"У вухах дзвенить не jingle bells": як для покровчан почався 2025, та до чого вони готуються у квартирах і підвалах

Українські військовослужбовці очікують, що Покровськ росіяни все ж не атакуватимуть «лоб у лоб», а тому намагатимуться брати виснаженням і постійним тиском. Через це місцеві очікують, що й про продукти харчування їм доведеться забути – оскільки ніхто з українських підприємців не ризикуватиме життям, щоб завозити їжу, а з російського боку торговці навіть не намагатимуться це зробити. Тож зараз, як кажуть журналістам у прифронтовому місті, люди перейшли в режим жорсткої економії – і «як хом’яки» набирають усього, що лише можуть, аби в перспективі протриматися бодай місяць, допоки все навколо не стихне. За умови, що їм ще вдасться вижити попри все. 

Тепер покровчани кажуть, що попередні місяці з фоновим шумом близького фронту здаються їм не таким пеклом. Хоча ще на початку 2024 року вони боялися саме цього – наближення лінії зіткнення. Зараз, коли окупанти всього за пів години пішого кроку від міста, для тисяч місцевих мешканців наступає одне з найзапекліших випробувань – встояти фізично та морально, коли Покровськ намагатимуться захопити росіяни. 

«Квартира вся просмерділа димом»: як покровські підвали та квартири готують до штурмів у місті  

Світлана Рева, мешканка Покровська, до зими у місті почала готуватися ще восени. Очікувала, що тяжкі часи почнуться ще у жовтні, тому у квартирі встановила буржуйку. Про очікувані «найгірші умови», каже, думала наперед – тому у дворі підготувала запас дров та макулатури, має паливо для розпалювання сирої деревини, а також – спреї для ароматизації повітря.

Пізніше, коли окупанти підійшли впритул до селища Шевченко, разом із сусідами вони змогли облаштувати буржуйку навіть у підвалі. Щоправда, каже жінка, туди ще не переїжджали – лише зрідка ходять перечікувати особливо гучні обстріли міста. 

«У мене квартира вже просмерділа димом, бо опалення немає, грітися якось треба. Якщо не запалювати вогонь, то термометр більше ніж 10°C не показує. Дрова є – купила кілька кубів, син з невісткою допомогли занести їх у підвал», – розповідає жінка.

Світлана каже, що про ризики буржуйки у квартирі знає, – про це попереджали й рятувальники, й сусіди. Проте інших варіантів обігріти дві кімнати немає, – газу в її будинку немає вже понад місяць. стабільної електроенергії, яка б «потягнула» електрообігрівачі – ще довше. А того світла. яке з’’являлося у багатоквартирному будинку, вистачало лише на підзарядку телефонів і павербанків. Останніх у неї кілька – на випадок, якщо доведеться тривалий час лишатися без електроенергії, але підтримувати зв’язок – з волонтерами або ж рідними. 

Крім того, Світлана додає, що половина квартири та частина підвалу під нею – заставлена гуманітаркою. «Про всяк випадок», зауважує мешканка Покровська. 

«Я розумію, що відбувається. Ми уже без світла, газу, води… Далі може бути лише гірше, тому я все купую: сухарики, мівіну, вермішель, заварні каші, печиво, вівсянку, цукерки. Гуманітарку теж не їла – вона у мене лишається, бо невідомо що ще доведеться їсти. Зараз я не використовую це – то на чорний день, якщо не зможу нікуди вийти. Води стоїть скільки змогла набрати – десь до десяти п’ятилітрових бутлів. Я читала, що в Маріуполі люди котів їли від голоду,  то я такого боюсь. Хоча сподіваюсь, що до такого не дійде», – зауважує співрозмовниця. 

«Щоб точно знать, як виживати, коли в мене щось прилетить – я пройшов такмед» 

Тривожна підготовка побуту до взяття міста у «кліщі» відбувається не лише в рамках того, що стосується їжі та опалення. Тим семи тисячам людей, які лишаються в Покровську, навіть думки про те, чого слід очікувати, видаються страшними. Однак від цього – не менш реалістичними. Тому з міста продовжують виїжджати… і вимушено повертатися назад. Очільник Покровської міської військової адміністрації Сергій Добряк каже, що протягом тижня з міста виїхали майже три тисячі людей. На щастя, дітей у Покровську більше немає – їх встигли вивезти ще до того, як чергове коло пекла відкрилося на території міста.

