Квіткова сила любові: як переселенка з Луганщини перетворила втрату на новий початок у Хмельницькому

Війна забрала в Маргарити Доценко найрідніше — чоловіка, дім і відчуття безпеки. Та водночас змусила знайти новий шлях. Вона відкрила квіткову крамницю — як символ любові, що не вмирає. Своєю історією вона поділилася зі Східним Варіантом.

Перші уроки війни

Маргарита Доценко народилася в селищі Новоайдар на Луганщині. Тут минуло її дитинство — звичайне, спокійне, сповнене шкільних буднів у гімназії, родинного тепла та мрій про майбутнє.

У 2014 році, коли вона ще навчалася в школі, після проголошення так званої «лнр» бойовики намагалися захопити Новоайдар. Селище мало стратегічне значення — поруч проходила траса Луганськ–Старобільськ. Та воно вистояло: залишилося під контролем України. Тут розмістили українські підрозділи, і звичне життя перетворилося на прифронтову реальність.

«Ці події змінили моє світосприйняття. Я тоді не розуміла всіх політичних деталей, але дуже чітко відчувала, де добро, а де зло», — пригадує Маргарита.

Поки дехто навіть із вчителів просував російські наративи, вона твердо знала, на чиєму боці її серце. Ця впевненість у власній ідентичності згодом допоможе вистояти в найважчі часи.

Мрії про право і справедливість

Після школи Маргарита вступила до Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого в Харкові. Мріяла бути юристкою й вірила, що закон і справедливість — її покликання.

Під час навчання на першому курсі зустріла Іллю — хлопця зі Сватового, який працював в аграрній компанії в Новоайдарі. Їхні стосунки будувалися на відстані: вихідні вдома, зустрічі, поїздки одне до одного.

Після закінчення бакалаврату дівчина перейшла на заочну форму навчання — хотіла отримати практичний досвід. Разом з Іллею переїхала до Сватового й влаштувалася секретарем судового засідання в районному суді.

Від планів на майбутнє — до вимушеного вибору

Повномасштабне вторгнення застало Маргариту зненацька — посеред звичного життя, планів, упевненості в завтрашньому дні.

«Я склала державні іспити 23 лютого й наступного дня мала їхати у Сватове. Але 24-го прокинулася від вибухів. Ми звикли до новин про бойові дії на Луганщині, але не думали, що все може набути такого масштабу. У XXI столітті це здавалося неможливим», — пригадує вона.

Ілля залишався у Сватовому, батьки — у Новоайдарі. Маргарита опинилася в Харкові, відірвана від усіх — без зв'язку, без упевненості, що хтось із них у безпеці.

Через кілька днів Іллі вдалося виїхати зі Сватового небезпечними шляхами. Вони зустрілися у Дніпрі — виснажені, але разом. Обговорювали, що робити далі. Ілля наполягав, аби Маргарита виїхала за кордон, а сам збирався йти до війська. Вона відмовилась. Тоді вирішили рушити на Захід України — якомога далі від фронту, але ближче до кордону.

«Ілля хотів, аби у разі нової загрози я могла швидко виїхати», — пояснює Маргарита.

Спершу планували зупинитися у Вінниці, але вільного житла не було — жодної кімнати, жодної квартири. Вирушили далі й зрештою дісталися Хмельницького. Там вийняли тимчасову квартиру.

Ілля вже наступного дня пішов до військкомату, став на облік — але тоді йому сказали чекати. Поки не надходив виклик, підробляв у таксі.

«Та я бачила, що він не на своєму місці. Казав, що має бути там, на Луганщині, звільняти свою землю», — пригадує дівчина.

У червні Ілля знову звернувся до військкомату — цього разу як доброволець. Його зарахували до 132-го окремого розвідувального батальйону десантно-штурмових військ.

Маргарита залишилася в Хмельницькому, сюди приїхала її мама, сестра з родиною. Дівчина їздила до чоловіка, поки він проходив навчання — спочатку у Житомир, потім у Дніпро.

«Важко було прийняти й усвідомити, але я бачила, як він змінився, був на своєму місці й пишався тим, що у війську. Вирішили одружитися — шлюб уклали онлайн, бо особисто побачитися не було можливості», — каже Маргарита.

