"Страшно, коли над головою все літає": евакуація з покровського напрямку з прокльонами, слізьми та молитвами

Донецька область упродовж останнього місяця стала червоною від атак та просування російських окупантів. Десятки захоплених квадратних кілометрів після загарбників непридатні до життя найближчим часом. Деякі ж міста – зокрема, звільнений Лиман, а також райони окупованих Маріуполя, Сєвєродонецька, Рубіжного – досі намагаються оговтатися від навали. 

Нині покровчани з жахом усвідомлюють: коли росіяни підійдуть ближче – місто може настигнути доля Селидового та Мирнограда, які обстрілюються з артилерії та авіації щодня, в абсолютно хаотичному порядку, вбиваючи місцевих, серед яких – і діти. Тож евакуація для багатьох стала вимушеним кроком, якого багато хто боїться більше, аніж смерті. 

Сьогодні лінія бойового зіткнення від Покровська – за 12 кілометрів, від крайньої точки Мирнограда до позицій росіян – трохи більш як 3 км. Це означає, що росіяни мають змогу повноцінно знищувати міста не лише авіацією та дронами, а й артилерією й танковими снарядами – так, як вони вбивали Маріуполь та його мешканців. Тому два райони міста Мирноград на сьогодні уже закриті на в’їзд – через небезпеку людей звідти лише вивозять.

«Я кричала дітям: хай мене отут привалить стелею, похоронить, але я нікуди не хочу їхать…» 

На вокзалі у Покровську лише зрідка можна почути відносну тишу, – коли хтось просто пакує або несе речі у вагон. Частіше тут чутно плач дорослих, які розуміють, що їх очікує попереду, і крик дітей, які цього не усвідомлюють. Здебільшого голоси ледь не зриваються на сльози, і навіть у цьому випадку люди старшого віку мовчки утирають солоні каплі й несуть в одній чи двох руках пакети з марками супермаркетів, заповнені речами та – часто – гуманітаркою. Декому «щастить» більше – і тоді їхні речі несуть кілька людей, або ж по пакети роблять кілька ходок. 

Лідія, пенсіонерка з Мирнограда, коротко пояснює, чому такий «струмочок» людей проводжають поглядом. 

«Значить, є де жить. Знають, куди їдуть, чи до дітей уже їхатимуть. Бо я не знаю, де житиму. Куди вивезуть. Тому в мене оно що», – каже жінка, показуючи на два жовтих пакети з речами. В одному – складена куртка й майже «втрамбовані» светр зі штанами. Деінде видно пакет із цукром та сіллю. В іншому пакеті – вермішель, пакет із «легким» одягом і капці. 

Сама жінка вдягнена легко, – каже, що це для неї великий мінус. 

«Якби осінню чи зимою їхать – то й куртку надягнеш, штани, носки, рукавиці по кишенях, ще шарф якийсь – і можна ходить по морозах. А зараз я що з собою візьму? Я не знаю, куди їду. Де жить? А речі куди? Викидать шкода буде», – зауважує Лідія. 

Лідія каже, що їде в нікуди. Діти є (точніше – донька та зять), але вони самі живуть на орендованій квартирі з малими дітьми. Місця на тих квадратних метрах жінці немає – ще двоє онуків вимагають багато місця, тому й батьки сплять «один в одного на головах». Що робити – жінка не знає, але не виїхати не могла – дочка вже кричала та плакала в телефон, аби матір виїхала. Тож коли таки вмовила – домовились, що бабусю кудись поселять. Питанням «куди» зараз займаються діти. 

«Вони як дзвонили – я їм кричала, що хай мене тут стелею привалить, хай будинок могилою буде – не поїду нікуди! Не хочу! Я тут все життя. У мене за душею ні крихти, все в хату, в ремонти вкладене – то куди я поїду? А мені донька почала ридати, кричати, що мене не залишить, якщо сама не поїду – то приїде з малими дітьми до мене. Довелося погодиться. То речі збирала тиждень, питала, куди їду? А вони мені не казали. Думала, що до них, а позавчора дізналася, що вони або самі кудись переїжджатимуть, щоб разом бути, або мені знайдуть якесь житло. Яке?.. Не знаю. Я нічого не знаю», – розповідає донеччанка, похапцем витираючи сльози, які течуть по щоках. 

Очі у жінки завжди вологі – можливо, раніше від старості. Але сьогодні – від того, що вона їде з дому, і навіть не сподівається в нього колись повернутися. 

Лідія, уже сідаючи в потяг, махає рукою: «Їдьте звідси, діти! Нам, старим, тут немає що робить, а ми вже віджили своє. Ви ще молоді, їдьте».

На пероні деякі родини, крім пакунків із речей, тримають  і велосипеди. Транспорт, як називають його донеччани, буде незамінний в евакуації. І хоч багато хто навіть не знає, де опиниться через тиждень – впевнений, що хоча б завдяки цьому буде мобільним та зможе виїхати до цивілізації. 

