«Їду містом – там руїна, там спалений будинок»: чим живе прифронтовий Краматорськ
Після прориву фронту біля Добропілля, який стався 11 серпня в бік Краматорська, містяни всерйоз занепокоєні своєю безпекою. Багато хто підозрює, що такими темпами лінія бойових зіткнень дійде до Краматорська значно швидше.
Лінія бойового зіткнення продовжує рухатися в бік останньої безпечної агломерації – Краматорська, Слов’янська та Дружківки. Мешканці Покровська й Добропілля, нажахані ударами керованих авіабомб та проривами на фронті, вже досягають апогею заявок на евакуації. З Покровська останніми тижнями людей вивозили сотнями, містяни Добропілля сьогодні повторюють долю «сусідів».
Мешканці Краматорська, які з початку вторгнення слідкують за лінією боїв, вражені та налякані – впевнені, що їм лишилося кілька місяців до холодів, аби виїзд ще був вчасний, а не під бомбами. Журналісти Східного Варіанта поспілкувалися з містянами та дізналися, якого «знаку» з фронту вони чекають, аби забрати дітей та сумки, і їхати за порятунком в іншу область.
«Раніше виходили в центр погуляти, а зараз на руїни дивитися не хочеться»
Після серпневих атак ворожих дронів по центру Краматорська місто змінило і свій вигляд, і «настрій». Місцеві кажуть, що саме після того, як центральну алею атакували безпілотники, почуття умовної безпеки зникло. І ще більше тривогу посилив прорив лінії оборони на Покровському напрямку, під час якого ДРГ росіян вирушили по трасі в бік Краматорська. Після того містом пройшла хвиля термінових виїздів – багато родин вирішили не спокушати долю, а покинути місто, допоки не стали постраждалими від чергової атаки рф.
Мешканка Краматорська Оксана Степаненко – одна з тих, хто вирішив поїхати з міста. Зараз жінка орендує квартиру в Харкові, при цьому повертається в рідне місто, аби вивезти якомога більше речей. Її будинок уже кілька разів опинявся в епіцентрі прильотів. Зокрема, скло жінка замінювала чотири рази. Вп’яте, каже, цього не робитиме, якщо його виб’є – буде заколочувати їх ДСП. У Харкові, до речі, її квартира вже також без вікон – після нещодавнього прильоту. Однак там Оксана почуває себе безпечніше. Хоча й не приховує, що покидати місце, де вона провела останні 5 років, їй шкода.
«У мене дитина дворічна, я через неї переїхала. Ще восени ми з чоловіком облаштували дитячу кімнату, а тепер це все треба забирати й вивозити. Машина легкова в нашій родині є, тому вирішили обійтися без перевізників. Але зараз почала збирати речі – і їх забагато. Доводиться кожен тиждень їздити сюди, а чоловіка з дитиною лишати в Харкові», – розповідає Оксана Степаненко.
Вона зауважує, що тепер, коли приїжджає на кілька днів у Краматорськ, навіть не виходить у місто – весь маршрут обмежується кількома магазинами. При цьому жінка намагається не ходити центральними вулицями. Зізнається, що з одного боку – страшно. З іншого – боляче дивитися на те, в який стан Краматорськ перетворили обстрілами окупанти.
«Раніше з чоловіком кожен вечір виходили в центр: гуляли алеєю, біля фонтанів, любили в парки заходити, коли з’явилася дитина. А зараз їду містом – там руїна, там спалений будинок, там немає дому чи він побитий. Куди гуляти? На руїни дивитися не хочеться. Буває, взагалі приїжджаю – і хочеться пошвидше забрати речі й поїхати. От якось важко», – каже жінка.
Ольга Степаненко зауважує, що аналогічні думки – і в її подруг, небагато з яких лишилися в Краматорську. Вже з рік жінки відмовилися від відвідування закладів, тож перевагу надають домашнім зустрічам або рідкісним прогулянкам у скверах. Здебільшого, каже жінка, знайомі перестали відвідувати центр міста після атак FPV-дронів по центру, після яких був пошкоджений асфальт та центральна площа. Однак останній удар окупантів, який знищив будівлю, став для багатьох її знайомих останнім аргументом покинути Краматорськ.
