Хтось у полоні свят, а хтось у полоні на свята: як родини військовополонених борються за своїх рідних

Одна з таких акцій нещодавно пройшла в Києві. Її відвідав Східний Варіант. Організатором акції стала громадська організація «Волю захисникам Маріуполя». Родини військовополонених вчергове закликають усіх боротися за наших військових так, як вони боролися за нас

«Я буду боротися до останнього, поки моя дитина не буде вдома»

23 грудня на Софійській площі Києва родини військовополонених зібралися, щоб вкотре розказати про свою боротьбу за рідних. За даними спеціальної комісії при Міністерстві реінтеграції, станом на листопад 2023 року в російському полоні перебувало 3574 українських військовослужбовців. Усі вони чекають на повернення додому, але вже понад п’ять місяців обмінів не проводиться взагалі.

Достеменно не відомо, у яких умовах знаходяться українські захисники: доступу до них не мають як українські представники, так і міжнародні правозахисні організації. Тому родини військовополонених не припиняють кричати про своє безвихідне становище.

Надія в той день була присутня на акції. Її син Олександр ще до повномасштабного вторгнення відправився на строкову службу. Його направили служити до військової частини 3057 Національної гвардії України, що у Маріуполі. Надія каже, що її син був зачарований містом, йому там дуже подобалося. Коли сталося повномасштабне вторгнення росії, він разом із побратимами залишився захищати місто.

«Вони там завжди підтримували один одного. Деякі, хто виходить, кажуть, що вони всі дуже дружні. Дуже допомагають один одному. Сину 21 рік виповнився вже в полоні. І 26 січня має бути вже 22 роки. Ми мріємо, що зустрінемо його вже вдома», — розповідає Надія.

Востаннє Олександр виходив на звʼязок, коли вже виходив з Азовсталі. Він подзвонив мамі та сказав: «Ми виходимо, усе буде добре. Чекай. Я обіцяю, що повернуся». Потім були відеозаписи з Оленівки та Горлівки, на яких Надія впізнавала свого сина. Але прямого зв’язку з ним увесь цей час не було.

Інна — мати строковика Максима, який також проходив службу в військовій частині 3057 НГУ. Як і інші захисники Маріуполя, її син вийшов за наказом з Азовсталі в травні 2022 року. Інна пригадує, що Максим подзвонив їй у липні того року з Оленівки, буквально за декілька днів до теракту, який вчинили російські злочинці проти українських військовополонених. Тоді вона змогла почути його голос. Після вибуху в Оленівському СІЗО Інна дізналася, що Максим знаходився в іншому бараці, тому не постраждав.

У лютому цього року Інна дізналася від хлопців, які вийшли з полону, що її син перебував у Камишині Волгоградської області рф. Інна каже, що відтоді обмінів звідти не було.

«І я не знаю, де мій син, що з ним. Не знаю, у якому стані. Ця колонія в Камишині — одна з найгірших з утримання хлопців. Невідомість для мене продовжується вже десять місяців. Але ми піднімаємося, ми ніколи не забуваємо, ми всіх уже дістали, але якби не ми, то нічого б і не робилося. І ми не зупинимося, поки наші хлопці не будуть вдома. Я буду боротися до останнього, я буду боротися, поки моя дитина не буде вдома», — каже Інна.

«Це триває майже два роки»

Учасниця акції Оксана розповідає, що її син знаходиться в полоні вже 21 місяць. Він почав службу з 2014 року в зоні АТО, потім навчався в Академії Національної Гвардії, після закінчення якої отримав направлення до Маріуполя, де його застала повномасштабна війна.

Деякий час після початку вторгнення Оксана підтримувала із ним зв’язок, але після 3 березня це було неможливо через перебиття окупантською армією комунікацій. 19 березня Оксані зателефонував син та сказав, що в них уже зовсім немає зброї. Після цього довгий час Оксана не знала, що з ним сталося.

«Я вже потім дізналася, що він у полоні. Мені хлопчина написав у Viber, що він із ним знаходився в Донецькому СІЗО. Хлопчина був цивільним, і коли його відпускали, то мій син попросив його передати мені цю інформацію. Потім уже дізналися із соціальних мереж, там було відео, де він був у Горлівці. Уже пройшло понад 20 місяців, ми чекаємо, не знаємо, що з ним зараз. Ми приїжджаємо сюди, у Київ, були на мітингах, були біля Офісу Президента, зверталися до Уповноваженого з прав людини, в усі інстанції. Але вони не можуть нам нічого обіцяти», — розповідає Оксана.