Коли світ зупинився

6 червня 2023 року Ілля Доценко загинув на Запорізькому напрямку під час ракетного обстрілу. Поховали його на Алеї Слави кладовища в мікрорайоні Ракове, у Хмельницькому.

«Я розуміла, що це війна, але була впевнена — нас це не торкнеться. Ілля завжди все прораховував, навіть розповідав мені, що робити, якщо… Він хотів, щоб я була готова. Але я не була готова», — тихо каже Маргарита.

Після його загибелі все розлетілося на друзки.

«Я просто існувала, не жила. Кожен день був однаковим — без сенсу, без кольору», — згадує вона.

Минуло три місяці, перш ніж Маргарита змогла повернутися до звичайного життя — почати працювати, спілкуватися з людьми. Влаштувалася помічницею депутата міської ради. Робота, спілкування, нові знайомства поступово повертали сили.

«Люди, розмови, підтримка — усе це допомогло мені знову відчути, що я є, що можу щось робити. Але всередині залишалася порожнеча. Я розуміла: мені потрібно знайти щось своє, справу, яка дасть новий сенс. Бо того, старого, вже не було», — каже дівчина.

Флористика як відродження

Майже два роки Маргарита шукала цей новий сенс. Робота помічницею депутата давала стабільність, але душа просила чогось більшого — справи, де вона могла б віддавати частинку себе. Ідея власної справи прийшла несподівано.

«Ілля часто дарував мені квіти. Це було проявом його любові. І якось я подумала: а що, якщо спробувати створювати красу, якою він колись тішив мене?» — згадує Маргарита.

Вона поїхала до Львова, закінчила курси флористів і вже там відчула, що знайшла нову справу життя. Повернулася до Хмельницького натхненою й почала шукати можливості для старту.

Дізналася про державну програму «Грант на власну справу», підготувала бізнес-план разом із фахівцями центру зайнятості й отримала часткове фінансування.

«Ці кошти не покрили всього, але дали поштовх. Я повірила, що зможу», — каже вона.

У червні 2025 року Маргарита відкрила квіткову крамницю. На вивісці — слова, що мають для неї особливе значення: «Кохана. Квіти для тебе».

«До війни ми з Іллею були російськомовними, але він завжди називав мене “коханою”. Це слово стало для мене символом любові, яка не закінчується. Я хотіла, щоб воно залишалося зі мною завжди», — тихо каже підприємиця.

Сьогодні крамниця «Кохана. Квіти для тебе» — це її простір любові, пам’яті й сили. Маргарита працює сама: флористка, продавчиня, бухгалтерка, маркетологиня, кур’єрка.

«Є дні, коли дуже важко, коли хочеться опустити руки, — зізнається вона. — Особливо на початку було складно: не могла знайти постачальників, не розуміла, скільки чого купляти, що саме потрібно клієнтам. Але тоді я згадую Іллю. Мені здається, він допомагає мені звідти — впевненість, що все вийде, не залишає мене. Ніби він поруч».

Дорослішання через втрату

«Ілля навчив мене бути сильною, — шепоче Маргарита. — З ним я була маленькою дівчинкою, яка почувалася захищеною. А він казав: “Світ не такий, як у рожевих окулярах. І колись тобі доведеться жити без мене”».

Це сталося раніше, ніж вона могла уявити.

«Довелося вчитися приймати рішення самостійно, шукати силу всередині. Тепер я відчуваю, що ця сила — його подарунок мені», — додає вона.

Війна навчила головного:

«Коли всі живі й здорові — це найважливіше. Все матеріальне — другорядне. Цінуйте людей, близьких, життя, яке ми маємо».

Місто, що прийняло

Хмельницький став для неї рідним. Тут є підтримка для переселенців, для сімей загиблих — програми, психологічні тренінги, можливості для розвитку.

«Якщо людина хоче, якщо людина готова працювати, готова розвиватись, то вона точно знайде собі тут місце», — підсумовує Маргарита.

Її історія — про любов, що не вмирає, і силу, яка народжується з болю.

Зв’язатися з Маргаритою можна через її сторінку в  Instagram.

Квіткова крамниця знаходиться за адресою: м. Хмельницький, вул. Героїв Маріуполя 18/1.

***

Читайте також: Від бухгалтерки до патронатної виховательки: як переселенка з Луганська прийняла 30 дітей у свою родину