«Тут молюсь, якщо летить, тут сплю, а збоку — вечеряю»: день у Добропіллі, з якого люди готові евакуйовуватися пішки

Через наближення лінії бойового зіткнення російські війська щодня атакують Добропілля десятками дронів. Захист від обстрілів та обвалів мінімальний, оскільки мобільні бетонні укриття, розкидані по місту, можуть вмістити лише кількасот людей. Через це більша частина населення ховається у підвалах, не пристосованих для цього. За всі роки війни приміщення лишилися цвілі, задушливі та заповнені сміттям і каналізацією. До цього доводиться пристосовуватися. Ті, хто не готовий на цей крок, під звуки дронів завмирають удома. Віра в «рідні стіни» — скоріше психологічна схованка від прильотів. Когось же щоденні атаки настигають дорогою в магазини, яких по місту лишилося обмаль.

Найбільш звичні звуки в Добропіллі — робота ППО та звуки автоматних черг у спробі збити ворожий безпілотник. Проте люди бояться, що невдовзі доведеться звикати й до звуків прильоту КАБів, які все частіше намагаються атакувати місто. Тож Східний Варіант провів день у місті, щоб побачити, як люди живуть в місті по сусідству з фронтом.

Коридор за останнім «писком» безпеки: як облаштовують свої укриття добропільчани

«Чуєш, там дрон летить. Почекаємо тут, в тіньку. Бо далі тільки хати й магазини, в які того разу поприлітало. Там не сховаєшся. А тут хоч трохи легше. Фух, спека», — радить журналістам Ольга Степанівна, мешканка Добропілля, під час звичного виходу за закупами у магазин.

Жінка, вдягнена у світлу блузку та спідницю з босоніжками, тримає в руках «юсейдівську» сумку для продуктів. Міцно, під пахвами, майже як щит — нібито та зможе захистити її від прильоту дрона, бо ж гуманітарна та «цивільна». Щоправда, його тихий гул все ж змушує її нервувати й поглядати на небо. У Добропіллі добре вивчили: якщо ти на вулиці — ти не «мирняк», а ціль.

Ольга Степанівна у Добропіллі живе з 2003 року — відколи її чоловіка взяли працювати на шахту. Вони переїхали сюди з Донецька, бо вирішили, що місто розростеться, стане більш молодіжним та дасть більше можливостей. Переважна частина побажань з перерахованих не реалізувалися, проте назад повертатися подружжя не стало — з’явилася нерухомість, мала бути стабільність для дітей та похилого віку батьків. Тож в результаті, коли чоловік помер від хвороби у 2013, жінка лишилася тут жити — хоча й каже, що не з такою любов’ю, яку пам’ятає до Донецька чи навіть Краматорська. Але тепер, зізнається, виїжджати й немає куди, і пізно, й уже не хоче — каже заздалегідь, на випадок, якщо ми чи волонтери все ж почнемо щось пропонувати.

«Який Краматорськ, дитино? Кому я там потрібна, що мені там робить? Я сюди як переїхала, осіла — то тут мені й помирать. Тут ще магазини є, люди, воду є де набрать. Голодною смертю не помру, — закатки є, торік мішок цукру купила. Крупи, вермішелі зараз докуплю, а так усе є. Головне — щоб жити було де, бо й так вікон немає, сволочі», — обурюється жінка сьогоднішніми житловими умовами.

Ще нещодавно, каже Ольга Степанівна, вона на Великдень мила вікна й дуже обурювалася, наскільки «загидилося» скло. Однак місяць тому росіяни, атакувавши Добропілля дронами, позбавили її цієї турботи — вибуховою хвилею жінці не просто вибило скло, а й погнуло пластик. В результаті усім сусідам з 1 по 9 поверхи довелося затягувати віконниці плівкою. При цьому через рух фронту вони навіть не сподіваються, що скло їм цього сезону взагалі знадобиться — переконані, що надовго воно у вікнах не лишиться.

«Я зараз в коридорі ночую: там постелила собі одіяло, подушку. В кутку у мене стоїть ікона Богоматері, коли починає літать, оце ж лежало, стілець для телефону… Коридор — «он інклюзів», ще й туалет збоку. Повернутися немає де, але що ж робить. Бо воно як почне жужжать над головою — мати рідна, страшно. Заб’юсь у свій куток і починається: «Отче наш, іже єси на небесах…», — розповідає жінка, починаючи швидким кроком йти в магазин, коли звук дрона над головою тимчасово стих.