Краматорськ стає «пасткою» для переселенців
На сьогодні Краматорськ та Слов’янськ лишаються останньою безпековою агломерацією на Донеччині. Тисячі донеччан після окупації їхніх населених пунктів вирішили свого часу оселитися тут – зокрема, у 2023 та 2024 році. Нині ж, коли лінія фронту рухається до цих міст, багато хто з місцевих опинився перед вибором – лишатися тут, у місті, що рано чи пізно стане «сірим», чи їхати в невідомість в інші міста – ще допоки там можна знайти житло.
Місцеві ріелтори зауважують, що торік ринок нерухомості в Краматорську значно «розквітнув» – люди, вирішивши, що місто буде безпечним на роки, скупляли тут житло. Нині ж його цінність впала на понад 20%, каже Владислав Горишнєв, ріелтор. І якщо одно- чи двокімнатну квартиру віддавали за 500-600 тисяч гривень, то зараз, коли до Краматорська дістають дрони, люди ледь позбуваються їх за 400 тисяч.
«Сьогодні квартиру можна купити за ціною до 400 тисяч. Це будуть околиці міста чи віддалені від центру райони, по яких прилітає, але зате буде хороший ремонт, «хороші сусіди», бо багато хо виїхав з міста. Дехто купує цю нерухомість для здачі в оренду. Хоча чи окупиться квартира та витрати на неї – ніхто не знає. Але люди сподіваються. Є ще одна категорія, хто часто купує житло. Буквально кілька місяців тому це були переселенці з Бахмута й Авдіївки. У мене був клієнт, який у 2015 приїхав з Донецька в Маріуполь. У 2022 переїхав звідти в Покровськ, а цього року купив у Краматорську квартиру. Я можу помилятися, але вона знаходиться у тому районі, де вже зруйнований один будинок», – зауважує чоловік.
Владислав Горишнєв додає, що для переселенців Краматорськ став умовно безпечною пасткою. Багато хто думав, що зможе тут жити роками, а війна не наблизиться до міста. Однак тепер вкладені гроші в нерухомість стають тягарем – квартири й будинки продаються неохоче, а оренда не покриває витрат на винаймання житла в інших регіонах.
«Я сам потрапив у таку пастку: купив дві квартири загальною вартістю мільйон. Зараз вони коштують максимум 650 тисяч без торгу через «краєвиди». Така ситуація в багатьох людей зараз. Мені телефонують з проханням розмістити оголошення і знайти покупців, торги можуть сягати до 5 тисяч доларів. Це нереальні суми для довоєнного Краматорська, в моєму досвіді до 2022 року «скидали» 1-2 тисячі максимум», – пояснює рієлтор.
«Я більше нікуди не хочу переїжджать. Не можу вже»
Досі у Краматорську лишаються десятки тисяч мешканців. Щобільше, після активізації та прориву оборони на Покровському напрямку місто стало пристанищем для кількох тисяч вимушених переселенців, які не ризикують їхати далеко від дому. Частина з них все ще сподівається, що фронт «заморозиться» чи окупанти відступлять, після чого люди зможуть повернутися у домівки – якщо ті на той момент вистоять. Однак є й ті, хто переїхав у Краматорськ і переконаний, що більше не зможе повторити подібний досвід – покинути нові рідні стіни.
Марина Віталіївна, 67-річна мешканка Добропілля, одна з таких. Пів року тому жінка переїхала в Краматорськ після того, як лишилася майже на тиждень без водопостачання, опалення та електроенергії. Її будинок, в якому вона жила останні 20 років, на той момент вже постраждав від прильоту керованої авіабомби поруч. Однак стіни вистояли, дах накрили плівкою – і пенсіонерка змогла прожити в ньому ще три місяці. Однак коли стало очевидно, що проблеми з комунальними послугами будуть постійними, довелося ухвалювати важке рішення – погодитися на переїзд до доньки.
