Різдвяні традиції Донеччини та Луганщини: що про них відомо

Відтепер Україна відзначає Різдво 25 грудня. Відповідне рішення  цього року ухвалила Верховна Рада. Метою цього законопроєкту була відмова від російської спадщини навʼязування відзначання Різдва Христового 7 січня та встановлення дати святкування Різдва Христового 25 грудня. 

Російська пропаганда звикла казати, що в Донецькій та Луганській областях «іспокон вєков панували російські устрої та традиції». Однак, це неправда. Докладніше про українські традиції на сході України, а також про їхній утиск зі сторони радянської влади, читайте в матеріалі

Які різдвяні традиції є на Донеччині та Луганщині

Раніше Східний Варіант розповідав, що території Донеччини та Луганщини в більшості були заселені українцями з різних регіонів. Попри політику русифікації та збільшення числа росіян під час «промислового буму», українці залишалися та залишаються домінуючою нацією в цих областях. А де українська нація, там і українські традиції, які століттями передавалися з поколінь у покоління.

Завершував цикл передріздвяних свят в Україні День Ігната (в народі Гната), який відзначається 20 грудня (раніше — 2 січня). У цей день родини забивали свиней, яких готували на різдвяні столи. Заборонялося на Гната прясти та прати. Жінки готували печиво, прибирали в хаті, а чоловіки заготовлювали дрова на свято та лагодили сані. Цього ж дня виготовляли різні прикраси, які створювали новорічний настрій. Наприклад, «павуки» — фігурки із житніх стебел соломи, або Дідухів — з колосків першого зажинкового снопа. Дідухи використовувалися впродовж усіх різдвяних свят, їхня роль — символізувати спільного предка Діда.

На Святвечір 24 грудня (раніше — 6 січня) готували вечерю з 12 пісних страв (символізуючих 12 календарних місяців). Такою вечерею закінчували різдвяний піст. Обов’язковою стравою столу була кутя. 

Існувала в цей день традиція посилати страву разом із дітьми до своїх родичів. В інформаційно-методичному збірнику «Традиції та обряди Донецької області» розповідається:

«В нашій Донецькій області кутю носили до хрещених батьків. Для приготування куті використовували спеціально оброблене в ступі пшеничне або ячмінне зерно, а в Донецькій області — рис. Страва мала бути пісною. Однак до зерна додавали товчений мак, волоські горіхи та розпарені родзинки (залежно від регіону). Наприклад, на Луганщині та Донеччині в минулому столітті кутю готували з рису та ставили на стіл вареники. Варилася кутя в глиняних горщиках».

У день Святвечора віряни нічого не їли, дотримуючись посту. А вечеряти сідали тоді, коли засяє вечірня зоря. Родина обов’язково згадує своїх померлих родичів, запрошує їх до вечері. Сідаючи за стіл, необхідно подути на стілець, щоб «не придавити мертву душу». Першою традиційно куштували кутю, а потім уже решту страв.

На велике свято Різдво Христове 25 грудня (раніше — 7 січня) українці спершу шанували души померлих, а потім йшли до церкви, щоб віддати шану новонародженому Христові. Після цього родина збиралася на святковий обід, який уже не був пісним. На столі були сало, печінка, ковбаса, смаженості та копченості. Дуже давньою є українська традиція миритися в цей день та пробачати одне одному образи.

У цей день українці ходили колядувати та бажати одне одному щастя і многих здорових літ. Уже на Святвечір українці починали ходити хатами, а на Різдво після закінчення Богослужіння починали колядувати. Під час колядування господарям хатин бажали всіх благ та «посівали» оселю зерном: рисом, пшеницею, просом. Ввечері на Різдво накривали пишний стіл.

Щедрий вечір або Свято Меланки відмічають напередодні Нового року. Під час Щедрої вечері накривають пишний багатий стіл, де переважають мʼясні страви. Кутя також обов’язково присутня на столі. З настанням сутінок селами ходили щедрувальники з музиками та карнавальними костюмами. Серед ряджених найчастіше зустрічалися образи Маланки, Василя, кози, діда з бабою, ведмедя, кота, журавля.

«У перший день Нового року на Донеччині найбільш поширеним був, та й зараз залишається, обряд посівання. Вважається, що цей обряд прийшов до нас ще з дохристиянських часів, адже наші пращури зустрічали Новий рік не взимку, а навесні, і тому обряд посівання пов’язаний із надіями на добрий урожай. Засівали здебільшого діти, причому щедріше всіх обдаровували тих, хто прийшов у будинок першим», — розповідається в збірнику «Традиції та обряди Донецької області».

