Знакова постать в історії Донеччини: життєвий шлях Василя Стуса

Радянська (а потім і російська) пропагандистська машина страшенно боїться свідомих проукраїнських людей. За свою стійку громадянську позицію Василя Стуса неодноразово арештовували, а у 1985 році, під час ув’язнення у колонії суворого режиму “Перм-26”, він помер за невияснених обставин.

Вже за часів незалежності проросійська влада Донецька та України так само прагнула “стерти” постать Василя Стуса, попри намагання громадських активістів увічнити його ім’я в історії рідного міста. У 2015 році окупаційна “влада” Донецька варварськи знищила дошку памʼяті Василя Стуса на фасаді будівлі філологічного факультету Донецького національного університету. Але памʼять про великого поета живе, і доки вона буде жити, житиме і Василь Стус.

Докторка історичних наук, професорка кафедри історії України та спеціальних галузей історичної науки ДонНУ імені Василя Стуса Надія Темірова каже, що Василь Стус, подібно месії, зʼявився в той момент історії українства, коли воно опинилося у дуже небезпечній ситуації радянського простору. Небезпека полягала в імовірній повній асиміляції українців. І саме тоді з’являються такі постаті, які починають попереджати та говорити про цю небезпеку. 

“Наче само суспільство виштовхує на поверхню таких людей”, —  каже Надія Романівна.

Донеччина стала його стартом

Василь Стус народився 6 січня 1938 року у селі Рахнівка Вінницької області у селянській родині. У ті роки в українських селах була складна ситуація, повʼязана з продовженням колективізації, яка розгорнулася з кінця 1920-х років. Батько Василя, Семен Демʼянович, до останнього опирався від вступу до колгоспу. Адже вступаючи, селяни зобов’язувалися віддати своє майно в колгоспну власність. Та коли постало питання виживання родини, Семен Демʼянович все ж вступає до колгоспу та одразу стає його завідуючим. Надія Романівна відзначає, що це свідчить про працьовитість та домовитість Стусів, які вміли самоорганізовуватися.

У 1939 році до села приїхав рекрутер зі Сталіно (нині Донецьк) та почав агітувати місцевих мешканців їхати працювати на підприємства Донбасу. Тоді тривала індустріалізація, на Донеччині та Луганщині продовжували будували величезні промислові комплекси, які потребували обслуговування та робочих рук. Семен Демʼянович, почувши таку пропозицію, порадився з дружиною та вирішив переїхати до Донецька. У цьому він бачив порятунок від колективізації та злиднів, а також можливість дати дітям кращу освіту. 

Так Стуси поселилися у Донецьку. Батько почав працювати на одному з хімічних заводів. Оскільки діти були маленькими, то декілька років після переїзду батька вони ще залишалися на Вінниччині, а у 1940 році теж переїхали до Донецька. Василю тоді було усього два рочки.    

Ще зовсім маленьким Василь почав ходити до школи. Причому робив це ще не набувши шкільного віку. Його старша сестра Марія пригадувала, що якось мати заховала його взуття, щоб той нікуди не втік. Але і це не зупинило Василя — тоді він утік з хати босоніж. Вчителька  Марії дозволяла Василю залишатися на уроках, чого той так сильно хотів. 

У шість років Василь Стус почав навчатися у міській середній школі №265, яку закінчив зі срібною медаллю. Після випуску поїхав до Києва подавати документи на спеціальність “Журналістика”. Та через достатньо юний вік (16 років) йому відмовили у вступі. Тоді Василь повернувся до Сталіно та вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного університету (зараз — Донецький національний університет ім. В. Стуса).

“Усі його колишні однокурсники, його соратники згадують, що Василь мав великий потяг до знань. Він весь час намагався вчитися. Був на заняттях, потім одразу міг йти до бібліотеки, а там займався до пізнього вечора, вивчав латину, і все ж таки довчив її. Знав німецьку мову, міг читати художні тексти німецьких авторів в оригіналі. Всі відзначають, що Василь Стус спілкувався з однокурсниками та відповідав на заняттях тільки українською мовою. Це була людина із вродженими нахилами до пізнання, природньо обдарована”, — розповідає Надія Темірова.

