"Нам не вистачає світла": місцева жителька про гуманітарну катастрофу у Сіверську

Про життя у місті відомо зовсім мало. Тут рідко бувають журналісти, волонтерська допомога теж надходить нечасто. Волонтери з Донеччини розповіли Східному Варіанту про візит у Сіверськ та проблеми місцевих жителів.

***

Ми бували тут декілька разів, і склалось враження, що місцевих мешканців майже не залишилось. Лише у приватному секторі іноді можна зустріти кілька людей, які кудись везуть дрова або випасають худобу.

Цього разу ми потрапили до одного з центральних районів та вирішили все ж знайти людей, щоб розпитати їх про ситуацію.

Одразу після того, як заходимо до одного з дворів, до нас йдуть троє жінок середнього віку, які ще з далеку починають ледь не благати: "Ліхтарик! Будь ласка, дайте ліхтарик!". Через наші зелені куртки вони подумали, що ми військові.

Попри те, що десь зовсім поруч лунають вибухи, жінки спокійні та навіть не звертають на них увагу. Питаю, чи не бояться вони.

"А чого тут боятись? У нас кожного дня так", — навіть з насмішкою у голосі каже місцева жителька Світлана. 

"Так, а що, є ліхтарик? Хоч якийсь, хоч на батарейках?".

Моя відповідь щиро її засмутила, але розмову ми все ж продовжили.

"Розумієте, нам не вистачає світла. Ми тому ліхтарики у всіх і просимо, бо день короткий, а у підвалах зовсім темно. Волонтери у нас дуже рідко бувають, тому просимо про допомогу військових. Дякуємо хлопцям, що хоч якось нам допомагають, бо більше нікому. Он гляньте які класні калоші мені подарували!" — пані Світлана вихваляється перед нами майже новими гумовими калошами з синтетичним утеплювачем.

Поки ми говоримо, помічаю біля під'їздів інших людей.

"Ми тут кілька разів були, і здавалось, що у місті дуже мало людей. Але зараз бачу, що і тут живуть, і там..." — кажу я.

"Та де там мало! Нас тут близько трьох тисяч! Ще й більше сотні дітей. Це в основному люди зі Званівки, Федорівки, Серебрянки та інших селищ навколо міста. Тут хоч якесь життя є. Навіть магазин", — каже Світлана.

"Життям" ситуацію в місті назвати важко. Тут вже більше ніж пів року немає води, світла, опалення, газу та зв’язку. Через постійні обстріли люди були вимушені перебратись жити у підвали — тут тепло і є хоча б ілюзія захищеності. 

Але є й ті, хто залишився жити у своїх квартирах. Вони встановили буржуйки, труби яких вивели просто у вибиті шибки, забиті фрагментами старих меблів.

"Матеріалів забити вікна майже немає, тому кожен виплачується як може, — розповідає Світлана, — А з дровами взагалі біда... У ліс не підеш, бо стріляють. Купити ніде, та й грошей на це нема. А ті, що у дворі стоять — шкода сильно...".

На запитання, де отримали буржуйки та чи вистачає їх, жінка з усмішкою каже: "Американці привезли, дай їм Бог здоров'я". 

Питаю про гуманітарну допомогу, і очі моїх співрозмовниць засяяли. 

"Ой, біда з цим... Дуже рідко буває хтось заїде, так ото хоч трохи чогось видадуть. Може десь і дають, але йти далеко, не всі можуть. Ти, синочок, там поговори з кимось, нам би ще одягу якого. Бо своє у людей чи погоріло, чи таке, що на люди не вийдеш. Але головне ліхтарик. Ти мені, Світлані от з цього дому (показує рукою на будинок без вікон) ліхтарик привези. Чи хоч свічок яких".

Поряд з найближчим під'їздом весь цей час стоїть жінка, курить дешеві армійські сигарети та уважно дивиться на нас. Згодом я розумію, що вона не чує, про що ми говоримо. Ми підходимо ближче до неї та теж питаємо яка допомога потрібна. Жінка опускає сигарету і дуже серйозно каже:

"Вибачте, я після обстрілів нічого майже не чую, але так розумію, що ви про "гуманітарку" говорите. Так от, нам би на підвал генератор. Бо ж світла нема".

"Ой, да який генератор? Це дорого, та й бензин на нього де брати будеш? А от ліхтарики — це вєщь!" — сміється Світлана.

Я намагаюсь детальніше розпитати про потреби, але жінки мене перебивають. Їх дуже цікавить ситуація у Бахмуті та чи залишились там люди. Розповідаю те, що знаю, а жінки ледь не плачуть — жаліють людей з міста, яке також щодня під обстрілами.

Вибухи наближаються і військові дають команду їхати. Жінка з сигаретою посміхається нам услід та суворо каже:

"Так, оце, щоб я в останній раз бачила, що ви без шапок ходите. Ще захворієте!".

Вже майже біля машини нас наздоганяє чоловік років за шістдесят, бере мене за руку і дивлячись прямо в очі каже:

"Я Коля. Мене тут всі знають. Мені черевики хоч які, хоч літні 46 розміру. Мене Коля звуть, не забудь тільки".

Ми їдемо через понівечене місто, а вибухи все наближаються. Десь там, за нашими спинами йде бій. Бій за волю України та життя цих людей, яким для щастя не вистачає лише ліхтарика...

***