Йде так, до речі, аби не стояти в черзі до прилавка. Решта мешканців, які зустрічаються дорогою, думають аналогічно — вони теж спинялися в затінку «перечекати дрон», а тепер жваво чимчикують у магазин на закупи. Більшість підприємців вирішили, що їхні життя дорожчі за ящик тушонки й кілограми лимонних вафель, тож спакували товар і поїхали з ним із міста.

Дорогі магазини, яких лишилося обмаль: скільки коштують продукти неподалік фронту, куди бояться їхати вантажівки

Добропільський магазин — окремий вимір розкоші. Щоправда, виключно в аспекті вартості продуктів. Товари, які в Краматорську чи Харкові можуть коштувати до 100 гривень, тут дешевше 130-140 гривень важко знайти: за ризик та малу кількість магазинів доводиться переплачувати. Наприклад, печиво «День та ніч», яке популярне серед добропільчан, коштує 240 гривень. Тоді як в інших містах — зазвичай до 180, каже продавчиня Тамара Сердюк.

«До нас мало хто вже хоче їхать — водіям фур страшно. На блокпостах їх зупиняють і знімають з поставок, забирають в ТЦК, сюди ще спробуй доїхать цілим. Доводиться замовляти в Краматорську, а там своя націнка. От пів року тому ми замовляли ті самі товари, але на 30% дешевше. А тепер і сама не все купляю — тунець коштує 190 гривень за банку, а я раніше за 150 забирала. Різниця наче не велика, але так потроху, потроху — і зверху докидаєш 200 гривень. А зарплата — 11 тисяч», — пояснює жінка.

Ольга Степанівна, з якою ми прийшли в магазин, звертає увагу: на полицях трапляються продукти, які мали бути в гуманітарних пакетах. Скоріше за все, там вони й донедавна були, поки на них не вирішили заробити. Принаймні так думає жінка, прижмуром дивлячись на консерви. Слід зауважити, що її 62-річна подруга Валентина, яка також добігала, щоб не чекати на чергу, все одно тягнеться за тушкованим м’ясом.

«Валя, тобі треба ото? Воно таке, наче бумага. А, тобі для каші? Для собак? То я віддам. У мене вона стоїть в коробках, в горло не лізе», — каже Ольга Степанівна.

Врешті, за увесь час у магазин не заходить жоден новий покупець. Коли про це зауважуємо вголос — продавчиня пояснює: після інформації про окупацію Родинського люди почали швидше виїжджати. Ті, хто цього не планують, скупляються зовсім рано — о восьмій, коли магазин лише відчиняється. Можливо, таким чином намагаються забрати найсвіжіше, підозрює Ольга Степанівна.

«А мені й таке нормальне», — каже жінка, виходячи на вулицю.

Пенсіонери бояться лишитися без медикаментів, коли аптеки зачиняться через дронові атаки

Коли пенсіонерка проходить повз ряд зачинених яток, поглядом затримується на нещодавно спаленій «Аврорі». Від одного з найпопулярніших магазинів у центрі Добропілля лишилася вигоріла купа брухту. Розташовані навпроти й поруч заклади викликають лише сум. Щоправда, Ольга Степанівна його не поділяє — каже, що їй від самого початку війни не подобалося, як в центрі було гамірно й людно.

«Поз’їжджаються, машини стоять — не проїдеш. Пройти не можна з пакетами, бо на дорозі стоять, курять. Погано, що так, але нащо було скупчуватися?» — пояснює жінка свою думку.

Набагато більший інтерес у неї викликають аптеки. Їх лише в центрі було близько десяти, однак тоді, коли ми проходили повз, не працювала жодна. Ольга Степанівна звертає на це увагу й зізнається, що переживає — продуктів у неї достатньо, а ліків бракує.

«До нас із Покровська приїжджали минулої зими по ліки, бо в них аптеки позакривались. Купували знеболюючі, забирали інсулін, навіть шприци й пакетики від простуди. Цілі пакети накуповували. Тому буде страшно, якщо у нас зачиняться аптеки. Бо куди їхать, чим? Треба буде з наступної пенсії купить від тиску чогось, для серця», — каже пенсіонерка.

Згодом жінка додає, що серед необхідного — потрібно придбати мило й засіб для миття посуду. В умовах, коли проточної води немає, доводиться боротися з жиром великою кількістю цього гелю. Ще не бракуватиме цукерок, оскільки ті швидко з’їдаються після обстрілів.

«Стрес заїдаю», — пояснює жителька Добропілля.

Про плівку, якою тут затягують вибиті після атак вікна, Ольга Степанівна не переживає — каже, що волонтери часто їздять, тому за потреби «затягнуть, у них є».

