваєте.

Низький уклін вам, добрі люди, 

Що щедрістю мене рятуєте! 

І не дивуйтесь, якщо знову

Ви гру мою десь тут почуєте.

Може, з гармошкою з'явлюсь,

Можу гітару в руки взяти,

Коли оркестром керувала, 

На всьому довелося грати.

Але якби не та пожежа,

Що в моїй хаті спалахнула

Через стареньку ту проводку,

Яка так коротко замкнула,

Мене б ніколи ви не бачили,

Бо я б на вулиці не грала

І грошенят на відбудову

Своєї хати не збирала б.

Сто тридцять тисяч - моя втрата,

Яку пожежа проковткнула,

А це - великі грошенята

Для мене є і завжди були.

Я вам за кожную копійку

Безмежно вдячна завжди буду! 

І я пишаюсь, що в Слов'янську

Такі хороші, щедрі люди.

Дай же вам Бог наповсякчас

Бути щасливими, здоровими!

А я порадую всіх вас 

Мелодіями новими.

За вашу щедрість, доброту

Завжди молитись я готова!

І хай вас Бог благословляє!

Пенсіонерка Кичукова.