«У мене ноги болять. Ґулі до коліна – як кулаки. Ходити майже не можу, тільки коли хтось підтримує. Намагаюся зараз ходити з палицею, й волонтери дали такий ніби стільчик, який попереду треба везти. Але не виходить. Я поки могла ходити – робила все сама: воду носила, гріла, робила ванну для ніг, бо тільки так трохи перестає боліти. А як геть злягла – донька сказала, щоб я їхала до неї, бо вона не може до мене їздити через роботу. Переїхала. Вона на першому поверсі тепер живе, тому я вранці спускаюсь на вулицю, а увечері вона йде з роботи й допомагає піднятися. Інколи сусіди допомагають – беруть попід руки й майже несуть», – розповідає Марина Віталіївна.
Пригадуючи квартиру в Добропіллі, жінка не може втримати сліз – нерухомість вона купувала ще з чоловіком, який помер у 2023 році. Там минуло дитинство її доньки та сина. Останній, на жаль, загинув у Бахмуті, виконуючи бойове завдання. Це для всієї родини стало ударом.
«Віталіка мобілізували солдатом, він працював на будівництві. Був у Чернігові, коли на вулиці зупинили ТЦК, відправили в бригаду. Там він кілька місяців прослужив – і все. Ховали в закритій труні, навіть не бачила дитину. Я досі в це не вірю. Чекаю, коли він передзвонить, напише: «Мама, то була помилка, я додому вернусь». А куди ж він повернеться, якщо я не вдома, а в Краматорську?..» – крізь сльози каже мама загиблого воїна.
На виплати, які родина почала отримувати від держави після загибелі Віталія, її донька придбала квартиру в Краматорську. Пенсіонерка каже, що сподівалися, нікуди звідси не доведеться їхати. Навіть із Добропілля Марина Віталіївна виїжджала «тимчасово» – не через війну, а через погане самопочуття.
Проте зараз оптимізму, що Краматорськ вціліє, ані вона, ані її донька Ірина не мають. Тому вона зараз шукає іншу квартиру – вже не для купівлі, а в оренду, ближче до центру України. Проте Марина Віталіївна наголошує, що вона нікуди не переїде.
«Я вже нікуди. Ні-ні, все. Не можу більше. Якщо тут помру сама, то так і буде. Я вже наїздилася. Тут у мене син лежить, як я його покину?» – плаче жінка.
Мешканка Краматорська Наталія Меркулова ж мала досвід евакуації, проте невдалий. Жінці, хворій на цукровий діабет та високий тиск, довелося повернутися в рідне місто, оскільки без коштів чи власного житла жити на Дніпропетровщині стало неможливо.
«Мені до пенсії п’ять років, дай Боже, щоб не більше. Стажу багато. Але ще в мене цукровий діабет. Працювати довго немає сил, мені б 4 групу інвалідності – і досить, але групу не дають. Я виїхала, а кому поясниш, що в мене так все склалося? Виплат ВПО немає, бо ще не пенсійний вік. Ось і повернулась у Краматорськ. Це не рідкісний випадок, у багатьох так складається», – ділиться Наталія Меркулова.
Жінка додає, що вже до десятка її знайомих спробували виїхати в інше місто з Краматорська, проте повернулися через брак коштів.
«Живучи в Краматорську – багато грошей не заробиш. А ціни веселі. Не всі можуть собі дозволити переїзди, переїжджати в інше місто й жити там бомжами. Люди через війну ціну своєму житлу не придумають. От вам і ставлення до переселенців», – зауважує жінка.
Станом на сьогодні від Краматорська до лінії фронту з боку Часів Яру – 14 кілометрів. Поки що евакуація неповнолітніх з міста не оголошувалася, тож містом ходять тисячі дітей з батьками. Це, впевнені місцеві, додає відчуття умовної безпеки – оскільки складається враження, що в людей достатньо часу не лише для евакуації, а й для проживання тут. Хоча Оксана Степаненко впевнена: це відчуття надто хибне, й покладатися на нього – собі дорожче. Особливо – батькам неповнолітніх.
«Якщо є змога кудись виїхати, де буде безпечніше – треба це робити вже зараз. У мене після вибуху дитина почала заїкатися, – так подіяв переляк від голосного звуку. Тому мені, як мамі, за неї страшно. Нехай ми краще будемо не вдома, але в мене не болітиме серце за те, що я недостатньо зробила як мама», – зауважує жінка.