Водохреще тепер святкується 6 січня (раніше — 19 січня). Це третє і завершальне велике свято різдвяно-новорічного циклу. Головною традицією в цей день, звичайно, водне хрещення. Вода освячувалася в криницях і джерелах. Вважається, що опівночі вода набуває цілющих властивостей, а значить, є такою ж чудодійною, як і та, в яку входив Ісус. Стало традицією купання на Водохреща. Також віряни в цей день святять воду додому. Уже наступного дня після Водохреща всі поверталися до звичайного ритму життя, працювали та займалися побутом.

Багатогранність Різдва на сході України

Землі Донеччини та Луганщини були заселені українцями з різних регіонів: Чернігівщини, Слобожанщини, Херсонщини, з областей центральної України тощо. І кожна етнографічна група привносила свої особливої в українські традиції. Через політику русифікації та постійне гноблення українців ці традиції також зазнали утисків.

Кандидатка історичних наук та доцентка кафедри історії України та спеціальних галузей історії України Донецького національного університету ім. В. Стуса Інна Мартинчук каже, що, розглядаючи тему українських традицій на Донеччині та Луганщині, варто розрізняти різні спектри їхнього розвитку в містах та селах. 

Звичайно, абсолютна більшість селян у цих регіонах — це українці, які змогли зберегти найбільше традицій. У часи радянського союзу це суворо заборонялося: не просто слідкування українським традиціям, а навіть їхнє згадування. Тому в селах вони святкувалися, але тихо й обережно, щоб не привернути до себе більшої уваги зі сторони влади.

Інакша ситуація була у великих містах. Сюди під час промислового буму приїжджали люди як із центральних районів України, так і із центральних районів росії, через що україномовного населення було значно менше, ніж у селах. Відповідно, й українським традиціям тут приділяли менше уваги.

Але Інна Мартинчук каже, що всі традиції, які святкували українці, були і є на території Донецької та Луганської області:

«Що стосується сільської місцевості, то тут абсолютно прослідковується домінування українських традицій на Донеччині та Луганщині. Інша ситуація була, знову ж таки, у містах — там було поєднання радянських традицій, які штучно насаджувалися і дуже активно пропагувалися, до них була дуже велика підготовча робота».

Після Другої світової війни за наказом радянської влади деякі етнографічні групи українців були депортовані із західних регіонів до східних. Так лемки потрапили в 1945 році на Луганщину (село Переможне), а бойки — в 1951 році на Донеччину (село Званівка та інші). Переселення стало складним та руйнівним для сотень родин, але у висновку сприяло об’єднанню українських традицій сходу та заходу.

Переселенці з Карпат привезли на Донеччину не лише українську мову та традиції, але й різдвяний Вертеп. Спочатку його ставили лише у Званівці, а потім почали возити всією Донеччиною. Тож це сприяло обʼєднанню українських традицій східних та західних регіонів.

За часів радянського союзу українські традиції на Донеччині та Луганщині зазнавали сильного утиску. Усе робилося для того, щоб розчинити українську національність серед «радянських громадян єдиної великої країни».

Але українські традиції збереглися на Донеччині та Луганщині, і навіть зараз продовжують передаватися з родини в родину, а також окремо вивчатися задля збереження історії наших регіонів. 

Різдвяні традиції Донеччини: спогади Ірини Крюченко

Керівниця лабораторії фольклору та етнографії Донеччини “Степ” Ірина Крюченко ділиться спогадами про те, які традиції були в її родині. Пані Ірина родом з села Малинівка Волноваського району Донецької області.

Пані Ірина пригадує, як святкували Різдво в її родині. Бабуся обовʼязково дотримувалася посту. Саме поняття «12 страв» в її родині не було, але на різдвяну вечерю обов’язково були пісні страви. Перед Святвечором додому старший чоловік обовʼязково заносив сніп і казав: «Нехай буде в нас плодовите літо». Тоді багато їжі українці отримували з власних городів, тож багато молилися за те, щоб на городі все добре росло.

Пані Ірина пригадує, що була на Донеччині традиція носити кутю від хати до хати. Робили це на Святвечір до сходу першої зорі. Для цього переважно посилали дітей, які несли своїм родичам кутю та, за можливості, подарунки на свята. Коли діти приходили до родичів, то казали: «Тато й мама передали вам вечерю».

«Кутя була найважливішою стравою на Різдво. І це була кутя, яка говорила про те, що завтра народиться сам Ісус. З цією кутею ходили та обмінювалися, наче як робили звʼязок між своєю родиною. Тобто звʼязувалися одне з одним. Щоб Господь був між їхньою родиною», — пояснює Ірина Крюченко.

