«Інтеграція має відбуватися спільно»: як переселенка з Краматорська налагодила роботу волонтерського центру в Олександрії
У життя Aнни Безкровної війна втручалася двічі. Інженерка машинобудівного заводу перетворилася на координаторку гуманітарної допомоги, а згодом — увійшла до складу правління новоствореної благодійної організації. Її підхід показав: переселенці можуть стати рушійною силою розвитку громад. Свою історію вона розповіла Східному Варіанту.
Корені на Донеччині
Анна Безкровна виросла у селищі Миронівський неподалік Дебальцевого. Після закінчення місцевої школи вступила до Донецької державної машинобудівної академії в Краматорську, обравши спеціальність «Автоматизація виробничих процесів».
Після випуску влаштувалася на машинобудівний завод «Енергомашспецсталь». Підприємство стало не лише місцем роботи, а й початком особистої історії — тут познайомилася з майбутнім чоловіком. Згодом у молодого подружжя народилася донька.
2014 рік: перша евакуація
У 2014 році Анна жила звичайним життям молодої мами. У сім’ї підростали двоє дітей: доньці виповнилося п’ять, синові — два роки. Політичні події тих місяців залишалися для неї далеким фоном — усі думки були зосереджені на буднях із малечею та родині, яка потребувала щоденної турботи.
12 квітня російські бойовики захопили Краматорськ. Над будівлею міської адміністрації з'явився прапор самопроголошеної «днр», на вулицях виросли барикади.
«Місто швидко змінювалося: озброєні люди в камуфляжі, блокпости, постійна напруга. Звичне життя зупинилося, — пригадує Анна. — Ми почали хвилюватися за дітей і вирішили поїхати до моїх батьків у Миронівський».
Там молода мама з дітьми провела близько двох місяців. Після звільнення Слов'янська та Краматорська українськими військами 5 липня Безкровні повернулися додому. На початку 2015 року до них переїхали батьки Анни та її сестра з родиною — Миронівський опинилося в так званій «сірій зоні», і залишатися там стало небезпечно.
Нове життя після деокупації
Звільнення стало для Краматорська початком відродження. Місто знову наповнилося людьми — спершу поверталися ті, хто виїхав під час окупації, згодом приїжджали переселенці з інших захоплених районів Донеччини. Коли до Краматорська з окупованого Донецька переїхала обласна влада, він остаточно перетворився на новий центр області.
Розпочався справжній бум розвитку. Міжнародні донори та фонди побачили в місті перспективу й почали інвестувати в соціальні та інфраструктурні проєкти. Зміни були відчутними.
«Площу Миру — серце міста — перетворили на сучасний громадський простір. Біля шкіл з'явилися нові спортивні майданчики. По всьому місту будували дитячі зони — для мене як молодої мами це було особливо помітно», — згадує Анна.
Після декретної відпустки жінка повернулася до роботи на заводі. Життя увійшло в спокійне русло.
«Війна залишалася десь на периферії свідомості — ми просто звикли, що вона поряд», — гірко всміхається Анна.
24 лютого 2022-го: коли мир закінчився
24 лютого 2022 року родина Безкровних прокинулася від вибухів на аеродромі Краматорська.
«Відразу стало зрозуміло, що відбувається — те саме було й у 2014 році, — пригадує Анна. — Попри попередні розмови про можливе вторгнення, до кінця не вірилося, що повномасштабна війна справді почнеться. Вибухи лунали один за одним, земля тремтіла. Цього дня ще пішли на роботу, але швидко стало зрозуміло — треба евакуюватися».
Спочатку вирушили до батьків чоловіка у село неподалік Святогірська. Здавалося, що наявність власного господарства та колодязної води дадуть змогу перечекати складні часи. Але війна дійшла і туди. Бойові дії біля Лиману та Ізюму змусили родину ночувати в підвалі. Діти боялися навіть лягати у власні ліжка.
"3 квітня зрозуміли — треба виїжджати. Російські війська наступали. Найголовніше було врятувати дітей, адже їхня психіка страждала найбільше", — розповідає жінка.
Адміністрація «Енергомашспецсталі» організовувала евакуаційні рейси до Німеччини для працівниць із дітьми, але вони вирішили залишитися разом.
У пошуках безпеки
Сім'я сіла в автівку, забрала навіть кішку і вирушила до центру України. Їхали з надією, що війна ненадовго, і вони швидко повернуться додому.
Дорога виявилася виснажливою: суцільні затори, швидкість руху — не більше 20–30 км/год. У Дніпрі сподівалися знайти тимчасове житло, але місто було переповнене біженцями. Лише випадково вдалося знайти місце на базі відпочинку «Золотий пляж» на Орловщині.
"Після підвалів і обстрілів здавалося, що ми потрапили в казку", — пригадує Анна.
Кілька днів сім'я відпочивала, а потім вирішила спробувати оселитися в Черкасах. Там знайшли квартиру за три тисячі гривень на місяць. Але вже першої ночі на них чекав неприємний сюрприз — з усіх щілин з'явилися клопи.
"Це був справжній кошмар. Ми були виснажені, діти спали, а ми з чоловіком намагалися боротися з комахами. Тоді стало зрозуміло, чому така низька ціна за оренду. Відчувалася безвихідь — наші невеликі заощадження не дозволяли винаймати житло за 10 тисяч", — розповідає жінка.
