Школа в умовах евакуації: як опорний навчальний заклад Слов'янська обживається у Дніпрі

Найбільша за кількістю учнів. Найсучасніша за обладнанням. Та найулюбленіша для всіх, хто у ній навчався. Слов’янській опорний заклад активно розвивався у рідному місті, але через війну йому довелося поїхати якомога далі від війни – у Дніпро. Як виглядав релокейт школи, як випускникам розсилали документи про закінчення навчання та про освітян-зрадників, читайте у цьому тексті.  

Вимушена евакуація школи

Слов’янський опорний заклад №13 став першим українським закладом, по якому навесні 2014-го року вгатила артилерія. У будівлю влучив міномет, після довелося ремонтувати покрівлю, міняти вікна. Та попереду школу чекало масштабне оновлення – повна реконструкція та переоснащення у 2017-2019-х роках. 

«Діти, які прийшли до нас три роки тому, не вміють писати крейдою, бо в кожному класі у нас стояла інтерактивна дошка. Погано, що нормально ми встигли пропрацювати один рік, бо після почався ковід», – розповідає про заклад його директор Анатолій Іванович Погорєлов.

Повномасштабну агресію росії від 24 лютого у Слов'янську одразу не відчули, бо до фронту залишалось мінімум 100 кілометрів. Жителі почали виїздити, коли ворог з'явився в Ізюмі. Передова значно наблизилась, тому очільники Донеччини попросили всіх жителів евакуюватись.

Тому Анатолій Іванович вирішив їхати до Дніпра, тим більше – отримав наказ забирати із собою шкільні печатки, основні документи та цінне обладнання.

«Ми із завучем завантажили обладнання: інтерактивні дошки, цифрові лабораторії, комп’ютерну техніку. Забрати все не могли, бо, наприклад, є верстати, які навіть не витягнеш із приміщення. Такі речі залишились у школі», – розповідає Анатолій Іванович. 

Голова військової адміністрації домовився, що шкільний вантаж зберігатиметься на складі у Дніпрі. Речі директор та завуч запакували у вантажівку, самі сіли в іншу автівку, на якій першими дістались обласного центру. Тут зустріли та розвантажили ваговоз. Так слов’янська школа частково переїхала до Дніпра. 

Раді всім

Слов’янська опорна школа – це великий заклад, у якому навчається близько 1300 дітей та викладає 86 вчителів. Найбільший набір складався із шести класів на паралелі, останній мав букву «І». Частина дітей були на повній дистанційці – це ті, хто залишався на захоплених росією територіях із 2014-ого року. 

«Це сильно вмотивовані діти з проукраїнськими поглядами, які не бачать свого майбутнього у складі псевдо-республік чи у росії, але з якихось причин не можуть виїхати. Зрозуміло, що їм треба вступати в українські заклади, тому вони закінчують нашу школу, а потім обирають собі університет», – розповідає директор. 

Зі 100 осіб, що цьогоріч закінчували 11 клас, – 40 учнів були зі Слов’янська, всі інші – з Донецька, інших окупованих міст Донбасу та навіть Криму.  

«Траплялись навіть анекдотичні ситуації. До мене звернулась дитина, яка у Криму закінчили школу та отримали документ їхнього зразка. Але коли почала вступати до Московського державного університету, у неї цей папірець не прийняли. росія не визнала російський документ з анексованого Криму! Бо у виші зрозуміли: якщо братимуть із кримськими атестатами, із закладом не рахуватимуться у Європі. Дитина вивчилась у мене у Слов’янську, а потім вже вступила із українськими документами до москви», – згадує директор школи.

Цьогоріч в опорній школі готувались випустити у доросле життя близько 150 підлітків – це 9-ті та 11-класі. Та через повномасштабну війну їхня кількість виросла у більш ніж два рази.  Бо у закладі почали допомагати тим учням, які вчились на територіях, захоплених росією після 24 лютого цього року: 

«Замовити та підписати документи про закінчення школи може тільки директор, навіть не виконувач обов’язків. Учні, у школах яких адміністрація пішла на співпрацю із окупантами, могли вступити до нашого закладу та закінчити його екстерном. Діти звертаються до нас із мінімальним набором документів, оцінки ми переносимо із електронного журналу». 

З останнього – до директора звернулись кілька учнів із Сартани. Виконувачці обов’язків директора тамтешньої школи вдалося виїхати, у неї збереглися усі оцінки. Тому завдяки Анатолію Погорєлову, який замовить та підпише документи про закінчення школи, учні отримають атестати українського зразка.

Як допомогла шкільна діджиталізація

Оформлювати документи про закінчення школи дистанційно Анатолію Погорєлову допомагає діджиталізація та цифровізація. Міністерство освіти раніше дозволило школам працювати з електронними журналами та щоденниками. Але порядок усього документообігу все одно залежав від директора: своїм наказом він затверджував, як виставлятимуть бали – на папері, електронно або на папері та ще електронно. 

«Але в нас багато шкіл залишались дуже консервативними – вели все на папері. Та через війну ризик втратити ці документи зріс. У мене інформація зберігається у хмарному середовищі, на флешці та диску», – розповідає Анатолій Погорєлов. 

