Роковини теракту в Оленівці: як сімʼї постраждалих і загиблих борються за своїх рідних

У ніч із 28 на 29 липня 2022 року росія вчинила теракт — підірвала один із бараків в Оленівському СІЗО, де утримувалися українські військовополонені. Так окупанти хотіли поквитатися з українськими захисниками, при цьому цинічно заявивши, що обстріл нібито був зі сторони України. Тоді загинуло щонайменше 53 українських військових і понад 130 були поранені.

Сьогодні, у треті роковини масової страти росіянами українських військовополонених, родини загиблих та поранених в Оленівці вкотре закликають світ не мовчати та притягнути країну-агресорку до відповідальності за воєнний злочин.

«Якщо я помру — попаду в рай, бо в пеклі я вже побував»

Олена понад три роки чекає з полону рідного брата Андрія. Вони родом із Сумщини. Їй — 43 роки, йому — 42. До початку російської збройної агресії Андрій працював газоелектрозварником на заводі. У 2014 році він доєднався до полку «Азов» та переїхав на місце базування поблизу Маріуполя.

У 2021 році Андрій планував залишити військову службу та повернутися в цивільне життя, пригадує Олена. Однак завадило повномасштабне вторгнення росії.

«Після 3 березня в Маріуполі зник будь-який звʼязок. Новини про те, що там відбувається, ми дізнавалися з телевізора. Декілька разів він писав нам через месенджери, намагався бути на позитиві, казав, що вони тримаються. Уже на початку травня він писав, що їм дуже важко, мало їжі, багато побратимів загинуло», — пригадує Олена.

«Якщо я помру — попаду в рай, бо в пеклі я вже побував» — так Андрій одного дня написав своїй сестрі. 17 травня він, виконуючи наказ командування України, вийшов з Азовсталі та потрапив до російського полону.

«Ми зверталися в усі структури: поліція, Координаційний штаб, Червоний Хрест. Червоний Хрест зателефонували нам лише один раз — у червні 2022 року, коли повідомили, що підтвердили Андрія в російському полоні. Після цього від них не було жодної звісточки. Ми намагалися звʼязуватися з Андрієм, писали листи, але вони до хлопців не доходили», — розповідає Олена.

Вранці 29 липня 2022 року російська федерація вчинила теракт — підірвала один із бараків в Оленівському СІЗО на тимчасово окупованій території України, де перебували українські військовополонені. Коли зʼявилися списки, Олена одразу ж шукала прізвище свого брата.

«Ми дізналися, що всіх важко поранених відвезли до лікарні в Донецьк. Передивлялися російські новини й намагалися побачити Андрія, але увесь наступний місяць нічого не дізналися. У вересні 2022 року росіяни готували сюжет про те, як перевозили хлопців у Таганрог. І там ми побачили Андрія — живого. Тоді ми сильно зраділи, оживилися. Ми знали, що він живий, і була велика надія, що невдовзі вони всі повернуться додому», — каже Олена.

Андрій, як і сотні захисників Маріуполя, понад три роки перебуває в російському полоні. За увесь цей час родина не мала з ним контакту. Від нього не було жодного дзвінка, а листи, які Олена надсилала йому, не факт, що дійшли до нього.

Родина Андрія не знає, який у нього стан здоров’я та його точного місця перебування. Єдине, що допомагає, це свідчення хлопців, які вже повернулися з полону рф до України.

«Востаннє чоловік бачив нашу дитину, коли їй був місяць. Зараз їй уже три роки»

Олег та Ганна познайомилися у 2020 році. Дружба поступово переросла в стосунки. Щоби бути разом, Ганна покинула свою роботу та погодилася переїхати до Олега, який тоді вже служив. Невдовзі пара дізналася, що чекає дитину. Вона народилася за місяць до початку повномасштабного вторгнення росії.

24 лютого 2022 року Олег був у Маріуполі. Перший час він мав змогу телефонувати та надсилати повідомлення, та коли російська армія зруйнувала вежі звʼязку — контакт обірвався.

Протягом 86 днів у Маріуполі йшла пекельна битва. Українські захисники гідно стримували ворога та давали відсіч. На жаль, під час боїв Олег втратив свого брата-близнюка. Зазвичай, він писав дружині: «Ми норм», що означало, що вони з братом живі. Та одного дня Олег написав тільки за себе.

«Стало зрозуміло, що його брата більше немає. Що чоловік вижив, а його брат загинув. Коли Олег був на Азовсталі, то писав, що там весь час щось горить. Я говорила, що ми боремося за них, що кидаємо масові заклики, щоб їх врятувати. А з 16 на 17 травня мені прийшла СМСка особистого характеру. Що він обіймає мене й дитину. Пізніше я вже зрозуміла, що в той день, 17 травня, він вийшов у полон», — розповідає Ганна.

Перший час була надія, що це дійсно евакуація і невдовзі українські захисники будуть вдома. Ганна читала російські пабліки, шукала будь-яку інформацію про Олега. Йшов час, стало зрозуміло, що це не евакуація, а полон.

Вранці 29 липня Ганна прокинулася та за звичкою зайшла в соціальні мережі прочитати новини. І дізналася про теракт, який росіяни скоїли в Оленівському СІЗО. У російських списках Олег був серед поранених.

