Вивезли із Сєвєродонецька 12 собак і понад 20 котів: як родина переселенців облаштувала притулок для тварин на Вінниччині

Та є серед українців і чимало тих, хто рятує не лише своїх домашніх улюбленців, а й безпритульних та покинутих тварин. Одні з таких — паверліфтери Володимир та Олена Риндя з Сєвєродонецька. Евакуюючись із рідного міста, їхня родина забрала з собою 12 собак, понад 20 котів та ручну домашню сороку, яку вони підібрали й вилікували, коли та пташеням випала з гнізда. Переїхавши на Вінниччину, родина облаштувала домашній притулок для тварин.

Як вдалося вивезти тварин із Сєвєродонецька та облаштувати притулок на новому місці Володимир Риндя розповів Східному Варіанту.

“Не могли покинути тварин, бо вони для нас як члени сім’ї”

Любов до тварин об’єднує родину Володимира та Олени Риндя вже багато років. На початку 2000-х років вони завели першого собаку — бразильського мастифа Zelmary El Tano, якого коротко називали Зеля. Собака брав участь у різних змаганнях, а у 2002 році навіть став чемпіоном світу.

У 2014 році розпочалася історія домашнього притулку родини Риндя. Коли почалася війна на сході України, Володимир і Олена рятували та забирали додому тварин, яких лишали господарі. Кого потрібно — лікували й віддавали в добрі руки. Тих, кому не вдавалося знайти новий дім, — лишали в себе.

“Моя дружина завжди дуже прискіпливо підходила до питання передачі тварин у новий дім. Переймалася, щоб люди були хороші, щоб тварини не відчували там себе погано або були знову викинуті на вулицю. Відповідальних господарів інколи було важко знайти, тому собаки залишалися в нас. Так у нас сам собою створився такий собі домашній притулок”, — розповідає Володимир Риндя.

Незадовго до повномасштабного вторгнення родина планували придбати великий приватний будинок, де вони могли б комфортно розміститися з усіма врятованими собаками та котами. Вже потроху підшукували варіанти, та втілити мрію не вдалося — знову прийшла війна. Її Володимир, Олена та їхні дві доньки відчули з перших днів повномасштабного вторгнення.

“Сєвєродонецьк одразу ж, з перших днів, опинився під жорсткими обстрілами, адже вони (російські військові — ред.) недалеко стояли. “Гради”, міномети, артилерія… Стріляли щодня. Відразу ж як усе почалося в нашій частині міста зникло світло, газ, вода — нічого не було. Зв’язок теж із перебоями був. Жили ми в підвалі 18-ї школи. Чесно, важко було. Та і погода тоді була не на нашому боці, весна була дуже “зимова”, як ніколи. Інколи морози були й до -10-13 градусів”, — згадує Володимир Риндя. 

Під час бойових дій у Сєвєродонецьку родина Риндя продовжувала піклуватися про своїх тварин. Зверталися за допомогою до волонтерів, адже з кормом було тяжко. Окрім турботи про своїх улюбленців, Володимир Риндя разом з небайдужими земляками знаходили час і для порятунку тварин, яких лишали господарі в зачинених квартирах. 

“Перший час люди, мабуть, думали, що виїжджають на кілька днів, залишали тварин у замкнених квартирах, а потім не поверталися. Було навіть таке, що ці бідолашні тварини просто кричали в закритих оселях. Мабуть, їм трохи корму і води лишили, а воно все закінчилося. Було кілька разів, що ми дзвонили в поліцію, ходили вскривати двері, щоб дістати тварин, бо вони страшно кричали. Пам’ятаю один випадок. Поряд з 18-ю школою була дев’ятиповерхівка, туди прилетіло і сталася велика пожежа — горіло з 6 по 9 поверх. А на 5 поверсі кричали коти. То ми й побігли їх рятувати, ледь двері відчинили. Спочатку думали, що то кричав один кіт, а виявилося, що там було 3 коти та папуга. Ми їх врятували й забрали до себе в бомбосховище”, — ділиться спогадами Володимир.

Виїхати з Сєвєродонецька родині вдалося у квітні 2022 року. Евакуюватися раніше не могли, бо не хотіли лишати своїх тварин. Пошуки можливостей для виїзду, волонтерів і машини, в яку б могли поміститися всі тварини, тривали довго. Але в один момент з Володимиром і Оленою зв’язався місцевий житель, який допомагав людям з евакуацією.

“Допоміг нам виїхати хлопець Веніамін. Він до нас у спортзал ходив, а потім з початком війни почав волонтерити. Він ще був членом однієї з релігійних організацій, яка теж дуже добре допомагала людям. Веніамін дізнався, що ми опинилися в ситуації, коли ніхто не може нас забрати, і сам вийшов з нами на зв’язок, хоч і зв’язок тоді був дуже поганий. Він сам знайшов нас, запропонував допомогу і вивіз. Ми йому за це і досі дуже вдячні. Він великий молодець, не тільки нас вивіз. Веніамін і до Сєвєродонецька неодноразово повертався, щоб евакуювати людей, і з Бахмута людей вивозив, коли там все почалося”, — розповідає Володимир Риндя.

