Історія
Від бухгалтерки до патронатної виховательки: як переселенка з Луганська прийняла 30 дітей у свою родину
Виїжджаючи з Луганська у 2014 році, Юлія Тарасенко сподівалася повернутися за кілька тижнів. Та доля розпорядилася інакше. Коли біль трохи вщух, Юлія зібрала себе наново й відкрила серце тим, кому ще важче — дітям, що залишилися без батьківської опіки. Так вона стала патронатною вихователькою.
За сім років через її дім пройшло 30 дітей, яким вона подарувала тепло, турботу й тимчасовий прихисток. Своєю історією вона поділилася зі Східним Варіантом.
До того, як прийшла війна
Юлія Тарасенко народилася в Луганську. Закінчила Східноукраїнський національний університет за спеціальністю «бухгалтерський облік та аудит», одружилася, народила двох синів. Життя було спокійним і передбачуваним: сімейний бізнес, стабільність, будівництво власного будинку.
Інженерно-виробнича фірма «ДОЛ», заснована її батьком, входила до десятки найкращих в Україні підприємств із проєктування систем опалення, вентиляції та каналізації. Юлія працювала головною бухгалтеркою, чоловік Віталій — керівником технічного відділу.
«Роботи вистачало, придбали земельну ділянку, побудували будинок, були зайняті своїми справами — і отямилися вже, коли по вулиці пройшла російська військова техніка», — згадує Юлія.
Окупація Луганська у 2014 році перекреслила всі плани. Юлія була на восьмому місяці вагітності, чекала на третю дитину. Попри те що в місті залишалися знайомі лікарі й облаштовані пологові відділення, подружжя вирішило виїхати.
«Залишатися було небезпечно. Я звільнила персонал, видала трудові книжки. Поїхали на батьківщину чоловіка — село Стайки Київської області. Але швидко стало зрозуміло, що у моєму стані доведеться шукати прихисток ближче до цивілізації», — каже вона.
Обухів як новий дім
Подружжя оселилося в Обухові. Тодішній мер міста Олександр Левченко розпорядився безкоштовно надати переселенцям кімнату в гуртожитку.
«Щодня ми з надією телефонували в Луганськ. Там залишилися батьки — “охороняти” будинки, бо мародерство процвітало. З часом стало зрозуміло: повернення не буде, народжувати доведеться тут», — згадує Юлія.
Старший син навчався в Луганському військовому ліцеї, тож його довелося перевести до Київського ліцею ім. Івана Богуна.
Після народження третього сина почали шукати більше житло. Згодом приїхали й батьки обох подружжя — у Луганську жити ставало дедалі важче. Разом придбали трикімнатну квартиру в селі Григорівка.
За два роки вдалося продати будинок у Луганську — гроші були мізерні, їх вистачило лише на стареньку хатину в Обухові.
«Хотілося мати власний простір, — усміхається Юлія. — Три жінки на одній кухні — це ще те випробування. Жили дружно, але мріяли про окреме життя».
Несподіване покликання
Коли молодшому сину виповнилося три роки, Юлія замислилася, чим займатися далі. Після переїзду й втрати всього, що створювала роками, повертатися до бухгалтерії вона не хотіла.
Одного дня їй потрапив на очі ролик про програму підготовки патронатних вихователів — людей, які тимчасово приймають дітей, що опинилися у складних життєвих обставинах.
«Діти можуть жити в родині три або шість місяців — головне, щоб за цей час не потрапили до інтернату», — пояснює Юлія.
Ідея її захопила. У будинку була вільна кімната — одна з обов’язкових умов — і можливість працювати вдома. Вона запропонувала чоловікові спробувати.
Раніше подружжя вже думало про всиновлення, але війна змінила плани: потрібно було спочатку стати на ноги. Патронат став компромісом — не всиновлення, але шанс подарувати дітям безпеку й тепло.
«Пам’ятаю, як нас підтримували у 2014-му, — з теплотою згадує жінка. — Незнайомі люди приносили овочі, одяг, просто приходили допомогти. Тоді ми вперше відчули, скільки добра навколо. І тепер хочеться передати це далі — підтримати дітей, як колись підтримали нас».
Чоловік підтримав ідею — і вони вирішили спробувати.
Перші кроки в невідомому
Юлія звернулася до Служби у справах дітей Обухова. Тоді в Україні було лише близько 30 патронатних родин. Фахівці зізналися, що ще не мають досвіду й попросили залишити контакт. За тиждень подзвонили — запросили на зустріч.
Родина зібрала всі документи, пройшла навчання. Невдовзі буде сім років відтоді, як вони прийняли перших дітей.
«Було складно всім — і фахівцям, і мені, — згадує Юлія. — Ніхто не знав, як це працює, які потрібні документи, але з часом розвиднилося».
За умовами програми патронатна родина приймає всіх дітей з однієї сім’ї — їх не можна розділяти. Навіть якщо їх п’ятеро, усі мають залишатися разом. Для них Юлія з чоловіком облаштували окрему кімнату, а коли потрібно — розміщували й у вітальні.
