На лінії життя: шлях ветерана з Луганщини від війни до підтримки побратимів

48-річний Едуард Рославець народився в місті Сокологірськ (до 2024 року Первомайськ — ред.), але його життєвий шлях був тісно пов’язаний із Золотим, куди згодом переїхала родина.

Здобувши середню освіту, юнак вступив до гірничого технікуму в місті Кадіївка (до 2016 року Стаханов — ред.). Життєві обставини змусили його розпочати трудову діяльність ще до повноліття — він влаштувався помічником слюсаря на шахту «Карбоніт». Згодом опанував професію гірника підземного. У 1994 році пройшов строкову військову службу, після якої повернувся до рідного міста та шахтарської праці. Навчався без відриву від роботи, до 2014 року працював прохідником підземним.

Від шахтаря до захисника

Золоте — місто, яке разом із початком війни на сході України у 2014 році зіткнулося з усіма жахіттями окупації. Місцеві мешканці опинилися без соціальних виплат, пенсій та з відчуттям повної безвиході.

«Російські окупаційні війська швидко взяли Золоте під контроль, спочатку це були  ДРГ, потім з’явилися люди, які називали себе представниками якогось «козацького руху». Місцева влада самоусунулася від виконання своїх обов’язків, і невдовзі на будівлях міста з’явився російський триколор. Блокпости, встановлені окупантами, перекрили всі дороги, пасажирське транспортне сполучення припинилося, а разом із цим у місті зупинилося й звичайне життя», — згадує Едуард Рославець.

У травні 2014 року відбувся псевдореферендум, який був ретельно спланованою акцією.

«Я бачив, як люди йшли голосувати. Переважно це були пенсіонери. Але ажіотажу, який показували по російському телебаченню, зовсім не було», — говорить ветеран.

Влітку 2014 року українські військові звільнили низку міст, серед яких Сіверськодонецьк, Лисичанськ та частина Золотого. Однак лінія розмежування пройшла буквально між будинками, особливо в районах, що межували із сусіднім Сокологірськом. Після часткового звільнення міста Едуард разом із родиною переїхав до Лисичанська.

«Я ніколи не думав, що стану військовим. Після строкової служби вважав, що цього достатньо. Але обставини змусили мене переглянути свої погляди», — зізнається він.

Коли відновили роботу військкомати, він добровільно вступив до 93-ї окремої механізованої бригади «Холодний Яр». Своє рішення пояснює просто: «Це моя земля, і залишатися осторонь я просто не міг».

Від Донецького аеропорту до Білогорівки

Бойовий шлях Едуарда Рославця розпочався з боїв за Донецький аеропорт. Далі були Кримське, Мар’їнка, Авдіївка, Новотроїцьке — місця, де кожен день міг стати останнім. Шість років безперервної служби стали для нього випробуванням на міцність, проте після піврічної перерви він у квітні 2021 року знову підписав контракт зі Збройними Силами України.

«Моя рідна бригада вже виконувала бойові завдання і була укомплектована. Тому я прийняв пропозицію служити в іншому, не менш потужному підрозділі — 54-й окремій механізованій бригаді ім. гетьмана Івана Мазепи», — згадує Едуард.

24 лютого 2022 року Едуард зустрів на позиціях під Мар’їнкою.

«Чи знали ми, що буде велика війна? Так, це було очевидно. Бажання окупувати всю Україну у росії ніколи не зникало. Всі, хто служив із 2014 року, прекрасно розуміли, що домовитися з росіянами неможливо. Якщо вони створили плацдарм, то друга хвиля — це лише питання часу», — ділиться спогадами ветеран.

Ситуація загострилася в середині лютого 2022 року. 

«Міжнародні розвідки попереджали про повномасштабне вторгнення. Це було видно і без них — росіяни стягували пересувні шпиталі, крематорії, пункти переливання крові до кордонів», — розповідає він.

Обстріли Мар’їнки почалися ще 17 лютого, тоді терористи так званої «днр» поранили співробітника гуманітарної служби. Вогонь посилився і за кілька днів до вторгнення.

«Пів року ми тримали Мар’їнку. Без ротації, без відпочинку. Потім нас перекинули на Сіверський напрямок, а потім Білогорівку», — пригадує ветеран.