У цей момент подзвонила мама Анни: її подруга виїхала до доньки в Німеччину, а в Олександрії звільнилася квартира. Безкровні без вагань погодилися переїхати.
Нове життя в Олександрії
Місто зустріло переселенців тепло. Сім'ї швидко оформили необхідні довідки, запропонували безкоштовне харчування та гуманітарну допомогу. Але з часом постійне перебування вдома й нескінченний потік новин про війну ще більше стали пригнічувати.
«Склалося враження, що ми ніколи стільки часу разом не проводили. Вдень і вночі все обертається навколо війни. Це дуже виснажує», — згадує Анна.
Побачивши оголошення про набір волонтерів до «Центру Допомоги», жінка не вагалася. Отримуючи підтримку від держави та гуманітарних організацій, вирішила віддячити — допомогти іншим.
У команді центру працювали переселенці з Харкова, Маріуполя, Краматорська, Луганщини та інших міст зі сходу країни. Вони сортували одяг, формували гігієнічні та продуктові набори для родин ВПО. Для Анни це став перший крок до нової діяльності, яка згодом кардинально змінила її життя.
У липні 2022 року завдяки ініціативі Любові Мороз та об’єднанню внутрішньо-переміщених осіб в Олександрії офіційно зареєстрували Благодійну організацію «Благодійний фонд «Центр Допомоги Олександрія». Анна увійшла до складу правління.
Від хаосу до системи
До громади надходила гуманітарна допомога. Спочатку здавалося: головне — роздати її якнайшвидше. Але невдовзі стало зрозуміло, що без чіткої організації це перетворюється на хаос. Анна, маючи досвід програмування, вирішила проаналізувати списки отримувачів допомоги. Результат виявився несподіваним: деякі родини отримували допомогу одразу в кількох місцях.
«Є люди, які не вміють "пробиватися" в чергах і домагатися допомоги, — пояснює жінка. — Саме вони залишалися осторонь, хоча потребували підтримки не менше за інших».
У громаді одночасно працювали багато волонтерських організацій, кожна зі своїми списками та підходами до розподілу допомоги. Заступниця міського голови Ірина Чемерис оцінила аналітичні навички Анни й запросила підсилити напрямок координації гуманітарної допомоги. Це стало переломним моментом: замість розрізнених і часто дублюючих ініціатив вдалося об'єднати зусилля всіх учасників.
Анна створила єдину базу даних отримувачів у «Центрі Допомоги Олександрія», щоб уникнути повторів і мати повну картину потреб. Головне — перейти від роботи окремими групами до функціонування як єдина система через налагодження співпраці між різними партнерськими організаціями.
Таким чином гуманітарна допомога в громаді розподіляється прозоро та ефективно: родини, які справді потребують підтримки, отримують необхідне, а ресурси використовуються максимально раціонально.
Від гуманітарки до розвитку громади
Коли перші хвилі гуманітарних вантажів зменшилися через переорієнтацію донорів на прифронтові громади, Анна разом з командою вирішили не згортати діяльність, а шукати нові формати роботи.
«Потрібно створювати місця, де люди матимуть можливість відновлюватися психологічно, опановувати нові навички, знаходити підтримку в колі однодумців», — пояснює жінка.
Так, за підтримки Олександрійської міської ради та волонтерів «Центру Допомоги Олександрія» народилися два ключові проєкти: Простір розвитку для ВПО на базі юнацької бібліотеки та «Простір 3D» у Будинку дитячої та юнацької творчості.
У «Просторі 3D» діють програми для різних вікових груп: від занять з мамами для наймолодших (1-2 роки) до курсів програмування для підлітків (9-12 років). Для дорослих працюють секції йоги, арттерапії, майстер-класи та різноманітні навчання.
«Це важливо не лише для переселенців. Справжня інтеграція має відбуватися спільно — і для ВПО, і для місцевих мешканців, — наголошує Анна. — Переселенці — це потужний ресурс і людський капітал. Я бачу в них рушійну силу, яка може вплинути на зміни в громаді».
Саме з цією філософією організація долучилася до роботи Ради ВПО та провела навчання з адвокації й інструментів локальної демократії. За три роки вдалося реалізувати 17 проєктів — 6 спільних із партнерами та 11 власних. Серед них — навчання жінок-переселенок бізнес-плануванню, «Майстерня проєктних заявок», екологічний конкурс у школах, молодіжна програма «Волонтер плюс», створення електронного довідника в Telegram.
Між двома містами
У 2023 році життя Анни кардинально змінилося. Коли завод «Енергомашспецсталь» релокувався до Чернівців, її родина переїхала до нового міста.
«Тепер живу на два міста. Щомісяця приїжджаю в Олександрію на тиждень. Не можу залишити те, що створювала 3 роки, — розповідає Анна. — Для мене це більше, ніж громадська робота. Це життя, моя сила, моя відповідальність».
За три роки Анна пройшла шлях від інженерки заводу до лідерки громадського сектору. Її досвід показує: переселенці здатні ставати не лише успішними членами нових громад, а й сприяти їхньому розвитку.
Зв’язатися з БО «БФ «Центр Допомоги Олександрія» можна через її сторінку у Facebook.