Подарунки для родичів були тоді незначними. Бабусі могли пошити хусточку, а дідусеві — махорку для трубки чи носовий платок. У відповідь дітям родичі також давали подарунки — переважно їжу, але бувало й копійками. Й от, коли діти приходили додому, то розбирали отримані подарунки: батькам віддавали продукти, а гроші залишали собі.

На Святвечір бабуся Ірини пекла хлібину із сірої муки не першого сорту. Для цього могла використовувати навіть дерть. Така хлібина була дуже тверда, виготовлена на саморобних дріжжах. Кутя була більш пісною, не такою, як у західних регіонах. 

Під час пошуків інформації про традиції Ірина дізналася, що майже в кожному селі Донеччини був звичай виносити кутю перед Святою вечерею. Для цього батько обходив із нею все господарство, а коли заходив до хати, не зачиняючи двері, гукав мороз, кажучи: «Мороз, мороз, іди до нас вечеряти, якщо не йдеш, так не ламай нашу пшеницю і жито».

Страви в родині Ірини бабуся готувала пісні: смажена капуста з морквою та цибулею, домашні соління, смажена риба, борщ без мʼяса з грибами та квасолею, гречану та пшоняну кашу тощо. Не було прийнято на Святвечір готувати страв із картоплі, бо вона вважалася буденною стравою. Особливо приємно було поставити на стіл рибку. Для цього жителі села Малинівка Волноваського району, звідки пані Ірина родом, ходили на ринок аж у Пологи.

Коли родина вже зібралася за столом, бабуся починає молитися, а потім бере першу ложку куті та поминає всіх померлих близьких. Після цього кутю вже куштували всі інші. Потім розділяли сірий хлібець, його не різали, а ломали на шматочки, як Ісус Христос ламав і роздавав людям, коли читав свої проповіді.

Поївши, усі лягають спати, залишаючи все на столі, у тому числі чисті ложки. Це робили для того, щоби померлі родичі прийшли вечеряти, поки родина спить. Свічку також не гасили в хаті, вона горіла цілу ніч. А коли просиналися, то наступала вже радість від Різдва. Йшли колядувати.

Ще з ночі, одразу після сходу першої зірки, колядувати починала молодь. На Донеччині колядники брали із собою Різдвяну зірку, виготовивши її з блискучого паперу та дерев'яного каркаса. Як правило, зірку тримав дорослий хлопець або чоловік. Коли приходили до хати, то питали: «Дозвольте заколядувати». І якщо хазяїн дозволяв, то співали колядки на щастя родині. За це господарі давали молоді продукти: ковбаси, сало або щось інше.

Ближче до обіду колядувати ходили вже діти. Їм давали за співи цукерки чи пиріжечки. А ввечері на Різдво колядувати ходили вже дорослі. Заходили одне до одного в гості, накривали столи, поминали родичів і частувалися.

А наступного дня після Різдва призначався День Марії, Матері Божої. У цей день селяни влаштовували вечорниці. Викладали на стіл усі назбирані продукти та веселилися, співали та танцювали.

Про цікавий звичай на Водохреща Ірина Крюченко почула в рідному селі Малинівка від старожилів. У селі не було церкви, тож селяни святили воду наступним чином. Ходили спершу до далекої криниці та набирали чистої води, яку потім передавали через 9 поріжків.

«Розповідали мені, що стоїть уся родина на дверях: на одних, на других, на третіх. І так у кожну кімнату, а в останній стоїть бабуся біля ікони. Цеберку з водою ставлять біля входу до хати. Мати набирає кружку води із цієї цеберки й починає передавати від людини до людини, і так до самої бабусі. Бабуся бере кружку, читає молитву й переливає воду в іншу цеберку. І потім знову передає до матері пусту кружку. І так вони передавали усю воду, і так вода вважалася свяченою. Тоді родина користувалася нею так, наче то в церкві посвятили», — розповідає Ірина Крюченко.

Традиції Донеччини та Луганщини  є важливою частиною культурної спадщини, як регіонів, так і всієї країни. Під час повномасштабної війни з росією питання українських традицій стало гострішим та актуальнішим. Памʼять про наше історичне минуле та культурне буття, а також їхня передача у наступні покоління, збереже відомості про наш народ та нашу ідентичність. Тож памʼятаймо наші сімейні традиції, зберігаймо їх та цінуймо! 

Східний Варіант щиро вітає усіх читачів та читачок зі світлим святом Різдва Христова! Нехай це світле свято наповнить ваш дім радістю та теплом, а його благословення принесе мир, любов та щастя у вашу родину.

У матеріалі була використана інформація з інформаційно-методичного збірника «Традиції та обряди Донецької області».

***