Історія одного гарнізону. Як луганські рятувальники після пекла на Луганщині продовжують рятувати життя

Навесні цього року російські військові тотально винищували ключові міста Луганської області — Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Російські пропагандисти тоді робили інформаційні вкиди, намагаючись схилити місцевих на свій бік, мовляв: «українська влада вас кинула», «державні органи та силовики виїхали», «ви нікому не потрібні». 

Та тоді як росіяни вбивали українців на Луганщині під акомпанемент пропагандистів, сотні людей рятували цивільних від смерті, витягаючи їх з завалених будинків чи вивозячи з-під обстрілів.

«Східний варіант» вирішив нагадати про це. Журналісти поспілкувалися з рятувальниками луганського гарнізону ДСНС та з’ясували, що після кількох місяців тяжкої роботи на Луганщині їм вдалося зберегти свій гарнізон, який продовжує роботу в багатостраждальному Харкові.

«Одну багатоповерхівку обстрілювали понад п'ять разів»

Коли 24 лютого почалося повномасштабне вторгнення, люди на Луганщині не поспішали залишати свої домівки. Переважна більшість не розуміла масштабів великої війни. З 2014 року, як би це цинічно не звучало, люди звикли, що війна близько. 

Велика кількість цивільних, які відмовлялися від евакуації, значно ускладнювала роботу військовим та додавала її рятувальникам. 

Сергій Поляков — полковник ДСНС, який близько трьох місяців війни залишався на Луганщині та особисто евакуював людей і керував їхнім порятунком. Зустрічаємось з ним у Харкові.  Розповідає про нищівні удари росіян по Сєвєродонецьку.

«Там є нові квартали, а далі — ліс. І ось в цьому лісі росіяни поставили «Гради», міномети, інше важке озброєння. Били по найближчих будинках, а люди сиділи в підвалах, абсолютно не пристосованих до цього», — розповідає Сергій Поляков. 

Тоді луганський гарнізон ДСНС працював у надрежимі. Одночасно, каже Поляков, могло бути до п’яти прильотів у різні частини міста. Росіяни гатили хаотично і зрозуміти їхню логіку завдання ударів було важко. 

«В першу чергу рятували багатоквартирні будинки, — продовжує Сергій Поляков. —  Коли снаряд влучав у якусь із квартир і там починалася пожежа, була велика ймовірність вигорання  всього будинку... Звичайно, були ситуації, коли людей завалювало плитами, або блокувало в якійсь із кімнат. Приїжджаєш на виклик, а там жіночка виглядає з вікна. Кімната завалена плитами, а ціла лише кухня, де вона була. Діставали з таких квартир десятки людей».

Типовими для рашистів були повторні удари по уже вражених цілях, в тому числі по цивільних будинках. Одним із найбільш постраждалих об'єктів була звичайна багатоповерхівка на проспекті Гвардійському у Сєвєродонецьку. Її, каже Поляков, обстрілювали понад п'ять разів. 

«Що вони хотіли там вразити, невідомо», — додає полковник ДСНС. 

«Приїхав гасити свій будинок»

Боєць ДСНС Юрій Крамаренко працював у Сєвєродонецьку. 24 лютого, каже, його розбудив дзвінок з роботи і відтоді почалася беззупинна робота. 

«Спочатку працювали з добою відпочинку, а потім лише перерва на сон», — говорить Юрій. 

Кількість викликів, за його словами, могла доходити до десяти за день. Це були прильоти по цивільних будинках, де в підвалах ховалися люди. Один із викликів Юрій запам'ятав найкраще — це була його домашня адреса.

«Надійшов виклик. Бачу, моя адреса. Звичайно, в той момент думки були тривожні. Думав, може там і будинку вже немає. Приїхали, бачимо, що влучання було у мій під'їзд на першому поверсі. Там були руйнування, але без пожежі », — розповідає Юрій Крамаренко. 

Мешканці під’їзду тоді ховалися в підвалі. Це допомогло їм врятуватися.

Загалом, каже боєць ДСНС, з-під завалів часто доводилося витягати людей. Серед них були і загиблі. Особливо, підтверджує він, постраждали нові квартали Сєвєродонецька.   

«Під’їзди складалися з першого по дев’ятий поверх. Залишалися лише самі коробки, всередині нічого не було», — додає Юрій. 

