"Прощалися щодня і назавжди": історія дружини військового з Сєвєродонецька та їхнього маленького сина

У такій ситуації опинилася і Вікторія. Звідки дівчина бере підтримку, а також дає її іншим матусям — дізнався "Східний Варіант".

"Точно щось буде"

"Напередодні почали приїжджати посли інших країн, міністри. Просили виїхати американців. Якщо вивозять людей, то точно щось буде. А, коли цей ботоксний дід сказав: "днр, лнр", ми зрозуміли, що найближчого місяця потрібно їхати з міста. Але, як виявилось, у нас не було цього часу, бо вже на наступний день почалася повномасштабна війна", — каже Вікторія.

"Почалася війна"

Молода мама розповіла, як особисто для неї пройшов той переломний для всієї країни день. 

"24-го лютого десь о 5-й ранку мене розбудив чоловік і сказав: "Вставай. У тебе є 5 хвилин". Я не одразу зрозуміла. Він додав: "Швидше вставай, збирай валізи. Почалась війна"", — пригадує вона. 

Дмитро зібрав речі. Його викликали на службу. В той день Віка бачила чоловіка лише 10 хвилин. 

"Єдине, що я встигла, це обійняти його. Він пішов раніше нас. Він сказав, що додому більше не повернеться", — каже дружина військового.  

Вікторія шукала, як виїхати з міста та це було задачею не з простих. Залізничний вокзал у Сєвєродонецьку відсутній. А до найближчої станції потрібно було діставатися транспортом.

З варіантів було лише таксі. Дуже багато людей намагалося виїхати з міста таким чином, тому зв'язок був перевантажений. Забронювати автівку було складно.

Тим часом дівчина купила квитки на поїзд і побігла до супермаркету тільки-но він відкрився. 

"А там вже купа людей та ажіотаж. Я була в якомусь трансі. Скоріше взяла дитяче харчування. Продавчиня перепитала, чи це точно все. Бо люди згрібали крупи, консерви, свічки, сірники. Заплатила та вибігла на двір. А там вже грюкає, бахкає", — пригадує сєвєродончанка.

Евакуація

За словами Вікторії, біля банкоматів простягалися довгі черги. Вулицями хто куди бігли люди з валізами. Дівчина також прибігла додому, де її чекали мама чоловіка з маленьким сином.

"Таксі того дня коштувало шалених грошей. Я була в такому стані, що навіть не пам'ятаю, до якого міста ми доїхали. Чи це був Лисичанськ, чи Рубіжне", — зізнається вона. 

Було ухвалено рішення їхати вдвох з сином до друга Дмитра, у Кременчук. На вокзалі поїзд затримувався. 

"Тоді Мирон ще був на грудному годуванні. На вокзалі було дуже холодно. Була страшна купа людей. Не було, куди дітися і де грітися. Я підійшла до машини швидкої допомоги та попросила у лікарів зайти всередину, щоб погодувати дитину. Мені люб'язно дозволили", — пригадує Вікторія.

Поїзд нарешті прибув. Але він був евакуаційним. Стало відомо, що їхати він буде не за маршрутом. Напрямок потягу ніхто з провідників не знав.

"Провідниця сказала, що зараз квитки не мають значення. Всі їдуть без квитків. У купе нас було дванадцятеро. Ми не знали, куди їдемо", — каже сєвєродончанка.

Важкий і небезпечний шлях

Дорога була довга і важка. Маленьким дітям витримати її, не розуміючи що відбувається, ще складніше. За словами Вікторії, впоратися з усіма складнощами мамам з малюками дуже допомагали провідники потягу.

"Вони спокійно могли посидіти з дитиною і принести необхідне. Провідникам в той день потрібно віддати належне. Вони були такі молодці! Люди були різні. Але працівники потягу робили все можливе", — зазначає вона. 

Через обстріли та небезпеку у деяких населених пунктах поїзд майже не рухався. Пасажирам було наказано вимкнути світло і телефони.

"Ми їхали у темряві. Було чутно вибухи. Працівники потягу ремонтувати колії неодноразово", — каже дівчина.

Вночі мама і малюк приїхали до Полтави. Через комендантську годину дістатися до потрібної станції було неможливо. 

"Вночі на вулиці, на сумках. Мирон плаче. Підгузок треба замінити, треба його нагодувати. Ніде сісти, холодно. Він очі закриває, відкриває і не розуміє що відбувається: ми постійно десь, ми не вдома, щось не то, щось не так", — ділиться з нами Вікторія. 

Змінили п'ять областей 

Врешті мама з дитиною дісталися до потрібного міста. Вікторія почала дистанційно волонтерити. Вона допомагала поєднувати між собою людей потребуючих допомогу з  волонтерами, збирала інформацію. 

"Ми постійно були в інформативному полі. Цілодобово слухали радіо, щоб не пропустити інформацію про ЗАЕС та взагалі про перебіг війни", — пояснює сєвородончанка.

Через місяць мама і син поїхали в смт. Залізці, що у Тернопільській області. Чоловік Вікторії вирішив, що для його родини це буде безпечніше.  

"Це була стара хатка. Жили разом з іншою мамою і малюком. До цього ми були незнайомі. Було не просто, бо наші дітки маленькі. У кожного з них свій темперамент, свій режим. Прокинувся один — розбудив іншого. Але це дуже гарні люди. За час життя разом ми стали справжніми друзями", — каже Вікторія.

За словами Віки, їм з маленьким Мирончиком довелося змінити 5 областей. Та бомби окупантів знову були поруч. Через чергову небезпеку родина вирішила перебратися у Кам'янець Подільський. 

