Справжній голос Донбасу: як книга "Примарна ясність" спростовує міфи про "русскую весну" 2014 року
Події, що розгорталися на сході України у 2014 році, досі оточені численними міфами та маніпуляціями. Як виник стереотип про «сепаратистський Донбас», і яку роль відіграла російська пропаганда в формуванні спотвореного образу сходу України? Реальність, підкріплена фактами та свідченнями очевидців, показує, що це була зовнішньо зрежисована операція, а не волевиявлення місцевого населення. Далі у статті Східний Варіант розповість, чий голос насправді лунав у 2014 році.
«“Рос-сі-я!”, “Путін, пріді!” — ці гасла й вигуки чула у 2014 році як уся Україна, так і західний світ. Але чи дійсно це був голос Донбасу?», — так починається перший розділ у книзі “Примарна ясність”, яка присвячена розвінчуванню міфів, пов’язаних із війною, які створені російською пропагандою, щоби розколювати українське суспільство.
Східний Варіант поспілкувався з її співавторкою Надією Нестеренко, аби дізнатися, які настрої панували на сході України у 2014 році, та яка роль росії у прихованому провокуванні збройної агресії. Чи справді ці гасла відображали думки місцевих жителів та жительок, чи вони були лише частиною великої геополітичної гри у виконанні завезеної масовки?
У розмові зі Східним Варіантом Надія Нестеренко розповіла про те, як народилася ідея створення книги. Громадська організація, в якій вона працює, «Східноукраїнський центр громадських ініціатив», з 2014 року займається документуванням воєнних злочинів росії на сході України, й саме досвід їхньої роботи підштовхнув до необхідності розвіювання міфів про цей регіон.
Надія підкреслює, що багато респондентів, з якими вони працювали, — це активні люди з сильною проукраїнською позицією. Вони зазнавали переслідувань через свою громадянську позицію та патріотизм. Але крім фізичних та психологічних тортур, які їм довелося пережити, існує ще одна важлива проблема — це хибні стереотипи, що вкорінюються в суспільстві щодо жителів сходу України.
“Від наших респондентів ми чули, що ці стереотипи та хибні ставлення заважають їм інтегруватися в українське суспільство й брати активну участь у громадському житті. Хоча з нашого боку ми розуміємо, що якби вони були більш адаптовані, це точно посилило б нас як державу”, — зазначає вона.
Саме ця проблема стала одним із ключових питань, які книга прагне висвітлити.
Співавторка зазначає, що їхня команда планувала випустити книгу ще до початку повномасштабного вторгнення:
“Знаєте, ми хотіли випустити цю книжку до повномасштабного вторгнення. А після 24 лютого нам здавалося, що вона вже не є такою потрібною, тому що на перших етапах було враження, що в суспільстві настав період єдності й розуміння. Коли люди виходили з українськими прапорами, повторювалась схожа ситуація з референдумами, примусовою видачею російських паспортів, здавалося, що всі вже зрозуміли, що насправді відбувається. Але, як виявилося, багато з тих самих стереотипів, що поширювалися про жителів Донбасу, перекинулися і на жителів новоокупованих територій”.
З часом стало зрозуміло, що міфи про “сепаратизм” та підтримку російських окупаційних структур з боку місцевих жителів залишаються живими. Російські паспорти, співпраця з окупаційною адміністрацією — ці явища й досі асоціюються зі зрадою, хоча багато людей просто були змушені пристосуватися до нових умов для виживання.
«На жаль, зміни в суспільстві відбулися, але не настільки сильно, як ми сподівалися”, — каже вона.
Сепаратизм, який має кремлівські щупальця
У 2014 році медійний простір був переповнений кадрами проросійських мітингів на сході України, де натовпи нібито місцевих жителів вимагали приєднання до росії. Проте, за словами Надії Нестеренко, реальність цих подій була зовсім іншою.
Під час роботи над книгою було з'ясовано, що багато з так званих проросійських мітингів були організовані зовні, з залученням завезених людей.
Надія підкреслює, що через те, що інформаційний простір був перенасичений кадрами захоплень адміністративних будівель та “натовпів” проросійських демонстрантів, проукраїнські мітинги майже не отримали такого розголосу.
“Негативна інформація завжди привертає більше уваги, тому захоплення адміністрацій і насильницькі акції значно більше з'являлися в новинах”, — пояснює вона. Це призвело до того, що створювалося враження значної підтримки росії самими місцевими мешканцями, тоді як проукраїнські виступи залишалися в тіні.
Особливу увагу автори книги звертають на механізм фабрикації масовки для проросійських мітингів. Багато з цих акцій були організовані за допомогою привезених людей.
“Автобуси курсували між містами, перевозячи демонстрантів. У деяких випадках росіяни навіть заселяли цілі готелі в містах, як це сталося, наприклад, у Макіївці. Потім ці люди виходили на мітинги, створюючи ілюзію масової підтримки”, — розповідає Надія.
Деякі свідки згадували, як серед натовпу було чутно запитання “Котра година?”, й відповіді часто звучали з московським часом, що лише підтверджувало присутність російських провокаторів. Очевидці також звернули увагу на мову демонстрантів, яка хоч і була російською, але мала не характерний акцент для місцевих жителів, що вказував на їхнє пряме походження з регіонів росії.
