Випробування війною: новообраний ректор ДонНУ ім. В. Стуса про роботу вишу та можливість повернення до Донецька

“Я народився у цьому університеті”

— Іллє Васильовичу, вітаємо вас із посадою ректора Донецького національного університету імені Василя Стуса. З вашого дозволу хочеться дізнатися більше про ваше життя, освітні здобутки та карʼєрний шлях. Ви родом з Донецька. Чому вирішили поступали свого часу саме до Донецького національного університету? 

— Знаєте, у мене вибору не було, у мене батьки – викладачі Донецького національного університету (сміється). Насправді я “народився” у цьому університеті, бо вони там працювали з 1970-х років. І моє життя, і життя мого старшого брата, було так чи інакше пов’язано з цим університетом. Ми відвідували його з різних причин, бо батьки були там. І ми ходили до них на роботу. Ми це дуже любили. Пам’ятаю, що мені дуже подобалась друкарська машинка у деканаті. І я на ній друкував.

Але було питання, на який саме факультет вступати.  Було декілька пропозицій. Я люблю мови. І було питання філологічного факультету або факультету іноземних мов. З іншого боку, заманювала юридична освіта. Але тут спрацювало трошки інше. 1996 рік – рік мого вступу і рік прийняття Конституції України. І 28 червня її приймають і змінюються усі вступні білети за Конституцією, яку ніде не можна було купити. Виникає ідея, щоб піти на нову спеціальність “Міжнародна економіка”. І я був у другому наборі цієї спеціальності й закінчив її.

Потім аспірантуру закінчив за цією ж спеціальністю, захистив кандидатську дисертацію. Хоча з 2001 до 2013 рік я працював в університеті лише як сумісник. Основним місцем роботи у мене був Національний інститут стратегічних досліджень. Я працював у Донецькому філіалі на різних посадах: від інженера дійшов до заступника директора та провідного наукового співробітника. Вчився у докторантурі цього ж інституту, але захищав докторську вже у Донецькому національному університеті.

У 2013 році я прийшов працювати на свою ж кафедру міжнародної економіки ДонНУ. І досі тут.

— Тобто ви з самого початку планували займатися науковою діяльністю? Це така собі сімейна справа? 

— Викладацька та наукова – це різні діяльності. Але мені подобаються обидві. Спілкування з молоддю – це завжди такий стимул для тебе, що ти маєш прагнути чогось нового. Вони завжди люблять ставити каверзні питання. Типу “викладач не знає”. І ми з колегами якось спілкувались про це, що робити у таких випадках. У мене відповідь проста. Якщо не знаєш, то треба так і сказати: “Не знаю, але я підготую відповіді на наступне заняття, але і ви підготуйте, щоб ми, так би мовити, звірили годинники”. 

І коли студенти почали розуміти, що я готуюся, все припинилося. Тому що визнати, що ти чогось не знаєш – це правильно. Тому що ми не можемо знати все. 

— На сайті Вінницького бізнес порталу вказано, що ви володієте англійською, німецькою та болгарською мовами. Це так?

— Є трошки. І навіть більше. У мене цими мовами й зараз відбувається спілкування, я ще у школі вчив новогрецьку мову. Але, на жаль, через брак практики спілкування я мову розмовну загубив. Проте на слух ще сприймаю. Коли є практика – легше підтримувати мову у належному стані. 

— Так, ви на початку казали, що у вас була і є любов до мов. Тобто економічна діяльність не завадила цьому?

— Так. Чому саме міжнародна економіка? Тому що тут поєдналось усе: математика, економіка, знання мов. І тут оптимальний варіант був, бо і математичні здібності не зникли, і мовні компетентності були використані. 

— І також на порталі було вказано, що ви є автором понад 100 наукових робіт. Це так?

— Так. Насправді цей доробок тільки зростає. Щоб зростати й підніматися  на нові сходи, треба удосконалюватися. Щоб стати кандидатом наук – має бути науковий доробок, для того, щоб стати доцентом – ще щось має бути. Щоб стати доктором, треба  25 наукових статей. Це мінімум. Коли я виходив на захист, у мене їх було набагато більше. І звісно цей доробок збільшується з кожним роком, так і має бути. Коло наукових інтересів змінюється, під впливом наукових інтересів аспірантів та  докторантів, яким цікаво щось нове, а не тільки те, що я знаю. Вони відкривають нові обрії для мене, мені цікаво досліджувати нові ідеї з ними.

