Майбутнє зі смаком гіркого перцю: як родина переселенців з Лисичанська будує життя на Полтавщині

Вимушений переїзд не зламав, а надихнув. У селі Лютенька на Полтавщині Наталія та Андрій Тарабаріни вирощують овочі, квіти та створюють авторські крафтові соуси. Своєю історією про біль втрати та смак нового життя вони поділилися зі Східним Варіантом.

Коріння з Луганщини

Наталія та Андрій Тарабаріни народилися й виросли в Лисичанську. Їхнє життя було звичайним і спокійним: робота, родина, щорічні подорожі до моря чи в гори, виховання сина.

Наталія здобула економічну освіту. Працювала у КП «Лисичанське комунальне автотранспортне підприємство» — прийшла контролеркою у 2006 році, пізніше стала заступницею головного бухгалтера, а згодом — головною бухгалтеркою. Андрій закінчив гірничий технікум, але працював у карному розшуку, пізніше — помічником адвоката.

Познайомилися на роботі — їхні офіси були поряд. Через рік одружилися. Народився син, хлопця назвали Андрієм. З дитинства захоплювався музикою: починав із фортепіано, потім гітара та труба.

2014 рік: від фейкового референдуму до виїзду

Події 2014 року стали несподіванкою. По місту тинялися незнайомці зі зброєю, ліпили агітки, гуртувалися в натовпи.

«Ми не сприйняли це серйозно. Навіть уявити не могли, що будуть такі наслідки», — пригадує Наталія.

Переломний момент — ранок, коли жінка йшла на роботу і побачила автівки з «катюшами». Окупанти готували місто до захоплення.

Після фейкового референдуму швидко змінилося оточення. Родина завжди мала проукраїнську позицію: розмовляли українською, святкували за національними традиціями. За українську мову й вишиванку на них уже дивилися косо.

«Ми відразу стали "бандерівцями"», — згадує Андрій.

Наталія з батьками, родиною сестри та сином виїхала на Полтавщину. Андрій залишився доглядати за незрячою мамою.

Життя в евакуації тривало недовго — за два тижні місто звільнили, родина повернулася додому.

Відродження і волонтерство

Після деокупації розпочалося справжнє відродження Лисичанська. Зміни були вражаючими — від масштабного будівництва до патріотичного виховання в школах. У місті з'явилися волонтерські спільноти, почали проводити фестивалі та ярмарки на підтримку армії.

«Плели сітки, збирали харчі, сортували кришечки на протези. Допомагали армії, і це стало частиною життя», — наголошує Андрій.

Фронт проходив за 15 кілометрів від міста. Родина активно долучилася до волонтерства — возили на блокпости їжу, воду, сітки. Багато друзів брали участь в АТО. Син Андрій щоліта відвідував військово-патріотичний табір «Ніхто крім нас», де діти вчилися любити країну й розуміти цінність свободи.

«Ми звикли до того, що війна поруч. Були впевнені, що вистоїмо. Просто продовжували жити й допомагати», — розповідає Наталія.

Так родина прожила до 2022 року.

24 лютого: коли мирне життя закінчилося

Вибухи розірвали ранковий сон. Місто миттєво опустіло — поліція зникла, військкомат спорожнів, але самоорганізація відбулася за лічені години.

«Волонтерська спільнота була сильною — це допомогло», — згадує Наталія.

Андрій знав — його ім'я в окупантських списках. Роки волонтерства робили родину мішенню. Попри II групу інвалідності, долучився до загону ТРО, згодом його підрозділ увійшов до складу 111-ї окремої бригади територіальної оборони.

«Не міг інакше. Місто треба було захищати», — просто каже чоловік.

Але спершу — безпека близьких. Родина мала виїхати — це було не обговорення, а констатація факту. Наталія з сином виїхали до Дніпра, потім до Полтави. Коли поруч обстріляли аеродром, переїхали в село Лютенька.

Серед томатів, перців та тварин

Село зустріло Наталію порожніми кишенями та безкрайніми можливостями. Коли стало зрозуміло, що швидке повернення — лише мрія, вирішили купити власний будинок.

«Роботу за спеціальністю не знайшла, — констатує Наталія без жалю. — Натомість руки потягнулися до землі. Почала садити городину — спочатку для себе, а щоб розрадити душу, посадила ще й квіти».