Патронат — це форма тимчасового виховання для дітей, які через хворобу, насильство або кризу не можуть жити з батьками. Зазвичай вони перебувають у родині три-шість місяців, іноді довше. У цей час фахівці допомагають рідним подолати складнощі або шукають для дітей іншу форму влаштування.
«Багатьом ми змогли допомогти вчасно, — каже Юлія. — Це не лише діти, батьків яких позбавляють прав. Буває, маму раптово кладуть у лікарню, а малеча залишається сама. Тоді вони живуть із нами, ходять до школи чи садочка, а потім повертаються додому».
За сім років через їхню родину пройшло 30 дітей. П’ятеро з них були всиновлені — через загибель батьків або загрозу життю й здоров’ю.
«Поки діти в мене під захистом, соціальні служби працюють з їхніми батьками — допомагають, з’ясовують, чи зможуть вони змінити ситуацію», — пояснює Юлія.
Більшість дітей залишилися в нашому регіоні. З новими родинами Юлія підтримує зв’язок — листуються, обмінюються фотографіями.
«Найприємніше знати, що вони щасливі, навчаються, ростуть у любові», — усміхається вона.
Для однієї дитини Юлія стала хрещеною — і тепер має ще одну близьку сім’ю.
Межі та професіоналізм
Юлія з самого початку пояснює дітям: вона — не мама, а вихователька, і вони тут тимчасово.
«Кордони — це важливо. Навіть найменшим я кажу: у вас є рідні батьки, а я — Юля, яка допоможе вам зараз», — говорить жінка.
Її власні діти це чудово розуміють і завжди підтримують патронатних.
«До перших малюків прив’язуєшся настільки сильно, що потім живеш їхнім життям. А далі розумієш: це частина роботи, і треба рухатися далі. Син знає — після однієї дитини прийде інша, якій ми теж дамо тепло й турботу», — каже Юлія.
Найважче — з немовлятами. Коли бачиш їхні перші кроки, слова, усмішки, коли в них з’являються твої інтонації — і треба віддавати.
«Заспокоює лише впевненість, що нова родина дасть більше: можливості для навчання, лікування, любов. Тоді відпускаєш із легким серцем», — каже вона.
А от коли діти повертаються до біологічних батьків — хвилювань більше.
«Думаєш: чи впораються, чи не зірвуться, чи все буде добре... Після реабілітації в людей ніби відкрилося друге дихання, але все одно переживаєш», — зізнається вихователька.
Під одним дахом — за будь-яких умов
Для Юлії головне правило — не розділяти дітей і не залишати нікого, навіть коли навколо невизначеність.
На початку повномасштабного вторгнення родина знову опинилася перед викликом.
Вони зібрали речі, запаслися паливом і продуктами — не лише для себе, а й для тих, хто міг потребувати прихистку.
«Я знала: якщо доведеться їхати, ми маємо забезпечити всіх. Ми відповідаємо за цих дітей — не на папері, а серцем», — каже Юлія.
Для неї патронат — це не лише догляд, а й довіра.
«Діти мають знати, що їх не залишать ні за яких умов», — додає вона.
Відпочинок як частина виховання
Для Юлії патронат — це не просто робота, а життя великої родини, де кожен важливий. Вона переконана: діти мають відчути не лише безпеку, а й прості радощі — подорожі, спільні вечері, розмови, плани.
Влітку — рибалка й озера, восени — походи та гриби, узимку — вистави, майстер-класи й вечори біля ялинки.
«Ми не змінюємо свій ритм життя, незалежно від того, є в нас діти чи ні. Вони — частина нашої сім’ї, — каже Юлія. — І мені приємно, що вони бачать, як виглядає справжній відпочинок: коли всі разом, без сварок і напруги».
Для багатьох це перший досвід спільних сімейних вихідних.
«Дехто каже: “Я ніколи не був у лісі” або “Я так хотів хоч раз на рибалку”. А потім ловить першу рибку — і для нього це диво. Я її смажу, і вони кажуть: найсмачніша у світі», — усміхається жінка.
За роки роботи Юлія облаштувала вдома справжній “дитячий парк”: самокати, велосипеди, батут, два басейни — для малюків і старших.
Але головне для неї — не розваги, а відчуття спільності.
«Відпочинок — це про увагу одне до одного. Коли чоловік повертається з роботи — це наш час: вечеря, розмови, підсумки дня. Так і діти бачать: сім’я — це коли люди турбуються й слухають одне одного», — каже Юлія.
Підтримка громади
Поруч із Юлією — громада, служба у справах дітей, соціальні працівники. Вони допомагають, радять, підставляють плече, коли потрібно.
До Дня сім’ї чи Дня захисту дітей патронатних вихователів відзначають разом із багатодітними родинами.
«Це кошти, які можна витратити на дітей — купити батут, зробити ремонт чи оновити кімнату. Приємно, що про нас пам’ятають», — каже Юлія.
Вона усміхається: «Я недаремно вибрала це місто і цю справу. Тут живуть люди, яким не байдуже».
Читайте також: Від шкільної дошки до мовного клубу: як вчителька з Костянтинівки знайшла нове покликання в Дніпрі