Людей щодня вивозять десятками. Дехто, не дочекавшись волонтерів, евакуюється пішки

Щодня з Добропілля волонтери гуманітарної місії «Проліска» евакуюють по 30-40 осіб. Здебільшого це люди з обмеженими фізичними можливостями, пенсіонери чи родини, де молодші члени доглядають старших. Молоді майже не буває, діти — вкрай рідко, оскільки тут діє примусова евакуація неповнолітніх. Тепер містом в рази частіше курсують гуманітарні автівки та буси, таксі.

Цивільні машини зрідка можна зустріти, оскільки пересуватися ними без особливої потреби люди бояться — дрони зазвичай цілять саме в них. Тож нині найпопулярнішим способом пересування лишаються велосипеди. Особливо — після початку комендантської години, оскільки після 15-ї росіяни особливо багато дронів підіймають у небо над містом. Тому ті поодинокі містяни, які ризикують рухатися вулицею, наражають себе на значну небезпеку.

Одне з найболючіших питань Добропілля сьогодні (крім безпекового) — електропостачання. Точніше, його відсутність, оскільки через ранкові обстріли, які сталися учора, його другий день немає. Це вже стало звично. Кілька жінок бідкаються, що через це немає зв’язку. Тому лишається дивитися на два квадратики на екрані телефону, не маючи можливості отримати повідомлення чи комусь зателефонувати.

Ольга Степанівна каже, що цього дня обстрілів було вкрай мало — лише вранці кілька ударів дронами по околицях міста, решта ж пролітали повз. Це в Добропіллі вважається поганим знаком, затишшям перед роєм дронів. Оскільки зазвичай такі години зволікання означають, що окупанти накопичують безпілотники для ударів.

«Якось неспокійно. І погода хороша, по такій вони (росіяни — ред.) зазвичай пускають по нас дрони, що вони постійно жужжать. А тут тихо. Значить, буде щось під вечір. Минулого разу, коли по будинках поруч прилітало, так само було — сонячно, спокійно. А потім пожари, звук, як стіни обвалюються. Страшне було», — зауважує пенсіонерка.

Через підозри про атаку росіян жінка каже, що скоріш за все відразу лягатиме спати в коридорі — обідній сон ніхто не скасовує у її віці. Однак інколи раптові пробудження через обстріли змушують тиск скакати, тому пенсіонерка хоче убезпечити себе.

Дехто з сусідів уже почав облаштовувати собі місце в підвалі «на майбутнє». У сирому приміщенні вони настелили ковдр і принесли кілька банок з консервацією та з кілограм печива — на випадок, аби там була якась їжа. Тепер же туди зносять і кількадесят літрів води — на випадок, якщо захочуть пити, доведеться потушити невеличкий вогонь чи потрібно буде щось помити.

В умовах повної залежності від наявності ворожих безпілотників у Добропіллі минають місяці. Тепер у квартирах і будинках замість електроенергії — світло від свічок і ліхтарів, замість централізованого водопостачання — вода, куплена чи набрана у водовозах. У кроковому доступі зібрані на швидку руку речі, з якими можна буде прожити бодай кілька днів. Номери волонтерів тепер також скрізь — містяни зберігають їх не лише в телефоні, а й виписаними у блокноти, подекуди навіть пишуть на стінах підвалів. Щоправда, немає гарантії, що вони зможуть дотелефонуватися, коли стільниковий зв’язок вчергове зникне.

«У будинку лишилося з 10 сімей, інші виїхали. Страшно, коли гепає. Першими дітей повезли, потім волонтери приїхали по лежачих. Але бабуся з третього поверху ще лишилася — сказали, що її немає куди везти, тому вона тепер чекає, коли по неї повернуться. Поки що до неї приходять якісь дівчата-волонтери. Чи евакуюються самі?.. Кажуть, що багато. Особливо як починає все летіть — то люди йдуть з міста, а їх вже там забирають волонтери на машинах. Але для цього треба пройти 5-6 кілометрів, я вже стара. Не піду. Виїжджать поки що немає куди. А якщо припече, то виїду, якщо по мене приїдуть. Як ні — то ні, Бог їм суддя», — каже Ольга Степанівна.

Сьогодні з прифронтового Добропілля лише гуманітарна місія «Проліска» щодня реєструє 30-40 заявок на евакуацію. Буває, вивозять навіть більше людей — тих, кого зустрічають дорогою. І хоч рятувальні рейди вже зараз небезпечні, цивільні продовжують відтягувати момент евакуації. Інколи, кажуть волонтери, це вартує їм життя.

Здійснено за підтримки Асоціації “Незалежні регіональні видавці України” та Amediastiftelsen в рамках реалізації проєкту Хаб підтримки регіональних медіа. Погляди авторів не обов'язково збігаються з офіційною позицією партнерів