Земля виявилася вдячною — томати виросли на диво. Перша спроба продати врожай показала — люди потребували цих смаків. Наступного сезону додалися гіркий та солодкий перець. Але справжня мотивація була особистою:

«Спочатку це було для чоловіка та його побратимів. Їжа на фронті прісна, я варила соуси та передавала хлопцям».

Дім наповнився чотирилапими душами — чотири коти й чотири собаки. Найособливішою була «Гільза» — собака з фронтовою історією.

«Андрій привіз її з фронту в рюкзаку. Хлопчиків розібрали, а дівчинка залишилася. Він не зміг її залишити», — усміхається жінка.

Червень 2024-го змінив усе знову. Андрій демобілізувався через хворобу.

Від випадкового оголошення до власної справи

Доля іноді приходить у вигляді звичайного оголошення в інтернеті. Наталія натрапила на пропозицію безплатного навчання для ВПО.

«Зареєструвалася і вже закінчила в минулому січні магістратуру зі спеціальності харчова технологія», — каже вона.

Спеціальність обрали не випадково — вже тоді в родині дозрівала ідея власної справи.

Але мрії потребували не лише знань, а й коштів. Заощадження розійшлися на найнеобхідніше — будинки для себе та батьків, облаштування нового життя.

У 2025 році Facebook оголошення від «Карітас Україна» про цільову допомогу в рамках програми «Відновлення засобів для існування у сільській місцевості AGRIS-2» виглядало як новий шанс. Реєстрація, співбесіда, поїздка на навчання до Полтави.

Конкуренція була жорсткою — відібрали лише 40 учасників. Бізнес-план писали ретельно, розраховуючи кожну копійку. Через велику кількість претендентів замість обіцяних 150 тисяч отримали 130, але навіть ця сума здавалася скарбом. Отримані кошти перетворилися на конкретне обладнання: теплицю, затіняючу сітку, агроволокно, мінікультиватор, бензопилу, бензокосарку.

Тепер не тільки на відкритому ґрунті, а й у теплиці червоніють томати та солодкий перець.

«Маємо теплицю з овочами та садок. Також вирощуємо хризантеми та сухоцвіти — як для зрізу, так і для продажу саджанцями. Це частина нашої справи, яку ми розвиваємо з особливою любов’ю та натхненням, — перераховує Наталія, ніби складає інвентар своїх мрій. — Посіяли трохи пшениці — не для прибутку, а щоб земля відпочила. Наступного року на тій ділянці вирощуватимемо томати».

Але найважливішим виявилося не те, що вони вирощують, а те, як це допомагає Андрію.

«Після демобілізації лікарі радили, аби чоловік був зайнятий, аби не було дурних думок у голові, і він швидше адаптувався», — пояснює дружина.

Тому вона «завантажила його повністю» — і їхньою ділянкою, і батьківською, що знаходиться поруч.

Смаки майбутнього і біль за минулим

Для родини майбутнє пахне перцем і томатами. Вони бачать їх у крафтових соусах. 9 рядків солодкого перцю і 3 рядки гіркого довжиною по 30 метрів є тому підтвердженням.

Зараз Наталія розробляє рецепти, а Андрій генерує ідеї.

«Спробували минулого року, зварили — вони дуже швидко розійшлися. Різдвяне варення з гіркого перцю з цитрусами й грушами стало хітом сезону. За основу беремо звичайні рецепти, адаптуємо, експериментуємо»,  — всміхається жінка.

П'ятнадцять сортів перцю дають кожен свою ноту. Тепер черга за кухонним приладдям — нова заявка на грант.

«Мене відібрали, то ж з 24 липня почнеться навчання. Умови серйозні, але й допомога обіцяє бути значною», — всміхається Наталія.

А поки родина будує нове життя, їхнє серце залишається в Лисичанську.

«Три роки живу з відчуттям, ніби частину мене відірвали. Дім тепер лише точка спогадів на Google Maps», — каже Андрій.

Але є речі, які не може зруйнувати жодна окупація. І тому родина знає головне:

«Тримайся, рідне місто. Ми пам'ятаємо. Ми чекаємо. Ми повернемося».

Зв’язатися з родиною Тарабаріних можна через сторінки у Facebook, Тік-Ток, Instagram

***
Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів