Попри обстріли, був на варті виправної колонії в Торецьку: історія загиблого пенітенціарія з Донеччини

Віталій Баклушин не дожив місяць до свого 47-ліття — його убили уламки російського снаряда. Чоловік багато років служив молодшим інспектором відділу охорони Торецької виправної колонії №2, що у Донецькій області, мав доволі складну долю та заповітну мрію — аби в його дітей життя отримало більше позитивних фарб і моментів, аніж у нього.

З початком масованого російського наступу в кінці лютого — навесні 2022 року зі згаданої установи виконання покарань через безпекові ризики вивели весь спецконтингент. Залишився персонал, який виконував службові завдання з охорони та підтримання окремих аспектів життєдіяльності колонії, визначених керівництвом як необхідні. Співробітники чесно виходили кожен на свою ділянку, розуміючи неабияку ймовірність ворожого удару. Вони, як державні люди, перебували на варті, чекаючи подальшого наказу…

«Єдиний мій син народився в Торецьку. Тут у садочок ходив, ріс, школу закінчив. Я ж очолювала абонентську службу комбінату комунального господарства. Спершу Віталій вирішив здобути робітничу професію — працював на ремонтно-механічному заводі нашому. Часто казав: не знає, чим займатися на вихідних — мовляв, краще піти й щось корисне зробити у своєму інструментальному цеху. Згодом одружився, з’явилася дочка Кристина, а за два роки — син Юрій», — розповідає матір Віталія Баклушина Людмила Василівна.

Шлюб її сина протримався 4 роки. За словами Людмили Василівни, дружина Віталія, Наталія, виховувалася у неблагополучній родині, й не позбулася деяких згубних звичок — гуляла, вживала спиртне.

«Ми з чоловіком їм віддали двокімнатну квартиру, а самі перейшли в хату моїх батьків. Ніби — живи й радій. Але Наталія подала на розлучення, забрала дітей, і повезла їх у жахливі умови за 25 кілометрів від нас у Красногорівку. Щосуботи мій чоловік машиною їздив до них, грався з онуками. Та якось Віталій прийшов із заводу, узяв скутер і поїхав начебто по траву кроликам. А привіз Кристину! Юрі забракло місця. Він захотів побачити дочку, приїхав туди, застав її брудною, недоглянутою. Серце стиснулося і син практично її викрав!» — згадує Людмила Василівна.

Наталія доньку не шукала. Баклушини подали до суду, щоб і Юрка забрати, але Феміда не знайшла достатніх причин, аби вилучити його в матері. Квартиру замкнули, й Віталій з Кристиною перебрався до пані Людмили. Тоді хтось з друзів запропонував йому вакансію у виправній колонії, де чоловік потім прослужив майже 20 років.

Якось Кристинці випала нагода відвідати Польщу у вакації на три тижні. Їй там дуже сподобалося. Дівчинка заповзялася вчити польську мову на курсах. Захоплення цією країною дедалі посилювалося. Зрештою, закінчивши школу, вона успішно вступає в один з польських університетів. Батько її повсякчас підтримував, допомагав морально та як міг — матеріально. Особливо радісними були зустрічі, коли донька приїздила на канікули у Торецьк. Згодом студентка за кордоном познайомилася з хлопцем з України, поєднала з ним долю, народила хлопчика. На жаль, Віталій так і не дізнався про існування онука Максимка...

Антон Бухановський проходить службу у воєнізованому формуванні ДКВС «Циклон» Південно-Східного Межрегіонального управління з питань виконання кримінальних покарань, є старшим інспектором штурмового взводу. У свій час служив із Баклушиним в одній установі.

«Ми працювали разом і їздили на роботу в Торецьку виправну колонію №2, де я був старшим інспектором з організації служби озброєння та спецзасобів. Віталій був хорошим вартовим, часто виручав колег тим, що підміняв їх на зміні без проблем — завжди, коли їм було потрібно. Він заступав на вишку зовнішнього периметра — крім погодних примх, там велике навантаження на ноги, і ми дивувалися, як він, уже немолодий, витримує це стояння», — згадує спільну службу Антон Бухановський.

Інший колега — Сергій Калінін, каже, що Баклушин до останнього виконував службові обов’язки в установі, і тільки за це його слід поважати.

«Він у мене в зміні прослужив десь три роки. Здавалося, Віталій не воював зі зброєю в руках і загинув випадково. Та я вважаю, що він теж герой, бо попри небезпеку перебував на службі, у своєму селищі. У нього та колег був наказ стояти на варті установи, хоч там засуджених уже і не було. І він виконував цей наказ», — розповідає колишній начальник чергової варти установи, який нині воює у складі ЗСУ, Максим Єфименко.

26-літня Кристина зізнається: її дитинство було непростим. Якби не батько, мала б значно гірший життєвий сценарій, лишившись з матір’ю.

«Пам’ятаю, як тато на скутері мене тоді забрав. Тепер як матір сама, свою маму геть не розумію… Знаєте, ми жили у маленькому селищі з доволі своєрідною атмосферою, де існувало багато соціальних проблем. Дідусь і тато хотіли, аби я мала краще життя, можливо за кордоном — бажано в Європі. Я почала готуватися до виїзду в Польщу. Оскільки була неповнолітньою, потрібен був дозвіл моїх батьків. І мами також… Довелося їхати до неї з дідусем, і… платити їй гроші за підпис. «Просто так» не бажала мене відпускати, хоч насправді їй було глибоко байдуже, що станеться з дочкою. Ми зустрілися в хостелі у Дніпрі, який їй оплатили. Щойно мама отримала кошти, одразу попросилася вийти й не вернулася… Влітку 2015-го я поїхала у Польщу, мені виповнилося 16», — поринула у спогади Кристина.

І каже, що з батьком мала стосунки, немов зі справжнім другом. Донька знала потаємні мрії тата: він хотів хорошу машину і роботу далекобійника. Вона навіть пропонувала йому перебратися у Польщу й обдумувала, як допомогти втілити ті мрії…

«Для мене батько — герой, бо зостався навіки там, на моїй рідній донецькій землі»

20 травня 2022 року грюкання артобстрілів наближалося до селища. Але люди звикли до того і часто сприймали як тло самого буття. Віталій саме приїхав зі зміни. Матір займалася пасікою — їхньою сімейною справою, в якій син обов’язково брав участь. Із 34 вуликів усю весну та літо до невеличкого ліска й полів літали їхні невтомні бджілки. Віталій мав особливу місію — ловити рої, що задумали створити власну «республіку», у спеціальний ящик. Комах-трударів не страшився, тому сміливо працював з рамками та качав мед.

«Він поїв, узяв косу, мішок і пішов із сусідом добувати траву кроликам на галявині, — неподалік на горбі височіла насосна станція. Але на душі було чомусь кепсько. Раптом почалися прильоти — дуже близько. Телефоную сину — не відповідає. І ось прибіг сусід, стукає у хвіртку та й волає: «Віталіка поранило! Прилетів снаряд і поруч з ним вибухнув!». Напевно, росіяни хотіли знищити водокачку. Осколки зрешетили сину грудну клітину та живіт — він у гарячці втримував уміст черева й ще метрів 20 пробіг до першої хати. Викликали «швидку», але її довго не було. Тоді сусід узяв наше авто, всадив Віталія туди так-сяк і ми поїхали. І ось бачу: назустріч їде карета «швидкої». Я кинулася мало не під колеса їй…», — згадує ті події пані Людмила.

Операція у Краматорську тривала 5 годин. Лікар нічого хорошого не повідомив — видалили багато кишок, треба негайно везти у клініку ім. Мечникова у Дніпро. Матір дала документальну згоду на медичні маніпуляції, а син, як отямився, сказав: «Мам, будь удома, я телефонуватиму…». Деколи він справді дзвонив, коли почувався більш-менш. Потім знов — операція. Але травми пацієнта виявилися несумісними з життям, хоч цілий місяць за нього боролися лікарі.

Урну Баклушина після кремації ховали нечисленні родичі й колеги з колонії, яка вже готувалася до повного закриття. Загиблий знайшов вічний спокій на кладовищі в Неліпівці, поруч з батьком, який помер у 2020-му. Зараз вся ця територія окупована.

«Від нашої хати три стіни зосталося, все інше зруйноване — живого нічого немає з того, що збирали впродовж життя. Нікуди вертатися, навіть якщо наші відвоюють ці землі. У 2023-му я впала в кому — наслідок цукрового діабету. «Швидка» забрала у Костянтинівку — три тижні приводили до тями. Потім — на захід поїздом, у Львівську область — до рідні чоловіка онучки. Мене там гостинно прийняли. З часом поїхала до Кристини — от уже майже два роки правнуком у Польщі займаюся», — Людмила Василівна усміхається, немов акцентуючи в розмові на нову ціль свого подальшого буття.

Кристина жалкує, що онука Максима, якому 3 роки, тато не побачить…

«Саме коли його рятували в клініці, я довідалася, що вагітна. Я хотіла про цю радість усім розповісти на свій день народження 28 червня. Але не змогла додзвонитися до тата. Потім написала велике повідомлення йому, що він скоро стане дідусем. Навіть трішки злості у тій есемесці вклала, бо батько не відповідав. Гадала, що йде на поправку, але насправді йому стало ще гірше, фатально гірше й ці слова напевно тато не прочитав… Я довго дискутувала з рідними, аби вони виїздили, але розуміла: в батька є служба, хоч на той момент в установі не було засуджених, все одно там перебував якийсь персонал, котрий виконував службові завдання. У першу чергу, батько для мене є людиною з великою душею. Він багато пережив, і чим далі, тим сильніше я це розумію. Для мене він — герой, бо зостався навіки там, на моїй рідній донецькій землі, де я народилася і зросла, на жаль зараз окупованій, що подвійно боляче...» — завершує розмову Кристина.

Автор: Геннадій Карпюк