“Усе завмерло до серпня місяця”

— Хочеться поговорити про події 2014 року та релокацію університету у ті роки. Усім відомо, і це факт,  що справжня війна застала ДонНУ ще у 2014 році. Ви тоді вже працювали  в університеті. Що ви памʼятаєте про ці події?

— Хочу сказати, що останній раз я був у Донецьку 9 липня 2014 року. Всі мої близькі та родичі виїхали раніше. Я залишався у Донецьку один з різних причин, у мене ще була вступна кампанія, я за неї відповідав на кафедрі. І доглядав ще за трьома оселями: батьків, своєю і брата. І в певний момент було вже небезпечно. В один день я потрапив під обстріл на об’їзній дорозі. Я батькам нічого не сказав, але було сумно і якось злякався, але потім. Спочатку страху не було. Тому що адреналін бив. Але потім зрозумів, що взагалі то так не має бути.

І та цифра була тільки тому, що Донецька область є  частиною України. Якщо ми будемо окремо – цього не буде. Я наводив приклади Придністровської Молдавської Республіки, Абхазії та Південної Осетії, які були окуповані росією. В історичному аспекті все це погано вплинуло  на економічну ситуацію в цих регіонах.

Після чого до мене підійшли люди у військовій формі зі зброєю й спитали: “А ви що проти молодої республіки”. Я кажу: “Є таке”. Вони сказали: “Так більше не робіть”. Тому свою позицію я висловив у такому полі. У вересні захопили головний корпус нашого університету і зняли українські символи: зняли наш прапор і почепили прапор “новоросії”. Це був період розчарування, спустошення. Хоча я знаходив, що робити. Ми виїхали у Харківську область, у нас була дача, на якій ми мешкали родиною.

Потім створилась ініціативна група  з ректором Романом Гринюком, який пішов до Міністра освіти та науки Сергія Мироновича Квіта з метою релокувати університет в інше місце. І 25 вересня вийшов наказ МОН, що наш університет переїжджає до Вінниці. Мені останній раз зателефонували з “кафедри” окупованого університету, спитали: “Нам вас викреслювати з розкладу?”. Кажу: “Викреслюйте”.

“Університет завжди відстоював ідею незалежності нашої держави” 

— Російська пропаганда постійно апелює до того, що в ДонНУ не було жодних проукраїнських поглядів, і розповідають про абсолютну проросійську позицію викладачів та студентів. Хоча ми знаємо, що в ДонНУ й до початку війни була активна проукраїнська молодь, яка ще у 2008-2009 роках виступала за те, щоб присвоїти ім'я Василя Стуса ДонНУ. Зокрема студент ДонНУ та голова Донецької обласної молодіжної громадської організації "Поштовх" Юрій Матущак, який став на захист України з початку війни та загинув у Іловайську. Чи можете навести кілька тез з історії університету, які руйнують наративи російської пропаганди?

— Важливою характеристикою російської пропаганди є її патологічна брехня та постійні спроби видати те, чого б вони бажали за дійсність.  

Звісно, було б дивно заперечувати той факт, що на рівні окремих викладачів, співробітників та студентів існували проросійські погляди так само як і в цілому в регіоні. Більш того, ми не будемо заперечувати й те, що окремі співробітники в той час стали ідеологами так званої “днр” в Донецьку.  

Але якщо оцінювати ситуацію в цілому, то університет завжди відстоював ідею незалежності нашої держави. На мою думку, найважливішим підтвердженням цієї тези власне й став переїзд ДонНУ імені Василя Стуса до Вінниці після захоплення будівель в Донецьку терористами.