Виїзд із Сєвєродонецька був для великої родини спокійним. Дістатися пункту призначення вдалося без обстрілів.

“Нам дуже пощастило, хоча ми й не сподівалися на це. В запланований час виїхати ми не змогли, бо машина потрапила в аварію. Через це виїжджали з міста ми не вдень, а десь після 16:00. Та це тоді було правильним рішенням. До Лисичанська ми доїхали взагалі без жодного пострілу, а потім і до Бахмута дісталися спокійно. З Божою допомогою, як нам тоді здавалося”, — розповідає Володимир Риндя.

Тих, хто покинув тварин у зоні бойових дій чи окупації, Володимир не розуміє. Каже, що якщо ти береш відповідальність за пухнастого друга, маєш бути з ним до кінця.

“Ми ж чому і довго не виїжджали з Сєвєродонецька, бо… ну як ми їх (тварин — ред.) покинемо, ми ж взяли за них відповідальність. Вони нам майже як члени родини, тому покинути їх дорівнювало б зрадити сім’ю. Я ніколи не зрозумію тих, хто лишає тварин там, вони ж страждають і гинуть. Для мене це неприйнятно —  просто поїхати й кинути свою тварину. Звичайно, в кожного є різні обставини, але як можна просто покинути… Ну знайди якісь можливості або віддай комусь, але не лишай”, — роздумує Володимир.

“Тварин побільшало, бо дівчата не можуть пройти повз”

Після евакуації з Сєвєродонецька Володимир і Олена Ринді разом з дочками й всіма тваринами переїхали на Вінниччину. Тут зараз і будують нове життя.

“Спочатку ми приїхали в село Конатківці. Тоді нам це здавалося раєм, хоч і умови були не дуже, як у будь-якому селі. Колодязь і туалет були за 200 метрів… Та після життя в підвалі з постійними вибухами та стресом, це була для нас віддушина. Пташки співають, тиша, спокій… Але потроху в нас почала закінчуватися фінансова “подушка”, і ми розуміли, що маємо шукати роботу. Усвідомлюючи, що в селі її не знайдеш, ми переїхали ближче до міста Могилів-Подільський, де нам запропонували працевлаштування”, — розповідає Володимир Риндя.

Зараз родина зі всіма своїми улюбленцями проживають у селі Немія, що неподалік Могилів-Подільського. В самому місті було важко знайти житло, адже ніхто не хотів брати орендарів з такою кількістю тварин. 

“Житло ми шукали дуже довго, але все ж знайшли. Не всі люди хочуть здавати житло людям з тваринами, а з такою кількістю, як у нас, і поготів. Багато хто, коли дізнавався, що ми з тваринами, в останній момент не хотіли здавати житло. Але все ж знайшлися добрі люди, які дали нам приватний будинок у селі. Вже півтора року ми тут”, — розповідає Володимир.

Живучи в селі, у своїй новій домівці родина облаштувала домашній притулок для тварин. Кількість його “вихованців” постійно зростає, адже сєвєродончани не можуть пройти повз безпритульних тварин і підбирають їх до себе. Зараз у притулку живуть 14 собак, близько 30 котів і сорока.

Подружжя розповідає, що піклуватися про таку кількість тварин буває складно, але вони справляються.

“Останнім часом у нас дуже збільшилася кількість котів, минулоріч дуже багато кошенят викидали. Тут поряд є вінницька траса на Могилів-Подільський, якою ми на роботу їздимо, і часто нехороші люди викидають до траси котів. Щоб вони там не загинули, ми їх забираємо до себе. Нас четверо дорослих людей: я, дружина і дві доньки. Разом нам все вдається, тягнемося, щоб і самим добре жити, і тваринам було добре. У нас із дружиною графік 2 на 2, тому коли ми вдома, то самі доглядаємо за тваринами. А коли на роботі — всю турботу про котиків і собачок переймають на себе дівчатка. Наодинці тварин ми ніколи не лишаємо”, — каже Володимир Риндя.

Війна залишила слід на психіці тварин

Власники домашнього притулку розповідають, що хоч у них живуть багато котів і собак різного віку і статі, тварини між собою ладнають. Вони дружно живуть, адже розуміють, що разом ділять одну територію. 

Та в поведінці тварин, яких вивезли з Сєвєродонецька, господарі помітили зміни. Постійні вибухи та далекий переїзд наклали відбиток на їхню психіку. Наслідки цього травматичного досвіду даються взнаки й зараз.