Невдовзі рф опублікувала відео, де було видно Олега. Під час вибуху він отримав поранення голови та тіла. Поранений, та живий. А далі для Ганни розпочалися довгі місяці очікування бодай якоїсь інформації.

«Артем казав, що шансів вижити немає. На Азовсталі він почав прощатися із життям»

Артем та Анастасія дружили понад 20 років. А в один із вечорів, проведених разом, вони зрозуміли, що вже не можуть одне без одного.

Тоді Артем працював у морській охоронній компанії, ходив у рейси. Коли він у черговий раз відбув у море, за три місяці зателефонував і сказав, що не зможе витримати такої тривалої розлуки з коханою, тому буде звільнятися. Після цього Артем влаштувався у військову частину Кривого Рогу. А згодом разом із дружиною переїхав до Маріуполя, де продовжував службу. Тут вони зустріли повномасштабне вторгнення.

Анастасії вдалося виїхали з Маріуполя. Одразу ж вона почала шукати чоловіка.

«7 квітня мені прийшло від нього повідомлення, що він у порядку, що квартири нашої більше немає, що в них закінчується їжа, що не лишилося жодних речей. А наступного дня мені подзвонили й сказали, що його поранили, у нього уламкове поранення. Й уламок залишився в тазу. За тих умов на Азовсталі не було можливості його дістати. Артем казав, що шансів вижити немає, що вночі авіація накриває просто все. Вдень там кричали поранені від болю, а вночі бомбила авіація. Він почав прощатися із життям. 17 квітня в нас зник звʼязок».

Артем писав Анастасії записки. Їхні фотографії вона отримувала з інших номерів. Остання надійшла 16 травня. А через годину їй подзвонили з військової частини, та повідомили, що військових евакуювали з Азовсталі.

18 червня Артем зателефонував. Сказав, що все добре і він тримається. Сподівався, що вже в серпні встигне на врожай винограду, який так сильно любить.

Вранці 29 липня Анастасія дізналася, що сталося в Оленівці. І випала із життя на два дні. Артем був у списках поранених.

«Деякий час нас просили тримати тишу. І ми це робили. Я відмовлялася від інтерв’ю, від спілкування із журналістами. А потім 4 серпня я побачила свого чоловіка на російському телебаченні. Його показали в прямому ефірі. Він сказав мені: «Настю, привіт. Зі мною все добре, мене годують і я майже цілий. Я дуже тебе люблю, передай усім привіт. Дуже чекаю обміну». Це мене надихнуло, це був знак, що він у порядку», — розповідає Анастасія.

Спільнота родин Оленівки понад три роки бореться за повернення своїх рідних

У січні 2023 року ООН розформувала місію, яка займалася розслідуванням теракту в Оленівському СІЗО. Тоді сімʼї постраждалих та загиблих об’єдналися між собою, бо розуміли, що тільки вони можуть боротися за рідних. За понад два роки роботи Спільнота родин Оленівки побувала на сотнях мітингах, конференціях, міжнародних поїздках. Усюди єдиний заклик — звільнити з полону тих, хто пройшов пекло Оленівського теракту.

«З травня 2022 року наші рідні перебувають у російському полоні. Усі ми знаємо, які там умови й що переживають наші захисники. Наші рідні пережили смертельний вибух в Оленівці й були тяжко пораненими. Ми не знаємо, який у них стан здоров’я зараз, яка допомога їм надавалася і чи надається зараз. Тому ми й далі боремося за них, за їхнє повернення додому. Зараз нам стало важче. Декілька років тому було більше віри та надії, що вони повернуться додому. Вони виконали свій обовʼязок, вони виконали свій наказ та вийшли з Азовсталі, сподіваючись, що невдовзі повернуться додому. Однак досі вони там», — ділиться Ганна.

У родин військовополонених немає інформації про рідних від органів влади та Червоного Хреста. Усе, що залишається — це сподіватися та чекати.

Кожен обмін сімʼї поранених в Оленівці перевіряють списки в надії побачити рідне прізвище. Однак і досі багато з них у неволі.

«Кожен обмін є надія. А коли переглядаєш списки, імʼя брата немає, то чекаєш наступного. І так постійно. Але надія є завжди. Ми вже не знаємо, куди стукатися. Ми були вже всюди й всюди розповідали про наше горе, про наших рідних. Навіть голодували на Майдані. Тоді до нас вийшли представники влади й знову пообіцяли, що роблять усе можливе для повернення», — каже Олена.

Увесь час своєї діяльності Спільнота родин Оленівки виступала за встановлення в Україні дати для вшанування памʼяті вбитих та постраждалих у теракті з 28 на 29 липня 2022 року. Нарешті, цього року Верховна Рада встановила 28 липня Днем памʼяті українських захисників і захисниць, учасників добровольчих формувань та цивільних, які загинули, або яких закатували чи стратили в полоні.

Памʼятаємо кожного та кожну, хто віддав своє життя в боротьбі за Україну та нашу свободу. Памʼятаємо кожного та кожну, хто зараз у полоні ворога. Чекаємо всіх захисників та захисниць додому!

***

Читайте також: «Він — один із символів української Донеччини»: пам’яті Степана Чубенка