«Я бачу, як у них світяться очі»: як підприємець із Покровська релокував бетонний бізнес на Львівщину та допомагає людям із залежностями

За останні 35 років покровчанин Микола Головко був шахтарем, учнем токаря, продавцем хотдогів, мʼясником, власником бетонного бізнесу, а зараз працює масажистом. Лихі 90-ті та бажання забезпечити родину з маленькими дітьми змушували багато працювати. З молодих років Микола знав, що хоче бути самостійним та вільним від керівництва. Це привело його до довголітньої підприємницької діяльності в Покровську.

Після початку повномасштабного вторгнення Микола релокував виробничі потужності на Львівщину — у Трускавець та Дрогобич. І розмістив у амбарах реабілітаційного центру «Назарет», де лікуються люди з алкогольними та наркотичними залежностями. Тепер вони виготовляють бруківку та знаходять нові сенси.

«На свого першого «Жигуля» я заробив на кавунах»

Миколі Головку — 51 рік і останні 35 з них він присвятив карʼєрі та розвитку. Важкі 90-ті роки, одруження, народження першої дитини — молода родина потребувала грошей, а стабільної високооплачуваної роботи тоді було мало.

Микола пробував себе шахтарем та деякий час був учнем токаря. Та швидко зрозумів, що працювати «на когось» і виконувати забаганки керівництва йому не подобається. Він вирішив, що потребує чогось власного.

Так Микола відкрив у Покровську перший кіоск з хотдогами. І хоч він пропрацював недовго, то дав старт та досвід для наступних кроків. Чоловік пригадує: орендував вантажівку, розвозив місцевим мешканцям вугілля, а оплату брав не грошима, а худобою. Через деякий час уже сам їхав на базар та продавав м’ясо худоби — так заробляв перші серйозні гроші.

«Щоб отримати вугілля, я купував у людей чеки, потім їхав на шахту та навантажував на ці чеки вугілля. Тоді лопатою доводилося навантажувати по 10–15 тонн. Робота дуже виснажлива, тому пропрацював я так недовго — пів року чи рік. А після почав займатися вже мʼясом. Це був швидкий заробіток: сьогодні купив, а завтра продав, і вже є прибуток. Тоді в нас із Наталею вже було двоє дітей. Усіх треба було годувати», — ділиться Микола Головко.

Усяке бувало, пригадує Микола. Наприкінці 90-х навіть вирощував кавуни. І дуже йому це сподобалося: у травні посадив, а в серпні — уже врожай. У 1999 році, каже, зібрав 90 тонн кавунів. Так заробив собі на першого «Жигуля».

Одного разу в Донецьку до Миколи підійшов знайомий та спитав: «А чого до мене з Покровська їдуть люди за бетонними виробами? Ти сам відкрити таке вдома не хочеш?». Микола тільки віджартувався, що заводи є та і виробників вистачає. А сам задумався над цією ідеєю.

«І так у 2004 році я вирішив перейти з м’ясного бізнесу на бетонний».

Різноколірна бруківка, Ющенко та «Заможня людина»

Разом із дружиною Наталею Микола накупив різних форм для виготовлення бруківки. Знайшов постачальника цементу. Щоб виділитися серед конкурентів, вирішив робити не тільки сірі та червоні плити, як переважно було в Покровську, а й різноколірні.

«Я накупив різноколірних барвників, зробив невеликі шматочки з кожним барвником і дав оголошення в газету. Приїжджали перші клієнти, казали: «Яка гарна бруківка». Звичайно, були ризики. Тоді було немало випадків, коли конкуренти палили одне одному домівки чи машини. Тому я зробив так: об’їздив своїх конкурентів, познайомився з ними й чесно сказав: я продаю товар на декілька гривень дорожче, ніж ви, ціну вам не збиваю, нічого поганого вам не роблю, тому давайте кожен працювати на своєму місці», — розповідає Микола Головко.

Перший клієнт замовив 100 кв. метрів бруківки. З тими потужностями, які були на початку, у Миколи міг піти на виконання рік. На отриманий завдаток він докупив більше форм і з допомогою дружини та рідного брата день і ніч працювали над замовленням. Але в терміни вклалися і заробили перший позитивний відгук.

