"Маємо все починати з нуля, бо наше місто вбито": історія родини переселенців з Луганщини

Про свою важку евакуацію та переживання вони поділилися зі Східним Варіантом.   

“Молилася, не припиняючи”

Наталя народилася у Сєвєродонецьку. Всі свої 52 роки вона мешкала тут.

“Дуже люблю своє місто. Залишати його я не хотіла. Думала, що обстріли ось-ось закінчаться, як тоді у 2014-му”, — пояснює сєвєродончанка.

Та плани жінки змінилися після того, як чотири снаряди окупантів влетіло в її дев'ятиповерховий будинок. 

“Почалася паніка від усвідомлення всього жаху ситуації. Мене турбувало те, як я та мій дорослий син з аутизмом без машини можемо дістатися під регулярними артобстрілами до залізничного вокзалу, який знаходиться у сусідньому місті. У нашому місті залізничного вокзалу немає”, — додає вона.

Матір Наталі Ганна Самвелівна перейшла жити до неї, тому як світла та газу в її будинку вже не було. Але виїжджати з міста відмовлялася. 

“Мене розривало на частини, та я ніяк не могла вмовити маму виїжджати зі мною. Люди похилого віку бояться змін і не хочуть стати тягарем для своїх дітей. Я все це розумію, але на вагах життя. Я молилася, не припиняючи. Зідзвонювалася з моїми звіруючими, з якими разом ходимо до церкви, та водночас була на нервовому зриві. Були крики та сварки зі сльозами, внутрішній емоційний стан був тягучим та важким”, — пригадує Наталя.

Пройти пекло заради життя

Ганна Самвелівна зізналася, що навіть під час обстрілів взагалі не планувала і не хотіла покидати рідний Сєвєродонецьк.

“Тут пройшло все моє життя. Тут похований мій чоловік. Бетонні стіни давали почуття безпеки під час обстрілів. Але в той самий час на вулиці від уламків гинули люди. Ось так і не наважувалися від страху за життя. Перекладали на інший день, сподіваючись, що може скоро все закінчиться", — каже мешканка Сєвєродонецька.

Коли не стало води, світла та газу, родині доводилося бігати містом у пошуках продуктів. За словами родини, потрібно було вистоювати у чергах за гуманітарною допомогою під обстрілами. На рішення Ганни вплинула чергова страшна ситуація: в черзі за гуманітарною допомогою від снаряда загинули люди.

Та, щоб виїхати з міста, Наталі з її матір'ю та сином довелося пройти справжнє пекло.

“Ми годинами ховалися у чужому під'їзді через сильний обстріл у районі, де ми чекали на машину-рятівницю. Нарешті вона приїхала. Покидали місто швидко. Було дуже страшно”, — каже жінка. 

“Знову тривога”

Так, 2-го квітня родина змогла виїхати до Краматорська. Звідти їм допомогли сісти на евакуаційний потяг до Хмельницького.

“Дякую людям на вокзалі. Всі допомагали один одному. А 8 квітня в інтернеті ми побачили страшні новини. В той день росія вдарила авіацією по краматорській залізничній станції, де тисячі людей чекали на евакуаційні потяги. Понад 50 загиблих, серед яких п'ятеро дітей. Це неможливо усвідомити та взагалі витримати. Люди просто рятувалися від війни, чекаючи на той самий евакуаційний потяг”, — голос Наталі тремтить.

За словами Наталі, вільно дихати вони змогли тільки за межами області.

Спочатку родина приїхала до шелтера у Львові. А потім волонтери допомогли відправити родину до Польщі.

“Тут ми вже майже рік. Мені 72 роки. З мешканням нам допомогла церква. Але я маю працювати, щоб мати кошти на їжу. І що буде далі? Свого нічого не залишилося. Знову тривога. Як бути? Додому не можна. Там все зруйновано. Ми маємо все починати з нуля, бо наше місто вбито. Дуже багато питань, на які немає відповідей. Боляче усвідомлювати, що все твоє життя залишилося там. Дуже важко із цим миритися. Та я вірю, що Сєвєродонецьк не буде російським. Я вірю, що колись ми повернемося, тому що серцем і душею ми там. Ми відбудуємо наше рідне місто", — впевнена матір Наталі.

***