"Почули звук серед завалів": про російський теракт у Краматорську словами очевидців

«Коли виносили тіло, почався сніг.

Падав з темних небес просто до ніг.

Імам ішов попереду, ніби мара.

Рання весна на цвинтарі – не найкраща пора.

Жінки починали плакати, а чоловіки

відчували, як тихо згасають над ними зірки» 

Ці слова із вірша про Марата Сергія Жадана зі збірки "Месопотамія" білими літерами на тлі зруйнованих вщент двох під’їздів та тіла жінки, яку винесло вибуховою хвилею на протилежний бік вулиці, тепер не згасають, після всього побаченого… Репортер “Східного Варіанта” розповідає про те, що бачив у Краматорську в останні два дні.

01.02.2023

У перші хвилини по прибутті на чергове місце терористичного акту росії просто ціпенієш і не віриш у реальність, того що відбувається. Світло, яке випромінює прожектор для розбору завалів та пошуку людей засліплює, з неба дуже повільно сиплеться сніг, повільно падає на зруйновані стіни та на плечі всіх, хто працює на місці.

Перше враження – ніби це знімальний майданчик. І все що, відбувається довкола – просто зйомки сюрреалістичного фільму. До реальності повертаєшся швидко.

Рятувальники кричать «Тихо!», техніка замовкає, генератори глохнуть і чути тільки як обережно важкі черевики ступають по завалах, щоб почути чийсь голос…

Проходить декілька хвилин і всіх, хто має вільні руки та бажання гукають допомагати.

Позаду будинку – ніби мурашник. Працюють всі – ДСНС, поліція, волонтери, мешканці міста. Ланцюг за ланцюгом, від одних рук до інших, інколи беручись за одну цеглину чотирма руками, українці намагаються врятувати життя. Дівчата волонтери привозять воду та енергетики, звичайні люди – прості українці, краматорці, стали пліч-о-пліч, щоб здолати наслідки страшної трагедії.

Злагодженість дій, швидкі рішення, допомога та взаєморозуміння – все це тут. Ніхто не боїться впасти чи поранитись, ніхто не стоїть в стороні, людські ланцюги, яким чомусь перестають передавати щось, кажуть: «Сюди! Тут вільні руки!».

І все це на тлі диму, пилу, криків, сирени – знову оголосили повітряну тривогу…

«Янголи з сяючими стрічками» – працівники ДСНС, через хвилин 10 знову просять тишу – чують, як людина стукає… Знову нестерпна тиша, просять повторити стук і навіть я, стоячи десь за 4 метри застигаю з цеглиною в руках – чутно. Хтось є!

Усі почули, працюють ще завзятіше, шукають бензопили, знаходять, пиляють  дерева, щоб розчистити дорогу для будівельного крана. Надія єднає всіх. 

02.02.2023

Пошукова операція триває до ранку. Триває і вдень. Зранку благодійна організація «Добрий рух», офіс якої також постраждав від удару російських окупантів розгортає видачу будівельних матеріалів, на допомогу приходять місцеві чоловіки.

Працює міська влада, комунальники, поки рятувальники шукають останню людину під завалами,  ліквідують наслідки пошкоджень сусідніх будинків.

У дворі зруйнованого будинку бачимо жінку із складеними до купи сумками, подушками та узголів’ям ліжка. З наполовину заваленого другого під’їзду вибирається її син Олександр.

Питає, чи не знаємо де знайти вантажну машину, щоб вивезти речі. Знаходимо контакти, зв’язуємось. Чоловік дивиться на речі, на зруйнований будинок, та опускаючи сумні очі, зітхає, каже, що якби у квартирі були їх родичі – загинули б, але дякувати богу – вони евакуювались.

Питаємо, чи не збирається Олександр з матір’ю також евакуюватись. Каже поки ні, поки тут. 

«Сподіваємось на краще. Не хочеться їхати. Бідна наша Україна…. Хочеться, щоб "наша взяла"!»,  – каже чоловік.

Десь об 11:45 знову лунає вибух. Зовсім поряд від місця вчорашнього «прильоту». Пошукова операція триває. Всі працюють на своїх місцях. А російська війська здійснюють черговий терористичний акт…

Приліт в проїжджу частину та у дворі житлового масиву. Знову жертви, знову кров, перша допомога, побиті вікна та винесені двері, знову біль…

Але знову ж таки – ні в кого не має паніки, всі роблять свою роботу. Комунальники латають воронку в асфальті, забивають вікна, люди метуть скло з такою силою, неначе виганяють сліди російської нечесті зі своєї землі. 

Сильні, об’єднані болем, вірою, злістю –  вони тягнуть ДСП-плити, виносять сміття з під’їздів та допомагають один одному. 

Місто живе цієї бентежною добою. Трагічною, хвилюючою та болючою. Місто переганяє крізь себе весь цей смуток, дим, пил та крики з-під завалів зруйнованого будинку – і очима поліціянтів та військових, очима волонтерів та звичайних громадян, говорить – ми запам’ятаємо все, а ті, хто це вчинив понесуть покарання.

На посічений асфальт падає сніг, під ногами уламки скла. Ввечері стає прохолодно. Приходить звістка – останнє тіло дістали з-під завалів – тіло загиблої жінки – стає ще холодніше…

«Коли виносили тіло, почався сніг.

Падав із темних небес до ніг…» 

Ми пам’ятатимемо весь біль. А країна-терористка буде покарана!