З плакатами «Волю Азову» в той день стояли родичі та друзі військовослужбовця Дмитра. Незадовго до повномасштабного вторгнення, Дмитро перевівся з морської піхоти до «Азову», службу проходив у Маріуполі. Після виходу до полону він двічі телефонував мамі, але де він зараз і як — невідомо.

«Останні повідомлення були від Червоного Хреста 12 травня цього року, коли його підтвердили, як військовополоненого. Він виходив першим 15–16 травня з Азовсталі, коли там ще не було Червоного Хреста. Він виносив поранених. Востаннє його бачили в Таганрозі, але це було ще минулого року», — розповідає мама Дмитра Валентина.

Анастасія вийшла в той день за свого коханого чоловіка Юрія. Юрій — саксофоніст та оркестрант Національної гвардії України. Подружжя проживало та працювало в Маріуполі. Після початку повномасштабного вторгнення вороже кільце довкола міста дуже швидко зімкнулося, тож Юрій та сам оркестр залишилися там. Він разом з іншими музикантами вийшов у російський полон з Азовсталі.

«У Маріуполі в полон потрапило три оркестри: Національної гвардії України, Збройних сил та Військово-морських сил. У нього не було можливості тоді евакуюватися, не дивлячись на те, що вони все ж таки оркестранти. Після початку вторгнення я ще місяць була в Маріуполі. Після 5 березня втратила з ним зв’язок. Останній раз ми з ним спілкувалися відеозвʼязком 12 квітня. Уже після його виходу я отримала від нього лист у листопаді минулого року. І після цього жодної інформації про нього немає», — каже Анастасія.

Анастасія не знає, де знаходиться зараз її чоловік, у якому він стані, яке його здоров'я. Але вона, як і тисячі родин, продовжує боротися. Анастасія створила проєкт, який об’єднав родичів усіх полонених оркестрантів. Вони разом виступають на міжнародних майданчиках, у міжнародних правозахисних організаціях, в українських установах. Усі чекають хоча б якоїсь вісточки про своїх рідних.

«Головна наша мета — повернути людей із полону»

На заході був присутнім співпрацівник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Олександр Щербань. Він зазначив, що росія зараз використовує українських полонених, як важіль впливу на Україну та світ.

«росія хоче позбутися економічних, фінансових санкцій, вийти з певних політичних обмежень. Активно вони вимагають, щоб в обмін на наших людей їм пом’якшили санкції, зняли ці обмеження. На превеликий жаль, це дуже сповільнило обмін, але переговори тривають. Постійно на росію здійснюємо тиск. Я так думаю, що наша держава буде йти на певні домовленості з єдиною метою — звільняти з полону хлопців та дівчат. Тому що життя людини — це найголовніше для нас», — каже Олександр.

У Координаційному штабі повідомляють, що Україна має обмінний фонд і готова хоч зараз їхати до кордонів, щоб здійснювати обміни. Але країна-агресорка зараз унеможливлює цей процес. Олександр каже, що на відміну від російської федерації, Україна дотримується всіх норм утримування полонених: за противником доглядають та створюють належні умови. На жаль, від росії дзеркальних методів очікувати не варто:

«Дійсно, наші люди потерпають у полоні від образ, від морального приниження. За цей рік завдяки роботі родичів та міжнародному тиску нам вдалося проробити певний комплекс заходів, щоби припинилися такі жахливі постійні тортури. Але все одно це пекло полону. Мати або дружина будуть тільки тоді задоволені нашою роботою, коли їхня рідна людина повернеться. Ми на 100 % готові. Пару хвилин, і ми готові віддавати фонд росіян, і забирати своїх».

Координаційний штаб із питань поводження з військовополоненими й надалі підтримує родини: проводить персональні або групові зустрічі, дають консультації, відповідають на запитання, інформують із юридичних питань, а також підтримують дітей військовополонених та безвісти зниклих. Та Олександр каже, що головна мета — це повернути всіх наших людей із полону.

Співзасновниця ГО «Волю захисникам Маріуполя» Лариса Улахли розповідає, що вони об’єдналися родинами, щоб разом боротися за своїх рідних людей.

«Ми організовуємо всі акції, ми вже п’ятий місяць стоїмо під Офісом Президента з акцією та з плакатами. І від усіх міжнародних організацій — ООН, Червоний Хрест — ми просимо повернути наших хлопців із полону, які вже рік та дев’ять місяців знаходяться там», — розповідає Лариса.

Син Лариси, Федір, служив у Маріупольському гарнізоні. 17 травня 2022 року він вийшов з Азовсталі, виконавши наказ.