Для тих школярів, чиї оцінки були втрачені через війну, вчителі слов’янського закладу створили підсумкові контрольні. Директор ще у лютому передбачив, що частина закладів можуть втратити інформацію про досягнення учнів.

Випустити кілька десятків учнів – просто, а якщо їх більше за чотири сотні? В цьому випадку від руки кожен документ не заповниш, говорить Анатолій Погорєлов та згадує: «Коли побачив таку кількість дітей, зрозумів: нас можуть врятувати тільки нові технології». Для спрощеного оформлення учнівських паперів купили спеціальну програму.

«Застосунків таких багато, наш ми купили за 100 гривень, – говорить директор. – Він підтягує дані з електронного журналу, помилок майже не трапляється. Спочатку завучу було страшно: у принтер засовував по одному бланку. Але я взяв усю пачку, натиснув кнопку Print, і все надрукувалось за п’ять хвилин». 

Наступне питання, яке встало перед директором та вчителями, як доставити усі документи? Бо нині діти розкидані по нашій країні та навіть інших. Для початку зібрали інформацію, де зараз перебувають випускники. Виявилось, що найбільше в українських містах – Києві, Дніпрі, Львові, Кропивницькому. 

«Багато наших вчителів теж розмістились там. Я відправив пакунки, а вони вже назначили зустрічі зі своїми учнями при бібліотеках чи кав’ярнях. Окремі люди просили надіслати документи через «Нову пошту». Можливо, їм було не зручно діставатись до обласних центрів», –  каже директор школи.

Найбільше проблем було із закордоном. Та знайшли два варіанти. Перший – написати довіреність на людину, яка їхала у ті країни та відвозила папери. Другий – через посольство МЗС, але цією можливість так ніхто і не скористався. 

Про освітян-колаборантів та виховання патріотизму

Анатолій Погорєлов став свідком колабораціонізму серед колег. Директорка однієї із волноваських шкіл погодилась на співпрацю із ворогом. Через це її учні втратили можливість отримати українські документи. 

«Все було дуже погано: керівниця закладу сама не захотіла допомогти своїм учням та ще й вчителів, здається, примусила слідувати її вибору. Бо на мене виходили батьки цих дітей, а не їхні викладачі. Нині випускники доучуються у мене», – ділиться директор Слов’янського опорного закладу. 

Анатолій Іванович дивується тим людям, які добровільно хочуть повернутися в СРСР. Бо сам ще з університетських років хотів розбудовувати саме українську школу. Нам розповідає, як став педагогом.

На Донбасі тоді було замало української думки та мови, бо таких фахівців не вистачало. Професор, у якого навчався Анатолій Іванович, говорив, що коли його студенти здобудуть освіту, почнуть відкриватися українські заклади. 

«Я жив саме для того, щоб створити українську школу. Демократичну та з традиціями. Виховувати мислячих людей, які розумітимуть, що краще жити в нашій країні», – пояснює директор.

На думку Анатолія Погорєлова, росія вирішила відхопити Донбас, бо останні роки тут стало більшати патріотично налаштованих людей. Важливим для цього залишається і шкільне виховання, але воно не має бути схожим на муштру ленінського комсомолу. 

«Робота з національно-патріотичним вихованням має зосереджуватися не на радянських гаслах та лінійках. Я проти цього: «Слава КПРС», щотижневі мітинги, лекції про революції, марксизм та ленінізм. Воно було ефективним тоді? Навряд чи. Всі удавали, що слухають. Тому ми маємо не просто розказувати дітям про те, які хороші у нас традиції. Слід щось робити. Говоримо про військових. Значить що? Йдемо та допомагаємо їм: збираємо гуманітарку, плетемо сітки, малюємо для них картини або зустрічаємось разом та граємо у футбол», – розповідає Анатолій Іванович.

І такий підхід працює, як прикладу Анатолій Погорєлов приводить історію одного школяра. У нього батько служив у псевдореспубліці, а потім втік до росії. 

«Ми покликали до себе українських військових. Дитина сама зацікавилась, що це у них за зброя, як вона стріляє та чим. Через деякий час хлопець спитав, чи може чимось допомогти, бо бачив, як це роблять інші діти. Так крок за кроком почав теж цим займатись. Зрозумійте: то була його особиста трагедія. Батько спочатку кинув свою батьківщину, а потім ще й рідного сина. Тому школяр став двічі патріотом». 

Як працюватимуть далі?

Нині Анатолій Погорєлов разом із кількома співробітниками планує новий навчальний рік. Викладачі готуються працювати зі своїми учнями дистанційно – із безпечних місць. 

Єдине, на що сподівається зараз директор Слов’янської школи, це знайти у Дніпрі невеличке приміщення, де можна буде поставити пару столів та комп’ютерів. Там битиметься серце слов’янського закладу. 

«Це може бути університет, технікум чи школа. Нам, кільком адміністративним працівникам, краще сидіти разом. Бо певну роботу можна робити тільки так – бачачи очі один одного». 

Зараз, каже Анатолій Іванович, найгірше – це невизначеність. Усі співробітники та сам директор у підвішеному стані. 

«Якщо буде зрозуміло, що війну закінчено, росія пішла назавжди, будьте певні: весь світ допоможе нам відбудувати все зруйноване. Але зараз найголовніше завдання – зберегти наших учнів та увесь персонал».