«Якщо треба кудись виїхать – то хоч можна поїхать. Бо кума поїхала в евакуацію – заселили у село, де ні автобус не ходить, машини немає. Аптеки немає, лікарні немає, у магазинах нічого не купиш, що треба. Довелося за гроші просити сусіда везти в місто. А я так – на ньому… Сяду й поїду, куди мені треба», – каже жінка, тримаючи в руках велосипед. 

«Мене військові вивозили – дивувалися, як ми тут ходимо по вулиці» 

Журналістам Східного Варіанта донеччани розповідають, що багатьох вивезли або вмовили на евакуацію військові. Зокрема, Ольга з Новогродівки (ім’я жінки змінене у цілях безпеки – ред.) допомагала Збройним силам України останні кілька місяців: готувала кілограми домашньої їжі й годувала нею захисників, давала прихисток (безкоштовно віддала їм кілька кімнат свого будинку) та опікувалася кількома чотирилапими улюбленцями, яких завели солдати. Нині ж ті самі хлопці й вивезли її на вокзал – щоб особисто попрощатися з «мамцею», як називають пані Ольгу. 

«Я не хотіла нікуди їхать, і зараз не хочу. Але ж страшно, коли над головою все літає й прилітає. У город вже прилетіло дві ракети, дах знесло. То мені хлопчики полагодили. Я їх годувала, вони розумнички: якщо запізнюються – то телефонують, пишуть, коли будуть. Знають, що я хвилююся, то бережуть мене», – розповідає Ольга. 

У 2018 році жінка на війні втратила сина. Після того рідними для неї стали усі побратими загиблого, а з початку вторгнення – просто всі військові, яким тільки могла знадобитися пані Ольга. 

«Мені хлопчики інколи писали, що їм треба цигарки, якісь енергетики – то я купувала. В інтернеті не вмію нічого, то мені допомагала замовлять сусідка – я їй список приношу й гроші, а вона за все платить. А потім діти приїжджають, забирають, дякують… 

А було, що похворіли взимку. Ангіни, кашель, температура. А в мене аптечка – від усього. То я їх лікувала: і тих, хто в мене жив, і хто хворіє ще – дізнавалася. То до них дівчатка-медики приїжджали раз на кілька днів, а постійно була поруч – то супчику зварю й принесу, то таблеток дам, сиропів усіляких. Чай заварювала з липи й шипшини, вони його дуже люблять. Цього року теж зібрала, насушила всього… Але ж не заберу з собою. То хлопчикам буде. Переможуть – заберуть з собою, дітям заварюватимуть», – посміхається Ольга мокрими очима. 

Жінка зауважує: на евакуацію не згодилася б, якби не один із військових. У того нещодавно померла мама, дружина й донька лишилися без її допомоги – оскільки жінка дивилася за дитиною, коли кохана працювала на місцевому підприємстві. Тому вирішили, що пані Ольга поїде у Вінницю, житиме у будинку, де жила мама воїна – і допомога буде, й будинок не пустуватиме. 

«Він мені дзвонить і каже: «Ма, збирайтеся. До родини поїдете». Я питаю: «До якої?». Бо в мене немає нікого вже. А Стасік і каже: «до моєї. Бо у вас тут з РЕБом страшно їздить, по нас все одно летить, а у вас даху на пів хати немає». То поговорили, подумали, посиділи – і вирішила їхати. Чекати своїх хлопчиків уже там», – каже пані Ольга.

На сьогодні кожна евакуація донеччан – важка та болісна настільки, що вони майже не розмовляють із рідними, які їх проводжають. Лише обіймаються та втирають сльози. Подекуди, коли провідники оголошують відправлення поїздів, люди випльовують прокльони – в бік окупантів, через яких доводиться їхати з рідного місця, лишаючи позаду все життя. Хтось же починає вголос плакати – так «звучить» прощання багатьох пенсіонерок з регіоном, де минули десятки їхніх найкращих років.  

Дехто ж уже звик до думки, що їхати з Донеччини потрібно для того, щоб бодай вижити. Навіть якщо для цього доведеться відмовитися від звичного життя, рідних стін дому та людей, які за роки війни стали найріднішими. 

Однак дехто ж лишається до останнього у прифронтовому Покровську – попри те, що Мирноград уже страждає від регулярних обстрілів, а від нього до міста можна дійти за дві години. Тетяна Іванівна, покровчанка, від розмови з журналістами відмахується – вона проводжає сусідку з її песиком на потяг. Сама ж лишається «на господарстві» – дивитиметься за хатами, а за кілька днів і збиратиме врожай на городі подруги. Їхати, каже, немає куди. І бажання також немає. 

«Тут, під ракетами, спокійніше. Ніж я там десь буду никаться по притулках, нікому не нужна, і мені плюватимуть в очі за прописку, ніби це через нас війна почалася. Не хочу. Я вдома буду», – каже Тетяна Іванівна. 

Наостанок жінка хрестить поїзд, який відправляється на Дніпропетровщину, щось шепоче. Можливо, молитву, аби сусідка доїхала та змогла облаштуватися у новому місті. Проте чи врятує саму Тетяну Іванівну молитва від ракет загарбників – питання, відповідь на яке чути боляче та сумно.

***