«Всяке було, і в ніч працювали. І я, і дружина були виснажені, втомлені. Починали ми з бруківки. А потім замовнику, наприклад, уже паркан був потрібен. «Зробите?». «Зробимо!». «А ворота зробите?». «Зробимо!». «А навіс під машину зробите?». «Зробимо!». «А козирок над порогом зробите?». «Зробимо!». Через рік я вже почав наймати працівників. І так ми працювали з 2004 року й до 2022», — ділиться підприємець.

Микола розповідає, як вони виготовляли бруківку. Основна сировина — цемент. До нього додається пісок, щебінь, пластифікатори та барвники. Усе ретельно замішують і поступово додають воду. Щоб речовина була постійно рідкою, використовують бетонозмішувач. Після цього обережно розливають по формах і залишають дозрівати.

Найкращі часи, ділиться Микола, були за часи президентства Ющенка — з 2006 до 2010 року. Попри міжнародну кризу та подорожчання, підприємець мав багато замовлень, стабільність роботи та перспективи. З приходом Януковича перші роки були спокійні, а після збільшився тиск на бізнес, ставало більше корупції та здирників.

Коли почалася російська збройна агресія, продажі очікувано впали. Мешканці Донецької області не знали, чого очікувати. Попит на бетонну продукцію знизився. Та після певної стабілізації на лінії фронту, бізнес Миколи й далі працював. Хіба що, уже не з такими показниками, які були раніше.

У 2016 році Микола та Наталя пройшли модуль для бізнесменів в Українському католицькому університеті. За результатами навчання разом з іншими підприємцями написали грант, на який відкрили в Покровську громадський простір «Заможня людина». На другому поверсі для підприємців проводили навчання та консультації. А на першому дружина Миколи Наталя відкрила власний кабінет косметичних послуг.

«Я тоді їй так і сказав: «Ти що, кидаєш мене? А хто ж буде мені допомагати? Хто буде займатися документами?». Жартівливо, звичайно. У мене жінка така, що зі мною і мʼясо рубала, і ночами бетон мішала. Вона інколи брала шлакоблок у руки й казала нашим працівникам: «Хлопці, дивіться, як вантажиться шлакоблок, засікайте час». І на машину кидає, кидає, кидає. Показувала всім, як треба працювати. А вже після 2014 року, коли стало важче, вона вирішила відкрити кабінет подології, робила там манікюр, педикюр. Бо розуміла, що родині треба підтримка. Бетонний бізнес — він сезонний. З березня до жовтня замовлення є, а потім тихо. І виходило так, що взимку витрачали все, що заробляли за літо», — розповідає Микола.

Микола та Наталя — 34 роки разом. У 1991 році він уперше побачив її на Дні міста в Покровську і вже не зміг відпустити. Колись давно вони починали з кіоску хотдогів у Покровську, рубали мʼясо, а потім — вантажили цемент для бетонних виробів. Микола каже: щоб не починав — Наталя завжди поруч. Іноді радить, іноді сварить. Але завжди підтримує, коли це необхідно. У пари четверо дітей. Найстаршому — 32 роки, наймолодшій — 14.

Подружжя мало плани та перспективи в Покровську. Однак 2022 рік змінив усе.

Микола пригадує, що ввечері 24 лютого в Покровську планували провести мітинг на підтримку української державності. На фоні загострення та повідомлень про ймовірне російське повномасштабне вторгнення небайдужі мешканці прагнули показати свою підтримку державі. Однак вранці того дня було вже не до мітингів. На заправках та в магазинах вишукувалися черги, жителі масово покидали місто, боячись швидкого просування російської армії.

«Я спочатку не думав виїжджати з міста. А потім у черзі на заправці розмовляв зі знайомим, у якого завжди чітка проукраїнська позиція. І він мені каже: «Ну що, Миколо, бачиш, що бендерівці наробили?». Я задумався: «Якщо мені це проукраїнська людина каже, то що ж буде, якщо зайдуть росіяни?». А мені вже до цього казали, що в росіян я є в списках. Бо в мене позиція громадянська завжди була чітка та патріотична. Тому я подзвонив дружині, сказав зібрати найцінніше й того ж дня ми виїхали з Покровська», — пригадує Микола.

Родина рушила до Львівської області.