Крім того, в книзі йдеться про те, що головними учасниками акцій щодо проведення референдуму ставали люди пенсійного віку, люди напідпитку, люди асоціальні або “тітушки”. Інколи вони вирізнялися неабиякою агресивністю.
“У Сєвєродонецьку, на оцьому флешмобі, там були люди звезені. На додаток до тих молодих людей напідпитку ще були люди досить маргінальної зовнішності. Тільки там було ще страшніше, ніж молодь-хлопці: там були тітки, такі страшні, що в них меж агресії не було”, — коментар корінної жительки Сіверськодонецька (до перейменування Сєвєродонецьк — ред.) Ірини з книги “Примарна ясність”.
Проросійські мітинги виглядали більш організованими порівняно з проукраїнськими, що мали стихійний характер. Це теж не випадковість, зазначає Надія.
“На проросійських акціях активно використовувався адміністративний ресурс — це була чітко спланована кампанія”, — додає вона.
Але, попри зовнішній блиск організованості, внутрішньо ці акції не мали єдиного бачення. У книзі детально описано суперечки серед проросійських демонстрантів щодо майбутнього регіону: деякі прагнули відновлення срср, інші — марили поверненням до російської імперії, а треті просто були найманими учасниками мітингів.
Ці ідеологічні конфлікти часто призводили до відкритих суперечок і навіть бійок серед самих учасників.
“Це лише підкреслює, що насправді не було критичної маси підтримки проросійських настроїв, Без зовнішнього втручання та керування з боку росії ці мітинги не мали б тієї сили та організованості, що ми бачили на екранах”, — пояснює співавторка книги.
Ключовим елементом у розповсюдженні міфів стала російська пропаганда, яка активно працювала не лише на окупованих, але й на підконтрольних Україні територіях. Росіяни розповсюджували чутки, що підживлювали страхи та непорозуміння між різними регіонами України, створюючи додатковий ґрунт для конфлікту.
“З одного боку, для мешканців сходу поширювалися різноманітні історії про «автобуси з бандерівцями», які нібито приїдуть бити чи розганяти всіх, або фейк про «негрів на БТРах», які “погрожували” місцевим жителям. З іншого боку, на підконтрольних територіях Україні ширилися чутки, що мали настроїти людей проти жителів сходу та новоприбулих внутрішньо переміщених осіб. Наприклад, розповідали про те, що когось безкоштовно заселили у житло, а там нібито залишили відкритими газові конфорки. Такі історії, я зустрічала в різних регіонах — то в Черкасах, то на Київщині, то в Запоріжжі, то далі десь, але всі вони викликали обурення й обговорення у близькому оточенні”, — ділиться Надія в розмові зі Східним Варіантом.
Референдуми не відображали справжнє волевиявлення населення
Та ж сама історія й з “масовою підтримкою референдумів”. Зокрема, за словами співавторки книги, для різних медіа тоді формувалися візуальні образи черг з бажаючих проголосувати через обмежену кількість відкритих “дільниць” та багаторазові “голосування” одних і тих самих осіб.
Самі “бюлетені” не містили зрозумілого формулювання запитань, що взагалі ставило під питання їх “легітимність”; в окремих випадках, зокрема в Луганській області, фіксувалися бюлетені, в яких було вказано Донецьку область.
“Ми наступного дня вже дізнавалися, хто ходив, а хто ні. Питали один в одного, що там було? Ті відповідали: «не знаю». А за що голосував? «Теж не знаю». А що там написано було? «Ох, а чи не лоханувся я?» – «Та невідомо», — уривок з книги про те, яким пам’ятає “референдум” мешканець Краматорська Михайло.
Надія Нестеренко підсумовує, що статистичні дані свідчать про відсутність критичної маси людей, які підтримували ідеї відділення. Вона підкреслює, що без російського втручання, яке було ретельно сплановане та спрямоване, цього всього не відбулося б.
Важливими факторами стали адміністративний ресурс та бездіяльність правоохоронних органів, які не втручалися, коли до учасників проукраїнських мітингів застосовувалася сила.
“Чим більше ми говоритимемо про правду, тим легше буде боротися з міфами”
Надія Нестеренко акцентує на важливості комунікації про активних людей зі сходу, як на державному, так і на громадському рівні.
“Нам не вистачає загальної комунікації щодо цих питань не лише на рівні держави, а й у громадах. Аспект участі та підтримки проукраїнських громадян на сході України є важливим, адже саме ця активна частина продовжує робити значний внесок у боротьбу, зриваючи плани окупантів. Вони багато роблять для того, щоб зривалися склади з боєприпасами, щоб прилітало в місця дислокації окупаційних військ. І про це потрібно більше наголошувати, звичайно з урахуванням питань особистої безпеки. Потрібно більше говорити прикладами й реальними історіями людей, які можуть зачепити”, — зазначає вона.
На запитання, що може зробити суспільство для розвінчування міфів про Донеччину та Луганщину, Надія відповідає:
“Кожен з нас може ділитися своїм досвідом. Не потрібно соромитися й боятися, адже всі історії важливі. Чим більше ми говоритимемо про правду, тим легше буде боротися з міфами”.
Книгу можна вільно завантажити за посиланням.
***