«Станом на сьогодні лінія фронту проходить від Покровська на відстані двох кілометрів», – зауважує Добряк. 

Ті, хто впевнено відмовляється від евакуації, готується буквально до виживання – не лише шукає їжу та накопичує воду, а й проходить базові інструкції та курси з виживання. Принаймні такими місцеві називають курси тактичної медицини, якої вирішили навчитися нещодавно, та придбання аптечки на випадок поранення.

Андрій Лозовський, покровчанин, ще навесні пройшов курси тактичної медицини. Тоді він жив і працював ще у Селидовому, тому очікував, що це знадобиться йому для виживання у рідному місті. Проте коли довелося евакуйовуватись у Покровськ – каже, не пошкодував. 

«Більше їхать мені нікуди. Ні дітей, ні родичів – тітка була в Покровську, але померла ще до війни, тому я живу в її будинку. Не планую нікуди йти, хіба що якщо буде зовсім погано чи не буде стін або даху – тоді так, знайду якийсь підвал. Але я готовий до всього, у мене й погріб є біля будинку. Старий, може привалити, але що є», – пояснює чоловік.

Покровчанин також додає, що для більшої впевненості у власних силах має вдома запас турнікетів, бинтів, кровоспинних та інших першочергових матеріалів з аптечки (для домедичної допомоги). 

«Я для себе вирішив пройти курси, думав, що й так знадобляться. Війна, прилітає по вулиці кожен день, скількох уже убило просто так. Мій знайомий, колишній колега по роботі, стік кров’ю, бо уламок прилетів у ногу й він ніяк собі не допоміг, а чекав на медиків. Ті вже пізно приїхали. Тому пройшов курси: як тампонувать, як турнікет накладать, як правильно застосовувать кровоспинні, які там позначки де ставить, як заспокоюватися і що пить, якщо вже таке станеться… Хочу знать, як виживать, якщо в мене щось прилетить», – каже Андрій Лозовський.

Крім цього, чоловік зізнається, що інколи читає сепаратистські спільноти, щоб у випадку чого – знати, як себе поводити. Хоча сподівається, що місто окупантам не вдасться захопити, а йому – виконувати правила, «прописані» російськими військами для мешканців окупованих територій.

«З того, що пам’ятаю – то не треба нікуди їхать, коли вже починаються бої в місті, в колони не можна збираться – бо вони прямо пишуть, що будуть розстрілювать. Не прям так прямо, але дають зрозуміти, що люди не виживуть… Ще – нікого не кликать на допомогу й не виходить на вулицю, якщо все затихло, бо теж розстріляти можуть. І ще запам’ятав, що вони прям наказують мати багато алкоголю й сигарет, бо за це ми наче зможемо щось отримати, якщо у нас їх знайдуть. Хоча я думаю, що це вони вже для себе записують «побажання», з чим козлів зустрічати», – обурюється покровчанин. 

Виживання на межі: до чого російські вояки довели покровчан 

Сьогодні прифронтове місто – завдання не для слабких нервами та фізично. Щоденно і Покровськ, і громаду обстрілюють з усіх видів зброї, що не лишає надії людям вижити без жодних ушкоджень і поранень.

Покровчанка Марина Іванник, пенсіонерка та корінна мешканка, додає: біля її ліжка у підвалі, де вона щоночі лягає спати, лежать «похоронні речі» – документи, листи доньці та заповіт. Жінка крізь сльози зізнається: вона навіть не завжди сподівається повернутися додому, коли йде за водою чи у магазин. Безпілотники над головою полюють на людей, а тому пані Марина впевнена, що колись настане і її черга. 

«Я на початку ще молилася, хрестилася… Я в церкву завжди ходила – і сповідалася, і свічки за здоров’я ставила… Зараз вже ні, нічого не роблю. Не чує там ніхто, поки нас убивають», – каже покровчанка.