В інституті у Василя Стуса почала формуватися громадянська позиція. Викладач зарубіжної літератури Тимофій Духовний давав Василю читати твори заборонених на той час авторів. У ті ж роки Василь долучається до літературного об’єднання “Обрій”, на засіданнях якого члени обговорювали не лише художню літературу, а й суспільно-значущі питання. З часом на “Обрій” почався тиск із боку влади, а згодом воно було закрито.

У 1959 році Василь Стус закінчив інститут з відзнакою та за системою розподілу поїхав працювати вчителем української мови та літератури до одного із сіл Кіровоградської області. Пропрацювавши три місяці, Стуса мобілізували на службу до Збройних сил СРСР. 

Вже під час навчання в університеті та на військовій службі Василь починає писати свої вірші. В 1959 році за сприяння поета Андрія Малишка у журналі “Літературна Україна” Стус опублікував свої перші вірші. Після армії він повертається на Донеччину та два роки працює вчителем української мови та літератури у середній школі №23 міста Горлівка. Потім недовго працював на донецькій шахті “Октябрська”, а у березні 1963 року став літературним редактором газети “Соціалістичний Донбас”, працював в україномовній частині редакції.

Восени того ж року Василь Стус виповнив свою мрію та вступив до аспірантури Інституту літератури ім. Т. Шевченка Академії наук УРСР. Так він переїхав до Києва. Та майже половину свого життя відомий поет-публіцист провів на Донеччині, якій присвятив деякі свої твори. 

“Я вважаю, що доля Донбасу — це майбутня доля України, коли будуть одні соловʼїні співи”, — писав Василь Стус у листі до Андрія Малишка. 

“Терпи, терпи — терпець тебе шліфує”, — Василь Стус

Василь Стус був представником покоління шістдесятників — молодих інтелектуалів, які почали порушувати гострі суспільно-політичні проблеми, скориставшись періодом “відлиги”. Серед шістдесятників було багато вихідців з Донеччини та Луганщини, зокрема, сам Василь Стус, Олекса Тихий, Іван Дзюба, Микола Руденко, Володимир Сосюра. Надія Темірова пояснює це явище так: 

“В уяві великої частини українців, які на Донеччині ніколи не були, Донеччина є регіоном шахт, заводів та брудного повітря. Але це абсолютно викривлене уявлення. Тут треба подивитися ширше на те, що являла собою Донеччина на зламі 1950-60 років. Спостерігається промисловий бум, а це черговий притік не тільки робочих рук, а й інженерів, технологів, інтелектуалів”, — розповідає Надія Романівна. 

За словами професорки, у той час починає зростати попит на знання вищого ґатунку. Водночас стало трошки більше свободи у порівнянні зі сталінськими часами: 

“Сам регіон формувався як поліетнічний, але українці все одно становили більшість. Процеси русифікації тоді були вже очевидними, але кожна етнографічна група потребувала розвитку своєї культури, мала свої інтелектуальні запити. Мені здається, поєднання оцих факторів і спричинило обставини, що саме з Донеччини вийшла ціла низка таких діячів у 1960-х роках”.

Після переїзду до Києва Василь продовжив громадську діяльність. У 1965 році, під час премʼєри фільму Сергія Параджанова “Тіні забутих предків”, у кінотеатрі “Україна” в Києві він взяв участь в акції протесту разом з іншими дисидентами. Вони засудили арешти української інтелігенції. Це стало першим громадським політичним протестом в СРСР у післявоєнний час. Після цього за Василем Стусом почали слідкувати у КГБ.

У Києві Василь одружується з Валентиною Попелюх, у них народжується син Дмитро. 

Як і багато інших українських дисидентів, Василь Стус зазнав утисків та переслідувань з боку радянської влади. У 1972 році його було вперше заарештовано. За “антирадянську агітацію та пропаганду” поета засудили до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання. 

У 1978 році Василя Стуса прийняли до ПЕН-клубу, а наступного року він приєднався до Української гельсінської спілки з прав людини. У 1980 році його знову заарештували, визнавши особливо небезпечним рецидивістом. Поета засудили до 10 років примусових робіт та 5 років заслання. Його адвокатом тоді призначили Віктора Медведчука, який не горів бажанням захистити свого підсудного.