«Рятувальники вмовили евакуюватися»

Крім гасіння пожеж і розбору завалів до завдань ДСНСників на Луганщині додалася й евакуація людей та доставка гуманітарного вантажу. Коли заходили у підвал з цивільними, зізнаються рятувальники, серце починало битися частіше, ніж під обстрілами. 

«Стан людей важко описати… — говорить Сергій Поляков. — Коли ми привозили допомогу, там люди були вже по кілька тижнів без повноцінної їжі, сну. Не було електрики та газу. Люди виходили до нас  з маленькими дітьми. Були дівчата на 9-му місяці вагітності.  Важко було на це дивитися. Але кожного разу ми наголошували: давайте ми вас вивеземо. Хтось погоджувався, але величезна кількість людей залишалися».

Олег Ширяєв — один з тих, хто залишався під обстрілами у селищі Метьолкіне поблизу Сєвєродонецька. Війну він переживає уже вдруге. До 2014 року Олег жив з родиною в Луганську. Коли туди прийшов «руський мір», він з родиною переїхав у, здавалося б, тихе та спокійне місце поблизу українського Сєвєродонецька. Там збудували будинок.

Та в 2020 році міста Луганщини сколихнуло чергове лихо — масові пожежі. Тоді будинок Олега Ширяєва вцілів, хоч пожежі поширювалися дуже поруч. 

А ось повномасштабного вторгнення новий будинок луганських переселенців не пережив — його зруйнували окупанти. 

Два тижні Олег Ширяєв відмовлявся від евакуації, попри вмовляння родини. Умовили його саме рятувальники.

«Сергій Поляков відправив за мною машину, яка мала б мене забрати. Але по дорозі вона потрапила під обстріл. Тоді я пішки пішов до Сєвєродонецька. Шлях, який можна пройти за пів години, я ішов години три, бо вже не мав сил», — розповідає чоловік. 

Поселили його в підвальному приміщенні, де тоді базувалося обласне управління ДСНС. Там, каже Сергій Поляков, рятувальники ховали від обстрілів тих, які не хотіли виїжджати, але жили в доволі гарячих районах міста. Там пересиджували близько 45 людей.

Саме полковник ДСНС повіз Олега та ще двох людей на евакуаційний потяг в Лиман. Однак, його не виявилося. Тоді інші місцеві рятувальники підхопили людей із Сєвєродонецька та відправили їх зі своїми евакуйованими. 

Так Олег Ширяєв опинився на вільній території. Зазначає: таких як він луганські рятувальники вивозили у великій кількості. 

«Виходиш на вулицю, і навіть птахи не літають»

Лисичанськ вдруге переживає війну. У 2014 році місто вже було окуповане. 

Перша після повномасштабного вторгнення пожежа сталася в місті вже 25 лютого. Тоді місто ніби завмерло в очікуванні нового лиха, яке несе «руський мір».

«Бувало, виходиш на вулицю, і навіть птахи не літають. Настільки порожнім здавалося місто», — говорить керівник Лисичанського підрозділу ДСНС Олександр Панін. 

Він пригадує, як тоді доводилося працювати рятувальникам:

«Я сідав на свій оперативний автомобіль — в бронежилеті, в касці, і виїжджав дивитися, чи дійсно безпечно працювати. Потім по радіостанції викликав машини… Часто люди з верхніх поверхів спускалися вниз у підвали, аби врятуватися від обстрілів. Одного разу приїхали на пряме влучання в дев'ятий поверх. З підвалу піднімається чоловік і каже: я тільки-но спустився у підвал, мені пощастило». 

Після прямих влучань у будинки, говорить Панін, температура настільки висока, що вигорає все до тла. Інколи не рятують навіть підвали.

Одного разу фугасний снаряд, влучивши у будинок, забрав життя кількох людей, а в підвалі заблокував тих, хто пересиджував обстріли. 

«Було близько семи людей в підвалі — люди поважного віку, матері з дітьми. Вхід повністю засипало, вийти було неможливо. Тоді довелося ламати перегородку з іншого боку, аби евакуювати людей», — розповідає Олександр. 

Та історія закінчилася врятованими життями. Але так було далеко не завжди. 

Найтрагічнішим моментом у роботі лисичанських рятувальників був обстріл Білогорівської школи у травні. Тоді росіяни скинули авіабомбу на приміщення школи, де ховалися близько 70 людей. 

