«Там день йде за рік»: як родини військовополонених борються за своїх рідних

Громадська організація «Обʼєднання родин територіальної оборони Маріуполя» була заснована у 2022 році. Уже 3-й рік родини полонених військовослужбовців борються за їхнє повернення додому. Східний Варіант поспілкувався з родинами та дізнався більше про їхню діяльність

«У нас було декілька хвилин на сходах у підвал, щоби попрощатися»

16 березня 2022 року Оксана Стоміна виїхала з блокадного Маріуполя. У той день російська армія скинула 2 авіабомби на Драматичний театр, в укритті якого ховалася понад тисяча цивільних мешканців. Тоді її чоловіка Дмитра відпустили зі служби, щоб він перевірив, чи все добре з родиною. Адже Дмитро та Оксана жили саме біля Драмтеатру.

«Тоді за мною приїхав брат чоловіка, який із родиною планував виїхати з міста в той день. Мабуть, якби чоловіка не було поруч в той момент, то я б залишилася в місті. Мені було б важко виїхати, не попрощавшись із ним. А так він сам вмовив мене, буквально посадив в автівку. У нас було декілька хвилин на сходах у підвал, щоби попрощатися. Ми обійнялися, ми обидва розуміли, що це може бути наша остання зустріч. Це був дуже важкий момент у нашому житті», — ділиться Оксана.

Дмитро та Оксана знайомі ще зі школи — навчалися в паралельних класах. Стосунки в пари почалися вже після випускного. Дмитро пізніше розповідав дружині: «Одного разу я запросив тебе потанцювати, узяв тебе за руки й зрозумів, що більше не відпущу». Оксана — відома маріупольська поетеса, Дмитро — працював у транспортній галузі. Наприкінці 2021 року чоловік мобілізувався до 109 окремої бригади територіальної оборони.

Після початку повномасштабного вторгнення, Дмитро та Оксана ще деякий час бачилися в Маріуполі. Але не як чоловік та дружина, а як військовослужбовець та волонтерка. Він тримав позиції та виконував завдання, вона — допомагала в міському просторі «Халабуда».

«З Азовсталі він час від часу виходив на звʼязок. Ми обмінювалися коротенькими повідомленнями. Здебільшого ми допомагали одне одному розшукувати людей. До мене зверталися люди, питали за рідних, я передавала їхні імена чоловіку на Азовсталь. Він мені передавав імена та контакти родичів військових, які були там. І так ми зв’язували людей. На жаль, інформація не завжди була добра. Були новини про загибель. Це було дуже важко. З часом паузи між виходами Дмитра на звʼязок ставали більшими. Та кожен раз, коли він відписував, я розуміла, що він живий. А в травні я дізналася, що він вийшов з Азовсталі за процедурою екстракшн», — пригадує Оксана Стоміна.

Вона писала йому листи, які передавала через Червоний Хрест та Омбудсменів. Однак немає впевненості, що вони дійшли до Дмитра. По крихті Оксана збирає інформацію та новини про свого чоловіка. У цьому допомагають хлопці, яких уже обміняли.

Оксана пише вірші. Про блокаду, про Маріуполь, про свого чоловіка та українських військовополонених. Зізнається, що це в якомусь розумінні для неї терапія. Частина творів увійшла в збірку «Лірика Маріупольських бомбосховищ», яка вийшла цього року.

«Кожен тиждень ми тут — на акціях. Ми виступаємо на всіх майданчиках, розповідаємо, виступаємо, пишемо, їздимо, звертаємося в міжнародні інституції за кордон. Ми всі розуміємо, що таке російський полон. Ми розуміємо, що там день йде за рік. Люди, які знаходяться в полоні, втрачають здоровʼя, фізичні та психологічні сили. Дехто з них у заточенні вже понад 3 роки. Ми дуже хочемо, щоб обіцянка для Маріупольського гарнізону щодо їхнього повернення додому була виконана», — каже Оксана.

«Їм обіцяли 3–4 місяці, але йде вже 4-й рік»

Чоловік Галини Жильченко Євген лише місяць, як повернувся з полону. У складі 109 бригади територіальної оборони він захищав Маріуполь, отримав важке поранення, вийшов з Азовсталі за наказом вищого керівництва. Понад 3 роки Галина не бачила свого коханого та не знала, в якому він стані. Вона пригадує неймовірну історію того дня, коли Євген нарешті повернувся додому:

«Коли з полону поверталися хлопці, які були разом із Євгеном, то казали, що він там мріє про автомобіль та вудочку, щоб їздити на риболовлю. І наша донька казала мені: «Ось буде вудочка, мамо, і тата обміняють. Ось побачиш». Одного дня, у червні, вона все ж придбала вудочку для тата. У той же день пройшов обмін. Ми готувалися їхати зустрічати наших захисників. Аж раптом дзвінок: «Вашого тата обміняли». Тепер ця вудочка — символ нашої родини».

Понад місяць Євген перебуває на лікуванні. У чоловіка порушення опорно-рухового апарату та численні хвороби. Після лікарень його очікує тривалий період реабілітації.