За словами військового це були дуже важкі дні, але трималися, бо знали: кожна позиція, кожен метр землі — це шанс на перемогу.

Випробування війною

«Війна 2022 року відрізнялася від 2014-го масштабами руйнувань і потужністю зброї. Авіація, касетні заряди, фосфорні боєприпаси — усе, що мала російська армія, вони використовували», — розповідає Едуард Рославець.

У грудні 2022 року під час боїв чоловік отримав перше поранення — опіки третього ступеня, коли опинився в охопленому вогнем окопі. Після цього лікувався в Черкасах, де й оформив довідку ВПО. Друге поранення сталося під час боїв за Білогорівку 16 квітня 2023 року.

«Ми змінювали позиції вночі. Але затрималися, і нас побачив безпілотник з тепловізором. Ворог накрив нас мінометом 120-го калібру. Один із побратимів отримав легке поранення, інший загинув. Мене важко поранили», — пригадує військовий.

Попри біль і шок, Едуард встиг накласти собі турнікет, але невдовзі втратив свідомість. Отямився вже в машині тактичної евакуації дорогою до лікарні ім. Мечникова.

«Лікарі сказали, що через тривалу евакуацію та серйозні пошкодження, єдиний шанс вижити — це ампутація. Нога була роздроблена, артерії й нерви перебиті», — згадує він.

Реабілітація тривала понад вісім місяців у госпіталях на заході України — в Мукачеві та Львові. У січні 2024 року його було звільнено з лав Збройних Сил із виключенням з військового обліку.

Інше життя

Після звільнення Едуард не міг повернутися на Луганщину — повертатися було просто нікуди. Черкаси стали його новим домом.

«Під час лікування після першого поранення  я познайомився з жінкою, яка мене підтримувала весь цей час. Після другого поранення вона не залишила мене, і я поїхав до неї», — каже він.

Після важкого періоду лікування та реабілітації, Едуард Рославець зіткнувся з новими викликами, які часто здавалися нездоланними. Бюрократичні перепони, відсутність безбар’єрності, нерозуміння з боку людей — усе це ставало частиною його буденності.

«Щоб оформити пенсію чи якусь компенсацію, треба пройти десятки кіл пекла. Відсутність безбар’єрності робить кожен крок складним, особливо коли ти пересуваєшся громадським транспортом, який зовсім не пристосований до потреб людей з інвалідністю. Черги — це окрема історія. Ніхто навіть не подумає поступитися місцем ветерану. А пошук роботи — це загалом тупик. Максимум, на що можна розраховувати, — ввічливе: “Ми вам зателефонуємо”», — ділиться чоловік.

Випадкова зустріч з таким саме ветераном стала для чоловіка поворотним моментом. Незнайомець не просто запропонував підвезти — він розповів про місце, де розуміють без зайвих слів — Центр психології «Сяючий шлях».

«Тоді для мене відкрилося щось нове», — говорить Едуард, згадуючи свій перший візит до цього осередку.

Тут, серед таких самих ветеранів, він знайшов те, чого не вистачало — відчуття, що тебе розуміють.

«У «Сяючому шляху» немає заготовлених фраз чи формальних процедур. Є люди, які пройшли схожий шлях, є фахівці, які знають, як допомогти, і є можливість просто бути собою», — наголошує ветеран.

Центр безплатно підтримує військових, ветеранів та їхні родини, пропонуючи все — від першої психологічної допомоги до тривалого супроводу.

Саме завдяки «Сяючому шляху» Едуард Рославець знайшов роботу — його досвід виявився потрібним в Черкаській ОДА, де він вже майже місяць працює зі зверненнями ветеранів та їхніх родин. Він добре розуміє їхні потреби та проблеми, адже сам пройшов цей шлях. Коли до нього звертаються колишні військові, не потрібно довгих пояснень — він знає, як допомогти та як скерувати.

За свою службу воїн був відзначений низкою нагород: у 2015 році отримав нагрудний знак «Гвардія», пізніше — нагрудний знак «93 бригади» та медаль «За оборону рідної держави».

Центру психології «Сяючий шлях» знаходиться за адресою: м. Черкаси, вул. Святотроїцька, 55, офіс 3, а також через сторінку у Facebook

***