Волонтерство, нова професія та допомога людям із залежностями

У перші місяці не хотілося сидіти без діла. Микола долучився до волонтерів та допомагав відправляти гуманітарну допомогу зі Львівщини до Покровська. Дізнавшись про потребу в плитоносках для захисників, почав відшивати їх. Він пригадує, що за наступні два-три місяці відшили приблизно 900 плитоносок і передали в частини, де вони були найнеобхідніші. Далі зібрали для війська на дві автівки, декілька дронів та тепловізорів.

«У нас була надія, що ми повернемося додому. Та із часом ставало зрозуміло, що ми залишимося тут надовше», — ділиться підприємець.

Одного дня до Миколи прийшла сусідка: «Миколо, у мене в номері лежить військовий, пʼяний, він зараз помре прям там. Допоможи». Чоловік відгукнувся. У військовослужбовця, який був у стані сильного сп’яніння, були жовті очі та обличчя, вкрай важкий стан. Микола терміново повіз його в реабілітаційний центр «Назарет».

«Шість годин я вкладав його в реабілітаційний центр. Спочатку не хотіли брати, потім не хотіли лікувати державним коштом. Тож я знайшов один фонд у Трускавці, який допоміг ліками. У цьому центрі складно, бо забирають телефони, не дозволяють пити й курити. Військовослужбовцю, якого я привіз, це не сподобалося. І він звідти втік. На цьому моя рятувальна місія завершилася. Та зʼявилася нова ідея».

Реабілітаційний центр мав великі амбари та вільну територію. Тож Микола запропонував керівництву організувати такий проєкт: він надає обладнання, а пацієнти «Назарету» виготовляють бетонні вироби. Таким чином вони працювали руками, заробляли собі копійчину, знаходили нові сенси.

«Навчив я вже три бригади. І зараз хлопці працюють — виготовляють бруківку для «Назарета». Мої сподівання на те, що на цьому можна було б заробляти, не виправдалися. Це приносить користь для реабілітаційного центру, але не приносить прибутку мені. Тому тут працює більше соціальна місія: допомогти тим, хто заплутався в житті. Для цього я забрав обладнання з Покровська не все, але більшу частину. Я приїжджаю і бачу, що це працює, що очі світяться. Людина змінюється обличчям. Він зробив ту вазу або бруківку і в нього гордість за це. Як наслідок, людина виходить із реабілітаційного центра й розуміє, що може працювати, що вже може щось робити й почати нове життя», — каже Микола.

На Львівщині Микола вивчився на нову професію — масажист. Разом із Наталею вони орендують спільний кабінет: вона займається манікюром та педикюром, а він — масажем. Зізнається, що думки про бетонний бізнес його не покидають. Але пригадує поговірку: «Якщо кінь помер — злізь».

«Мені вже здається, що це пройдений етап. Так, обладнання вивезли, зараз воно працює на благо. І від цього на душі вже добре. Якщо буде можливість усе відновити — ми нею скористаємося. А поки що воно приносить користь тим, кому це необхідно».

Покровськ — рідне місто Миколи та його родини. Зараз, коли воно на полі бою, боляче спостерігати за його долею. Нещодавно внаслідок ворожого обстрілу згоріла вантажівка, яку Микола колись давно придбав на початку підприємницької діяльності. Там же стоїть і батьківська хата, в якій родина жила до початку повномасштабного вторгнення.

«Місто, де я народився. І душа досі там. Я сподівався, що воно буде під Покровом Божої матері. Але зараз усюди долітають снаряди, горять будинки, літають дрони, гинуть люди», — ділиться Микола.

Родина Головків покинула те, що заробляла досвідом протягом 35 років. І почала все наново вдалині від дому. Та навіть у такі моменти вдалині проблискує промінь надії, що все буде добре.

Ця публікація була підготовлена ​​в рамках проєкту «Посилення стійкості медіа в Україні», який реалізується Фондом Ірондель (Швейцарія) та IRMI, Інститутом регіональної преси та інформації (Україна). Фінансується Фондом «Швейцарська солідарність» (Swiss Solidarity). Висловлені погляди є виключно поглядами авторів і не обовʼязково відображають позицію ФОНДУ ІРОНДЕЛЬ або IRMI.