“Тварини дуже тяжко пережили війну, вони сильно змінилися. Бомбардування ж тоді були страшні, обстрілювали нас постійно, і це відобразилося на психіці тварин. Раз було, що не звичайною артилерією вдарили, а скинули авіабомбу. Ми якраз з молодшою донькою вийшли гуляти. І ця бомба впала між багатоповерхівками десь у 500 метрах від нас. Собаки тоді так налякалися, що всі розбіглися і ми їх весь день шукали. На щастя, всіх зібрали, але вони й досі налякані. Зараз щойно якийсь гучний звук чи гроза, вони одразу ж лякаються, стресують. Наприклад, раніше собаки в нас гуляли і ніколи не гавкали, не знаю чому, мабуть, дуже виховані були (сміється). А зараз як тільки чогось лякаються, то одразу ж гавкають. Але не всі так важко перенесли війну. У нас є собака Міша, він вже старенький, глухий, то йому взагалі все одно, нормально все переніс (сміється). А ті, хто це все чув, звичайно, зазнали великого стресу”, — каже Володимир.

“Тягнемо все самі, але від допомоги не відмовляємося”

Доглядають за тваринами Володимир і Олена власним коштом. Та не відмовляються і від допомоги волонтерів. 

“Ми особливо не розповідаємо про наш притулок, намагаємося “тягнути” все самі. Взагалі на початку, коли ще ми були в Конатківцях, дуже багато людей нам допомагали, часто і відомий сєвєродонецький волонтер Женя Дубовіков підтримував нас. Зараз же, в основному, розраховуємо лише на власні сили. Але від допомоги не відмовляємося, якщо хтось бажає якось підтримати, то вже легше живеться. Ось, наприклад, нещодавно ми отримали допомогу від ГО “Еко-Рівненщина”. Вони дізналися про наші з дружиною спортивні досягнення, а вже потім і про притулок. Тоді в нас якраз було скрутне становище. Щоб допомогти нашим чотирилапим, вони безоплатно надали нам 300 кілограмів корму. Цього нам вистачить на 2 місяці точно”, — розповідає Володимир Риндя.

Своїм коштом сєвєродончани лікують і стерилізують тих тварин, яких забрали вже на новому місці. Всі собаки та коти, які живуть у сім’ї, щеплені, оброблені від паразитів та майже всі стерилізовані.

“Звичайно складнувато доглядати за такою кількістю тварин, але ми справляємося. Ще трішки не стерилізованих залишилося з тих, кого підібрали минулого року. Нещодавно одну собачку стерилізували, возили в Могилів-Подільський, другу не змогли, бо в неї почалася “тічка”, а ветеринари не оперують собак у такому стані. Дочекаємося, коли закінчиться і теж повеземо на стерилізацію. Стерилізуємо тварин ми власним коштом або в межах безоплатних програм, які діють у Могилів-Подільському. Також нам дуже допомагає наша давня знайома, ветеринарка Яна Кунченко. Ми познайомилися ще в Сєвєродонецьку, у неї була приватна ветеринарна клініка. Яна активно допомагала нам стерилізувати тварин задовго до повномасштабної війни. Зараз Яна живе у місті Красилів Хмельницької області і продовжує допомагати нам стерилізувати тварин. Вона якось приїздила до нас і стерилізувала всіх новеньких котів, які з’явилися минулого року. Може і цього року приїде та допоможе”, — зазначає Володимир Риндя.

Своїх тварин, за можливості, Володимир і Олена віддають у добрі руки. Але це дуже повільний процес, бо мало хто з місцевих жителів хочуть взяти додому улюбленця.

“За цей час вдалося знайти дім лише кільком котам і цуценятам. Ми вже знайомі й спілкуємося з усіма місцевими, хто допомагає тваринам. Та зараз часи важкі, тому мало хто хоче і може взяти додому котика чи собачку. До війни це було якось легше, може у людей тоді більше можливостей було. Та ми не засмучуємося, всі живемо великою дружною родиною”, — каже Володимир.

Планів у родини поки що немає. Кажуть, що після початку війни та окупації рідного міста вже нічого не загадують наперед. Головне для них зараз — мати можливість спокійно жити й піклуватися про своїх маленьких пухнастих друзів.

“У нас вдома були плани розширити житлову площу, офіційно оформити наш притулок, але це не збулося. Тому тепер ми не загадуємо наперед. Живуть тварини у нас вдома, їм добре, тому і нам добре. Роботу маємо, тому будемо і надалі допомагати братам нашим меншим. А далі вже буде видно”, — підсумовує розмову Володимир Риндя.

Як підтримати?

Домашній притулок Володимира та Олени Риндя працює в селі Немія Могилів-Подільського району Вінниччини. Якщо ви бажаєте фінансово підтримати родину і їхніх тварин — надсилайте кошти на картку монобанка 5375 4114 2408 0948 (Володимир Риндя).

А якщо хочете забрати собі в родину котика чи собаку, можете телефонувати Володимиру за номером: 099 290 73 93.

***