Якщо ж говорити про інші кейси, то яскравим прикладом є згадана Вами ініціатива щодо присвоєння Університету імені Василя Стуса. Вона виникла у 2008-2009 навчальному році. Цю ідею вперше виголосила на той час студентка третього курсу спеціальності “журналістика” Олена Федоренко, представники “Громадської ініціативи Донеччини з відновлення історичної пам’яті” (голова — Станіслав Федорчук) та Донецької обласної молодіжної громадської організації “Поштовх” (голова — Юрій Матущак). 17 грудня 2008 р. вони написали звернення від колишніх і дійсних студентів про надання Донецькому національному університетові імені Василя Стуса. Разом із тим, в університеті проводилися науково-практичні конференції імені Василя Стуса. 

Популярними були літературні вечори присвяченні, наприклад, Григорію Сковороді або Григорію Кривді. Студенти та викладачі постійно долучалися до вшанування пам’яті Тараса Шевченка, беручи участь у символічних закладах покладання квітів до його пам’ятника.  

За ініціативи університету та підтримки закордонних партнерів на базі обласної бібліотеки було відкрито українсько-канадський центр.  

У березні 2009 року було відкрито Центр міжнародної безпеки та євроатлантичної співпраці. Важливо зазначити, що це був перший центр, відкритий за прямою угодою із Департаментом публічної дипломатії НАТО. Після нього було започатковано Інформаційний центр ЄС.   

І цей перелік можна продовжувати ще дуже довго. Чи потрібні ще якісь докази?

“Донецький національний університет є тільки у Вінниці”

— Наскільки складно було керівництву евакуювати великий університет в інше місто? Які були найбільші труднощі?

— Ми почали збирати інформацію про студентів та викладачів. Першого жовтня я вже був у Вінниці та зустрічався з Романом Федоровичем (тодішній ректор – ред.). Я казав, що я згоден робити будь-що, аби тільки допомогти відновити роботу університету.

Я відновлював роботу своєї кафедри. Якраз допомогло те, що коли обстрілювати Донецьк у 2014 році, ми завчасно зберегли великий масив інформації кафедри у хмару. І у мене був доступ до неї. Це було для мене рятівне коло. 95% документації кафедри були у мене в електронному доступі.

Почалась кропітка робота. Вдень я був зайнятий звичайними справами, а вночі було листування, підготовка навчальної документації. Раз на два тижні я приїздив до Вінниці, ми узгоджували спільну політику: що треба робити, які плани готувати, як налагоджувати навчальний процес.

Нам з червня не виплачували зарплатню. І тільки наприкінці листопада нам виплатили зарплату за увесь цей період.  Це дало змогу знайти квартиру, я переїхав до Вінниці й почав працювати безпосередньо на кафедрі.

Було завдання випустити магістрів. Магістри тоді залишились з нами, тому що вони розуміли, що їм потрібен український диплом. І були певні технічні кумедні ситуації, але ми намагались усе це зробити: відновлювали заліковки, оцінки, відомості. 

Робота була кропіткою. Ми працювали на колінці, умовно кажучи, з ноутбуком. Приміщення було, а меблів не було.  Ми раділи тому, що змогли придбати дошку. Несли її й раділи, що могли хоча б щось дати студентам. Було моральне піднесення, що є для чого працювати й для чого жити. І що університет відновиться і стане кращим. І що найголовніше – багато студентів стали нашими колегами. Вони розуміли, що нам важко і допомагали нам. І у 2014 році ми відновили роботу дистанційно, а у 2015 році ми вже почали набирати студентів у Вінниці й продовжувати навчати тих, хто був з нами.

— На якій ви тоді були посаді?

— Я був професором кафедри. Але сталося так, що у грудні того року мене викликав ректор і запропонував посаду проректора з наукової роботи.

— Чи відслідковуєте ви те, що зараз відбувається у стінах так званого “ДонНУ” у Донецьку?

— Ви знаєте, це таке питання…У нас є спеціальні служби в Україні, які займаються цими питаннями. Спочатку це було, можливо, цікаво. Але зараз це не турбує. Хочеться просто наголосити, що Донецький національний університет є тільки у Вінниці.

Робота в часи повномасштабного вторгення 

— Перед повномасштабним вторгненням у 2022 році ДонНУ залишався відомим українським вишем. Як повномасштабна війна змінила роботу та діяльність Донецького національного університету?