«Нам казали, що це 3–4 місяці, але це триває вже рік та дев’ять місяців. І вже шостий місяць немає обмінів. Мій син не виходив на зв’язок після того, як вийшов у полон. Хлопці, які були обміняні, кажуть, що бачили його: схуднув, кульгає. У нього якраз була операція на нозі перед повномасштабним вторгненням. Він не долікувався. І ми, рідні, вже не знаємо, що робити. Ми у відчаї. Маріупольський гарнізон, який дав час усій Україні зібратися, зараз люди вже забувають. 86 днів вони провели в пеклі, без води, їжі, боєприпасів. Кажуть, що армія рф у рази перевищувала кількість наших хлопців. Але вони вистояли. А тепер, виходить, що ми не можемо повернути їх додому», — каже Лариса Улахли.

ГО «Волю захисникам Маріуполя» регулярно проводить зустрічі, як з українськими інстанціями, так і міжнародними організаціями. Влаштовують мітинги, акції, фотовиставки. Усе для того, щоби повернути додому рідних та коханих.

Що робити, якщо ваша рідна людина потрапила до полону або зникла безвісти?

 ✅ ПЕРШИЙ КРОК. Звернутися до державних органів 

📌 Національне інформаційне бюро 

КОНТАКТИ:

Гаряча лінія 1648 або 380 44 287-81-65 (для дзвінків з-за кордону)

Офіційний сайт

Telegram-бот

Viber-бот – Розшук даних по НІБ

Ел.адреса: [email protected]

Адреса: Чоколівський бульвар, 13, м. Київ, 03186

📌 Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими 

КОНТАКТИ:

Громадські приймальні штабу є у Києві, Миколаєві, Вінниці, Харкові та Львові. Кожна приймальна має свої номери телефону для запису на прийом. Їх можна знайти на офіційному сайті

Електронна пошта штабу: [email protected]

Телеграм-канал: t.me/Koord_shtab 

Спільнота Viber  

Facebook

📌 Національна поліція України 

Правоохоронні органи проводять розслідування злочинів, якими можуть бути випадки катування та поганого поводження із військовополоненими. 

КОНТАКТИ:

Безплатна гаряча лінія: 0-800-50-02-02

Електронна пошта для письмових звернень: [email protected]

У разі наявної інформації про вчинення кримінального чи адміністративного правопорушення, чи настання іншої події, яка потребує негайного реагування поліції можете також звернутися на телефонну спецлінію поліції «102», функціонування якої забезпечено цілодобово.

Правозахисниця та координаторка Медійної ініціативи за права людини Ольга Решетилова пояснює: “Куди б ви не подали заяву, вся інформація потім збирається в один канал і синхронізується у координаційному штабі. Але звертатися до різних організацій є сенс. Чим у більшій кількості організацій буде зафіксована людина, тим більше шансів, що її імʼя не буде загублено у величезних списках”. 

✅ ДРУГИЙ КРОК. Звернутися до міжнародних організацій 

📌 Міжнародний комітет Червоного Хреста 

Червоний Хрест має сприяти захисту прав військовополонених та поліпшувати умови їхнього становища. Представники Червоного Хреста можуть отримати доступ до місць утримання. Та як показує практика, це не завжди відбувається відносно прийнятих Женевських конвенцій. 

Родини можуть звернутися до Міжнародного комітету Червоного хреста на пошту: [email protected]

Телефон гарячої лінії: 0 800 300 155

Заповнити онлайн-форму для реєстрації запиту на пошук на сторінці Центральної агенції з розшуку

Делегація МКЧХ в Україні: Київ, вул. Велика Васильківська, 6 «О», 

Для відкриття справи про розшук члени сім’ї можуть звернутися до Товариства Червоного Хреста України за адресою вул. Пушкінська, 30, м. Київ, 01024 та/або за телефонами +380 96 304 4375 чи +380 66 250 99 57. 

МКЧХ рекомендує, щоб особа, яка розшукує свого родича, безпосередньо зателефонувала на гарячу лінію 0-800-300-155 (дзвінки безплатні) або ел.пошта [email protected], про це повідомляють в Українській гельсінській спілці з прав людини. 

***

Зараз українці та українки відзначають різдвяні та новорічні свята, вітаючи одне одного та даруючи подарунки. Але пам’ятаймо в цей час про тих, кого досі немає поруч із нами. Вони не можуть відсвяткувати з родиною Різдво чи Новий рік, не можуть побачити ялинку чи отримати подарунок. Найкращий подарунок для них зараз — це повернутися додому. Пам’ятаймо про тих, хто до останнього стояв на варті нашої свободи, хто проводить роки свого життя в пеклі ворожого полону! Пам’ятаймо та чекаймо додому!