Євген та Галина 36 років як одружені. До 2014 року вони проживали в Донецьку, а після — в Краматорську. Коли почалося повномасштабне вторгнення росії, Євген у складі 109 бригади територіальної оборони перебував на позиціях у Маріуполі та готувався захищати місто.

У січні 2022 року Галина востаннє бачила чоловіка перед трирічною розлукою. Перший час після початку великої війни вони були на звʼязку, та з Маріуполя надходило дедалі менше новин.

У Маріуполі Євген отримав важке поранення — на позицію прилетіла бомба. Багато хлопців загинуло, Євгена та його побратима завалило бетонними плитами, які притиснули його ноги. Понад 10 годин їх рятували з-під завалів. У «польовому» госпіталі на Азовсталі чоловік пробув майже увесь час до виходу.

«Їм сказали, що виходитимуть вони підрозділами. І чоловіку треба було з одного бункера дістатися іншого, де його підрозділ. На наступний день у госпіталь, де він був, прилетіла бомба. Я побачила чоловіка на відео, коли вони виходили з Азовсталі. Я спочатку його не впізнала, він дуже змінився. Впізнала тільки за шарфиком, з яким він тоді був. Після цього почався тяжкий час очікування. Ми заспокоювали себе, що він живий, що вони повернуться. Але 3–4 місяці, про які тоді всі говорили, перетворилися в понад 3 роки», — розповідає Галина.

Галина отримала два листи від чоловіка з полону. У кожному був усього рядок. У грудні 2023 року від нього був дзвінок.

«Після дзвінка довгий час не було звісточки. Увесь 2024 рік я не знала, де він був, що з ним.  В одному з інтервʼю я сказала, що от пишу листи й нічого не отримую». І мене наче почули. Через деякий час був обмін, з якого вийшов хлопець. Він розказав, що 3 дні просидів у камері з моїм чоловіком незадовго до свого обміну. Сказав, що бачив його, що передає від нього вітання», — ділиться жінка.

На велике щастя, чоловік Галини цього червня повернувся додому. Та вона й далі виходить на всі акції за військовополонених у Києві, їздить у госпіталі до обміняних хлопців, підтримує родини, які ще чекають.

«Ми чекаємо кожного українця додому»

Родина Ніни Свиридченкової — з Маріуполя. Її брат Андрій, який захищав місто під час боїв, має статус зниклого безвісти. Уже понад три роки родина шукає про нього будь-яку звістку.

«На момент початку повномасштабного вторгнення я була в Києві, а вся моя родина — у Маріуполі. Усі зібралися в мами, у неї перший поверх та був підвал. Перший приліт був 28 лютого, другий — 2 березня, третій — 10 березня. Не було світла, газу, води, звʼязку. Навколо було пекло — постійні обстріли. Моя родина виїжджала через територію росії та Білорусі, це було важке випробування», — пригадує Ніна.

Андрій у складі 109 бригади територіальної оборони захищав Маріуполь. Останній на цей момент раз він телефонував 28 лютого 2022 року в другій половині дня, коли був у Лівобережному районі міста. Після цього звʼязок обірвався. Розшифровка його мобільного номеру показала, що телефон вмикався 2 березня та приблизний маршрут пересування.

«Медик, якого вже звільнили, сказав, що там було 3 позиції. Він їхав туди на початку березня, бо було багато поранених. На одну з позицій дістатися не вдалося, бо вже стояв російський танк. Про людей, які були там, нічого не відомо. І ми досі намагаємося звʼязатися з родичами, дізнатися, хто з ким був у які дні, хто до кого був приряджений. Щоб знати, про що питати хлопців, які виходять із полону, щоб мати уявлення, що тоді відбувалося. На зараз 131 людина з батальйону вважається зниклою безвісти. Пошуки тривають», — ділиться Ніна.

У 2022 році сімʼї захисників заснували громадську організацію «Обʼєднання родин територіальної оборони Маріуполя». Її мета — не дати світові забути про захисників Маріуполя, які ціною життя та здоровʼя виконували свій обовʼязок.

«Ми приїжджали в Київ до командування. Потім офіційно зареєстрували організацію, створили спільноту в соціальних мережах. Брали участь в акціях, мітингах, як в Україні, так і за кордоном, зустрічалися з міжнародними організаціями, з українськими представниками влади. Усюди ми порушуємо головне питання — повернення наших рідних із російського полону, яким обіцяли декілька місяців, а насправді вони вже понад 3 роки в заточенні. Коли наші хлопці повертаються, ми зустрічаємо їх із подарунками, відвідуємо в лікарнях», — розповідає Галина Жильченко.

Станом на травень 2025 року, у російському полоні перебуває 8 тисяч підтверджених українських військових та 2 тисячі цивільних. Справжня цифра може бути більша, адже не всі полонені підтверджені рф. Країна-агресорка створює жахливі умови їхнього утримання, здійснює психологічний тиск та фізичні тортури, перешкоджає підтвердженню статусів полонених та звʼязку з родичами.

Щодня тисячі родин сподіваються, що їхня рідна людина невдовзі повернеться додому.

Читайте також: Роковини теракту в Оленівці: як сімʼї постраждалих і загиблих борються за своїх рідних