У колонії Стус декілька разів оголошував голодування через жорстке поводження табірної адміністрації з політв’язнями. Неодноразово поета кидали до камери-одиночки чи карцеру, частіше надумуючи для цього приводи. 

Помер Василь Стус уночі проти 4 вересня 1985 року. Офіційна причина смерті – зупинка серця. Та досі довкола його смерті йдуть дискусії та обговорення. Попри прохання родини повернути тіло до України, спочатку дисидента поховали у с. Борисово Пермської області. Лише у листопаді 1989 року прах поета перепоховали у Києві на Байковому кладовищі. 

Імʼя зобовʼязує

У вересні 1990 року у Донецьку на площі Леніна було проведено мітинг українських активістів до пʼятої річниці дня загибелі Василя Стуса. Тоді ж прийняли рішення звернутися до міської ради з приводу вшанування його імʼя та памʼяті. Йшлося про присвоєння його імені першій в Донецьку українській школі, яка відкрилася того ж року, про відкриття меморіальної дошки на будівлі філологічного факультету тоді вже Донецького державного університету, про перейменування вулиці,  про спорудження пам’ятника. Дещо з цього було зроблено, наприклад, відкрито барельєф на фасаді філологічного факультету, а в університеті щорічно проводився творчий конкурс імені поета. Але на перейменування вулиці чи встановлення пам’ятника міська влада не спромоглася. Довгий час вже за часів незалежності імʼя поета залишалося “небажаним”. 

Показовою стала історія про присвоєння імені Василя Стуса Донецькому національному університету. Таку ініціативу розпочали активісти громадської організації “Поштовх”. Було зібрано кілька сотень підписів, але ініціатива стикнулася із шаленим опором проросійських сил у місті. 

Надія Романівна пригадує, що тоді в університеті зібралася Конференція трудового колективу для вирішення цього питання. На неї приїхали депутати тодішнього складу Верховної Ради України  та запропонували найменувати університет іменем Володимира Дегтярьова — Першого секретаря Донецького обкому партії. Така пропозиція сприйнялася українськими активістами негативно. 

“Ситуація з найменування університету розколола колектив викладачів на дві частини. Одні вважали, що треба давати імʼя, а інші вважали навпаки. Причому ті, які вважали, що цього не треба робити, не були «антистусівцями», вони вважали, що Донецький національний університет — це вже сам бренд в освітянському середовищі. І що не варто порушувати питання про будь-яке імʼя. Це була велика травма для колективу.  І все ж таки цю пропозицію Конференція трудового колективу не підтримала”, — розповідає Надія Темірова.

Та доля вирішила інакше. Після окупації Донецька у 2014 році Донецький національний університет евакуювався на Вінниччину — Батьківщину самого Василя Стуса. Свого часу, ще малим, поет переїхав  звідси до Донецька, де провів молодість та навчався у цьому університеті. А вже за наших часів сам університет переїхав до Вінниці. У 2016 році було прийнято рішення про присвоєння імені Василя Стуса Донецькому національному університету. 

“Те, що наш університет має це ім’я, це дуже правильно. Я б сказала, що давно пора було. Нехай і з 2016 року, але це найменування є, ми цінуємо, ми пишаємося, і як ми кажемо: «Імʼя зобовʼязує»”, — каже Надія Романівна.

Ще у 2008-2009 роках прибічники проросійських сил у Донецьку проводили цілу антикампанію довкола Стуса, намагаючись переконати мешканців, що він “ненавидів Донбас”. У 2015 році окупаційна “влада” Донецька варварськи знищила пам’ятний знак поета на корпусі філологічного факультету ДонНУ.

“Скільки десятків років вже пройшло з моменту його смерті, а він і досі становив для них загрозу своїми ідеями та творчістю”, — зазначає докторка історичних наук. 

У наші дні памʼять про Василя Стуса шириться усією Україною. Як інші дисиденти, він став символом епохи боротьби за права української інтелігенції у СРСР. А зародилася його боротьба ще тут — на Донеччині, що вчергове розвіює міфи росіян про “російський Донбас”.

***