— Хочемо “подякувати” пандемії та коронавірусу за те, що дистанційна робота і механізм, який тоді існував для роботи університету, дуже допомогли нам сьогодні у воєнних умовах. І дякуємо нашим Збройним силам України за те, що ми маємо можливість продовжувати цю роботу. 

Насправді багато викликів було. Це і волонтерство. Ми координували усі наші дії. Ми плели сітки, робили коктейлі Молотова, допомагали адаптуватися вимушеним переселенцям, збирали продукти й речі, передавали. У нас багато викладачів та студентів пішли у Збройні сили, у територіальну оборону. Водночас ми продовжували навчальну роботу, наскільки це було можливим. Ми розчищали бомбосховища, щоб вони могли бути використані за призначенням.

Важливим з перших днів повномасштабного вторгнення було підтримка тих студентів та викладачів, які пішли захищати країну. Часто ми оголошували збори для бригад, у які вони входять, щоб підтримати їх і надати допомогу. Тому що так швидше й ефективніше. В цьому плані у нас колектив і студентство дуже чітко співпрацюють, і дуже багато було прекрасних прикладів того, як ми можемо підтримувати в різних сферах.

Крім того, що ми допомагаємо так, ми робимо ще інформаційний фронт. Інформуємо громадян, що там в останніх політичних, економічних, правових, соціокультурних подіях. У нас діє (і діяла раніше) Юридична клініка – це безкоштовне надання юридичної допомоги всім бажаючим, особливо внутрішнім переміщеним особам.

Є співробітники, які не мають власного житла, або є проблеми з повсякденними речами. Є ті, хто приєднався з окупованих територій. На базі одного з наших корпусів діє громадська організація, яка надає допомогу. 

— Чи вплинула повномасштабна війна на кількість вступників минулого року?

— Звісно, вона вплинула. Багато абітурієнтів університетів виїхало і намагалися вступити в закордонні заклади вищої освіти. Воно впливає і буде впливати надалі, тому що за різними оцінками в Україні залишилось менш як 30 мільйонів мешканців.

 Ми розуміємо, що батьки намагаються врятувати дітей від того, щоб вони не чули вибухів, сирени. Їх вивозять за кордон і там вони здобувають освіту. Але їм дуже важко там адаптуватись через незнання мови, небажання, стрес.

Але наше головне завдання – це робота. Робота зі здобувачами, з їхніми батьками, зі школами, з іншими університетами для того, щоб надавати освітні послуги належного рівня.

— Чи можете приблизно назвати, на скільки менше було вступників минулого року, ніж у попередні? 

— За моїми підрахунками, десь на 20% менше.

— Ви на посаді ректора університету вже два місяці. Які зміни ви принесли з собою в організацію навчального процесу та взагалі структуру університету? 

Я був проректором з наукової роботи. І коли я став ректором, я зрозумів, що місце сидіння визначає точку зору. І поки я не буду розуміти університет на тому рівні, на якому зараз знаходжусь, то я не можу говорити про зміни, оскільки я  в процесі пізнання. Як науковець, мені треба дослідити об'єкт.

— Які наукові здобутки за останні 5 років має університет? Чим ДонНУ імені Василя Стуса може пишатися?

— Ми маємо наукові здобутки. І ми залишаємось в національних рейтингах майже на тому ж самому рівні. Здебільшого це завдяки нашим науковим здобуткам. Вони достатньо суттєві. І ми продовжуємо працювати.

Завдяки програмам міжнародної мобільності ми надаємо доступ до сучасної лабораторної бази університетів країн Західної Європи не тільки співробітникам, викладачам, а й здобувачам. Ми укладали угоди з багатьма університетами, і завдяки програмі Erasmus ми надаємо таку можливість. І з'являються нові проєкти, з'являються нові дослідження, статті, публікації.

Вважаю, що на національному рівні – це суттєвий для нас здобуток. Наш колега Роман Мовчан виграв фінансування від Національного фонду досліджень за проєктом для молодих науковців. Це наш здобуток минулого року. У нас залишається суттєва кількість людей, які мають статті в науковометричних базах. Це важливо для нас, як для університету, щоб нам давали певну кількість місць державного замовлення. У нас більш-менш стала картина у цьому сенсі.