«Коли ми разом з т.в.о.начальника головного управління Павлом Корчагіним приїхали, там була повністю зруйнована школа. Швидкі туди не виїжджали, тому ми своїми машинами вивозили людей в лікарні. Розбирати завали там було небезпечно — обстріли продовжувалися. Все у вогні. Температура надзвичайно висока. Лити воду там можна було годинами, а може і днями, поки воно не охолоне..Але при цьому у підвалі були заблоковані люди», — розповідає Олександр Панін.

Тоді у підвалі школи загинуло понад 40 людей.  

До умов постійної небезпеки і великої кількості людей, яким потрібна допомога, лисичанські рятувальники, каже Панін, адаптувалися за кілька тижнів. Хоча, не приховує, були побоювання, що це буде надскладною задачею для них.

«Останні бойові дії в нас були у 2014 році. Пройшло немало часу, змінився колектив, з’явилися нові хлопці, які це не відчували на собі. Але коли ти постійно перебуваєш у цій атмосфері, в тебе виробляється імунітет. Ми збиралися разом, один одного підтримували. Я відчував, що вони дослухаються до кожного слова і не висловлюють жодних заперечень, бо розуміють, що цю роботу за них ніхто не зробить. Ми разом вечеряли і вибудували один згуртований колектив», — говорить Олександр Панін.

Виїхали з Луганщини, але не збиралися сидіти на місці

Коли загроза окупації Луганщини стала надто високою, бійці ДСНС евакуювалися до Дніпра. Тоді була висока ймовірність того, що луганські рятувальники просто пороз'їжджаються по районних управліннях у різних куточках України. І вони мали на це право. 

За таких умов розпався б один з найбоєздатніших гарнізонів у структурі ДСНС, який отримав величезний досвід роботи в умовах війни.

«Було б шкода втратити таку потужну бойову одиницю, якою ми стали на Луганщині. Та й сидіти на місці ніхто не збирався, всі хотіли й надалі бути корисними», — пояснює Сергій Поляков. 

Понад 500 бійців ДСНС з Луганської області опинилися в Харкові. Їх розподілили по місцевих управліннях, де вони ледь не щодня розбирають завали.

«Сюди дуже часто прилітає», — каже Сергій Поляков, показуючи на навколишні цивільні будівлі у центрі Харкова.

Підходимо до одного з приміщень, куди нещодавно прилетіла російська ракета.

«Тут були люди, є жертви. Одній бабусі пощастило, вона в цей момент вийшла в магазин. Зараз хлопці розбирають завали. В першу чергу намагаємося рятувати людей. Як правило, ми маємо перелік людей, які перебували у приміщенні. Працюємо, поки всіх не знайдемо. На жаль, у більшості випадків дістаємо тіла загиблих», — зазначає Поляков. 

Поки їдемо на іншу локацію, Сергій Володимирович хвалить харківські комунальні служби. Каже, працюють якісно і швидко. Після завалів оперативно прибирають залишки конструкцій. 

Приїжджаємо на місце, де близько тижня тому російська ракета зруйнувала місцевий гуртожиток. Тоді загинуло понад десять людей. Нині про вибух там нагадують лише закриті фанерою вікна на навколишніх будівлях.

Сергій Поляков порівнює свою роботу на Луганщині та в Харкові: 

«Варто розуміти, що тут зовсім інші обставини. В Сєвєродонецьку ми були фактично на лінії вогню, коли в кількох кілометрах стояла російська техніка, коли місто стирали з обличчя землі артилерією. Тоді як в Харків прилітають здебільшого ракети. Звісно, руйнування від ракет більші. Більше і жертв від таких вибухів, на жаль…».

Полковник додає, що досвід роботи на Луганщині для бійців-рятувальників важко переоцінити. А Харкову цей досвід нині не зайвий.

Наостанок Сергій Поляков зазначає, що всі зусилля зі збереження луганського гарнізону не можуть бути марними. Коли ЗСУ звільнять Луганщину від окупантів, керівництву ДСНС не потрібно буде думати над тим, кого відправляти працювати у звільнені міста. 

У цьому переконаний і Олександр Панін:

«Я вірю в те, що ми зустрінемо перемогу в тому місті, де ми зустріли війну». 

Бійці, які опинилися в інших областях, також готові повертатися додому за першої нагоди.

***

Читайте також: Пішов на фронт і загинув у свій День народження: історія військовослужбовця з Луганщини