"Кожний раз страшно, бо ти їдеш туди й не знаєш куди, не знаєш, як і що на тебе чекає. Та переїхати саме у це місто — була наша з чоловіком мрія. І вона здійснилася, але частково. Ми переїхали сюди, але без чоловіка", — ділиться з нами дружина військового.

"Але ти звикаєш"

Вікторія розповіла, що перші місяці вимушеної розлуки з чоловіком були найважчими.

"Перші три місяці ми кожного дня з чоловіком прощалися назавжди по-справжньому. Це кожен раз було важке прощання. Згодом стало трішки легше. Це погано, але ти звикаєш до такого постійного стану. Це важко", — ділиться з нами вона.

Маленький Мирончик також дуже сумує за татусем.

"Першим словом Мироші було "тато". Мирон приносить мені телефон, показує батька на заставці, дивиться світлини тата. Показує, щоб я зателефонувала йому", — каже Віка.

Мама Мирончика поділились історією, яка вразила її найбільше. 

"Ми чекали на тата. Він мав приїхати на день. Мирон дуже чекав на нього. І тут нарешті відчиняються двері. Мирон дивиться на тата, посміхається і його очі наповнюються сльозами. Він стоїть аж труситься. Чоловік, звісно, теж не міг стримати сліз", — пригадує вона.

Тоді ніхто з батьків не очікував, що у Мирона може бути така змішана й складна емоція, не притаманна маленьким дітям. 

За словами Вікторії, того дня Мирон від батька не відходив: обіймав його, цілував, показував свої іграшки та все, що він навчився робити за ці пів року розлуки з татом. 

"А коли Дмитро поїхав, то Мирон просто весь… Він два дні провів в коридорі, чекаючи на тата. Від кожних кроків за дверима він біг до дверей "тато, тато", але то був не тато. Чоловік попросив: “Не кажи мені, будь ласка, про це. Мені назад було повернутися так боляче, не тому, що туди, у небезпеку. А тому, що дитині важко”", — голос Віки тремтить.

"Ти повинна бути сильною"

Кожній матусі маленької дитини знайоме відчуття надвідповідальністі та багатозадачністі. Та коли поруч немає чоловіка, родичів та навіть знайомих, потрібно вміти враховувати всі можливі обставини наперед та завжди мати план дій.

"У чужому місті страшно. Захворіла дитина, а ти навіть в аптеку не можеш сходити, коли у дитини висока температура. Ти маєш придумати вихід. Ти просто продумуєш настільки все, щоб у тебе не було зайвих проблем, про які у  світі без війни ти не думав", — пояснює мама дворічного малюка.

Чоловік Вікторії, знаходячись на службі навіть у гарячих точках, намагається підтримувати дружину.

"Він мені сказав: "Зараз, на жаль, так сталося, ти повинна бути сильна. Ти сильніше, ніж вважаєш". Він мені це внушав. І для себе я зрозуміла таку річ: чим менше я думаю про те, що мені важко і щось роблю, тим менше в мене часу думати про погане. Адже якщо я розклеюсь, то хто попіклується про мою дитину? Я просто не маю на це право", — каже Віка.

"Ось ми й ми тримаємося"

Проте були такі часи, коли бути сильною ставало дедалі важче.

"Коли пролітають мимо ракети, здавалося, що вона летить саме в мене і я помру. І постійно було думка, як мені зробити так, щоб моя дитина вижила. Як зробити так, щоб, хтось знав, де моя дитина і зміг її знайти, якщо мене не стане. Щоб дитина не померла зі мною в одній квартирі сама від голоду чи ще чогось", — ділиться з нами дівчина.

Вона додає, що від цих думок було відчуття повного відчаю та слабкості перед зовнішніми обставинами. 

"Я себе відволікала різними завданнями. Якщо ти зупиняєшся, ти починаєш грузнути в цьому і просто з'їдаєш себе", — каже Вікторія. 

Мама маленького Мирона почала знімати відео з сином і ділитися контентом в Інстаграм.  

"До цього я викладала фото дитини, але це було для своїх. Та в той момент я відчула, що мені погано. Я почала знімати нас, що ось ми. Ми тримаємося. Ми молодці. Ми все пережили. Якось так і почалося", — пригадує вона.

Цінна підтримка 

Віка почала показувати підписникам своє життя. За словами блогерки, окрім цікавих та кумедних моментів з сином, у своїх сторіз вона висвітлює і про проблемні ситуації, з якими матусі потрібно справитися самотужки. 

"Багато хто з дітками. Дуже багато людей, яким так само важко. Які теж загубилися і не розуміють, як їм бути далі. І ось вони дивляться і теж діляться зі мною своїми історіями. І їм теж стає легше. І ми одна одну підтримуємо. Така підтримка дуже цінна", — каже мама дворічного сина.

Вона додає, що особливо важко мамам дітей, чиї чоловіки на фронті.  

"Військові у постійній напрузі та небезпеці. Живуть в підвалах, в окопах. Вони кожен день бачать смерть своїх друзів. Вчора вони снідали разом. Сьогодні його вже немає. Тому військові можуть зриватися на рідних. Морально важко всім", — пояснює Вікторія.

За її словами, ведення блогу дало розуміння того, що певні проблеми є завжди й у всіх. Особливо у такий складний для країни час.

"Я зрозуміла, що я така сама, як усі. Я нормальна. Важко, але все нормально. І я намагаюсь зробити все, щоб дитина моя була щаслива наскільки це можливо. Звісно, я не можу подарувати Мирону весело прогулянку з мамою і татом. Але я дуже намагаюся зробити хоч щось. І мені   дійсно пощастило. Мирон дуже уважний до мене. Він відкриває для мене багато важливих речей. Він відкриває щось нове. Він відкриває мені очі", — каже мама маленького Мирончика.

Слідкувати за блогом Вікторії можна на її сторінці в Інстаграм.

***