Також є суттєвим те, що ми беремо участь в консорціумі університетів, який очолює Львівська політехніка. Це перший випадок, коли грантоотримувачем консорціуму університетів за програмою Erasmus є український виш. Це проєкт OPTIMA. Ми одні з небагатьох українських університетів, які були обрані для того, щоб запроваджувати практики відкритої науки. Ми звикали досить довго до академічної доброчесності, а тут ще і відкрита наука. Тобто, коли ти не обмежуєш доступ до тих знань, які ти маєш, а  намагаєшся їх поширити.

— Розкажіть детальніше про талановитих студентів та випускників університету. Можливо, є цікаві історії чи надихаючі приклади?

— Хочу сказати, що в нас багато талановитих здобувачів, які реалізували себе, як фахівці, як в Україні, так і за кордоном. Вони всі є нашою гордістю, натхненням і прикладом для наслідування.

Найбільш відомою постаттю серед наших випускників, звісно, це є Василь Семенович Стус, ім'я якого носить наш університет. Він є випускником нашого університету. Через його позицію щодо збереження самобутності української культури він зазнав репресій з боку радянського керівництва, і був ув'язнений на тривалий час, на жаль помер в Сибіру.

Хочу відзначити наших янголів-охоронців, здобувачів та випускників, які загинули, захищаючи нашу Батьківщину. Це Віталій Антонюк, Олександр Злочевський, Віктор Янгічер, Євген Семчук, Юрій Матущак, Едуард Шахов, Павло Максимов, Віталій Киркач-Антоненко, Олександр Білік, Давід Гассієв.

На жаль, у нас є такий сумний перелік. Завдяки тому, що вони в нас є, і багато інших людей, які боронять нашу державу, ми маємо можливість з вами спілкуватися, можемо проводити освітню діяльність і таким чином здійснювати свою суспільну місію.

Я вже казав у відповідях на попередні питання, що ми оголошуємо збори для наших колег або бригад протягом повномасштабного вторгнення, приблизно 2 млн грн зібрали на допомогу ЗСУ Це  те, хто централізовано йшло через університет, не враховуючи індивідуальні випадки. 

Хочу сказати, що багато наших випускників створили власні громадські організації. І вони активно працюють для адаптації громадян України до умов воєнного стану.

— Хочу спитати вас про вступну кампанію цього року. Вона вже розпочалася. Якою вона є для ДонНУ? 

— Нічого непередбаченого не відбулося. Все відбувається за планом. Тому всіх запрошуємо вступати до Донецького національного університету імені Василя Стуса.

— На останок не можу не поставити цього питання. Якщо говорити про майбутнє, чи планує університет повертатися до рідного Донецька після його деокупації та перемоги України?

— Це питання дуже складне. І навіть складене. Ми бажаємо, щоб звісно звільнили усі території України. Але чому воно складене й одночасно складне для нас? Немає ще точки відліку, коли ми зрозуміємо, що ми туди повернемося. 

Ми розуміємо, що ми маємо відновлювати ті території, які були під загарбниками. Це в будь-якому випадку наша суспільна громадянська позиція. Це зрозуміло. Але є інший рівень.

Ми знаходимося в Вінницькій області вже дев’ять років. У нас є зобов'язання перед нашими здобувачами, які вступали до нас тут. Є зобов'язання перед співробітниками, які не є ВПО. Хоча є і перед тими, хто є ВПО. Ви розумієте, що багато хто не повернеться назад з різних причин, бо нікуди повернутися.

Найголовніше, це питання безпеки для всіх, хто повертається. Ми розуміємо, що це не гіпотетичне знаходження в корпусах університету у Донецьку, а в принципі знаходження на вулицях і на тій території. Тому це тривалий процес. Розмінування, пересування, налагодження побуту. 

Звісно, що ми готуємося до цього, але точки відліку поки що не існує, на жаль. І коли вона з'явиться, вже можна говорити про майбутні кроки. Але ми все одно сподіваємося на те, що наше рідне місто звільнять і ми будемо повертатися.

***