З Азову — на Десну: переселенець вирощує 33 сорти винограду на 5 сотках землі на Чернігівщині

— А ви не підкажете, де живе Володимир Васильович Новоженов?

— Хто-хто?

— Ну він виноград вирощує тут.

— А! Володя? Давайте сяду з вами проїду — та й покажу.

***

Чоловік, у якого ми вирішили запитати, де живе герой нашого репортажу, виявився “головою критичної інфраструктури села”, — так його тут жартома називають. А точніше — начальником водонапірної вежі — посада, погодьтеся, відповідальна. А вежа ця знаходиться якраз біля виноградника, який ми, власне, й шукали. Він упевнено сів на переднє сидіння авта й провів нас “на гору” — одну з найвищих точок села, де й живе та працює наш герой.

Отак ми й потрапили до Володимира Васильовича. Мешкає він на окраїні села Радичів на межі Сумської та Чернігівської областей. Людина, яка вперше потрапляє сюди, напевно одразу не зможе сказати ані слова від краси того краєвиду, що відкривається перед нею. Якщо дивитися прямо на виноградник, який — за всіма правилами — знаходиться на схилі, то далі, ближче до горизонту, ви побачите величезне озеро та річку Десну. А за нею, в туманному мереживі півночі, дрімає осінній ліс. На фоні ж цього всього — зліва внизу — золотяться куполи невеликої сільської церкви. А ще — тиша. Крізь неї пробиваються лише далекі звуки лементу птахів та нечасте торохкотіння сусідського трактора.

Володимир Васильович вийшов до нас, спокійно усміхаючись: “Пізно приїхали. Останній виноград я зібрав буквально тиждень тому, — каже. — Не встигли трохи”.

Дійсно, приїхали ми в кінці сезону. Урожай уже зібрано, а виноградна лоза потроху готується до зимівлі — господар її скоро обріже та накриє, аби не примерзла взимку. Та ціль нашого візиту — не стільки на врожай подивитися, як розповісти історію цього усміхненого чоловіка.

Адже Володимир Васильович Новоженов ще чотири роки тому жив та вирощував виноград на березі Азовського моря. Але через війну й окупацію вимушено переїхав сюди і в 57 років почав усе заново.

***

На невеликій ділянці в 5 соток наш герой вирощує 33 сорти винограду: 27 столових і 6 — технічних, тобто винних. Хоч це й північ країни, і клімат мав би бути не підходящий для такого заняття, та Володимир Васильович говорить, що врожай цього року був хороший.

“Це був перший сигнальний урожай, — пояснює. — Я заклав виноградник у 2021 році тут. І от цьогоріч маю вже результати. Погода була ідеальною для винограду — він гарно цукру набрав”.

Володимир Васильович показує свої володіння й обережно підрізає лозу. Каже, що у виноградаря задача не тільки грона виростити, а й зробити так, аби лоза дала приріст, адже плодоносити кущ буде наступного року тільки з лози цьогорічної. Тому й сезон виноградарства збором урожаю не закінчується — ще буде не менш важливий процес підготовки виноградника до зими.

“Я тут заспокоююся, — каже. — Сюди зайшов — і там життя одне, а тут своє. Тут просто спокійно”. 

А починалося все на Донеччині. Ненавмисне — випадково. Як і трапляється більшість усього доленосного в житті людини.

“Посадити 4-5 кущиків? Так не буває з виноградом”

Володимир Васильович народився на Сумщині, в місті Шостка. Свого часу мав власний бізнес, і якось друг запропонував йому приєднатися до одного проєкту на Донеччині. Це було ще на початку 2000-х років.

“Я себе вважав менеджером кризових ситуацій. Друзі вклали гроші у виробництво води в Маріуполі, бо там страшенний дефіцит питної води був. І мій партнер запропонував підняти той “лежачий” проєкт. І я туди поїхав”, — згадує чоловік.

Працював він у Маріуполі. І одного дня, проїжджаючи по узбережжю, Володимир Васильович побачив місце, в яке одразу закохався. Менше 100 метрів від моря, тиша, краса. Розповідає, що там була така ж пустка, як і тут колись. Тож, із часом заклав сад та виноградник, побудував дім. Планував відкрити сироварню й винарню.

“Виноград — це психіатрія страшна, — сміється Володимир Васильович. — Посадити 4-5 кущиків? Так не буває з виноградом. От у мене друг, якого я на це все підсадив, спершу три кущі висадив, а зараз уже 14 у нього. І тулить-тулить його. То будеш і сарай зносити, і гараж… Це страх”.

Чоловік показує ділянку поряд і каже, що ось тут планує в майбутньому теж виноградник закладати — розширятися хоче. Не може зупинитися, бо цікаво. 

А перші кущі винограду в своєму житті він посадив у 2006 році, на ділянці біля Азовського моря. З часом розвинув його до 100 кущів. Але ні винарню, ні сироварню відкрити там так і не вдалося. Через війну.

“Що з росією буде війна, я казав ще у 2005 році”

Володимир Васильович згадує роки, прожиті на узбережжі Азовського моря. Каже, там був ідеальний клімат для виноградника. Він і сири варив, і вино робив тоді. Мав плани розширюватися, висаджувати нові кущі. А у 2014-му зрозумів, що плани ці не реалізуються в тому регіоні.

“Що з Росією буде війна, я казав ще з 2005 року. Та ніхто не хотів чути. Я через російські фільми моніторив це, — ділиться наш герой. — Є така технологія — розлюднення нації. От, як дивишся російський фільм, а там старшина, який продав пайок і тушонку німцям, — то обов'язково був хо**л — так вони українців називали”.

Ще тоді він розумів, що така політика росією ведеться не просто так — закладається ненависть поколінь, яка гратиме проти України й українців у майбутньому. 

“Я місцевим тоді казав: "Побачите, виросте покоління 20-літніх, до яких ви з хлібом-сіллю йтимете, а вони вас із БТРів будуть розстрілювати. Тому що ми ж не люди для них”. 

Початок війни у 2014-му відбувався в нього на очах. Пам’ятає канонаду навколо Донецька, бачив настрої людей, які нібито чекали на “визволителів”. Чоловік розумів, куди це все йде, але не міг нічого зробити. Каже, що дуже шкода йому було Донецька, який так розквіт після Євро-2012. 

Російські окупанти прийшли в його село в Новоазовському районі у серпні 2014-го. Згадує бойові дії та що довелося пережити тоді. Проживши там до 2020-го року, чоловік прийняв рішення виїжджати.

“Лінію розмежування я подолав 3 серпня 2020 року з чотирма сумками і матусею. Матусі на той момент уже був 85-й рік. Ішли пішки кілька кілометрів — їхати було не можна. Що взяв із собою — те й твоє. А матуся витримала — дійшла. Тепер тут живемо”, — показує на будинок і краєвид.

Місце для переїзду обирав Володимир Васильович під диктовку умов, що необхідні були для винограду. Адже вже тоді він планував продовжувати це заняття. Тому новий будинок обов’язково мав бути біля схилу — в ідеалі схил мав бути на півдні.

На Чернігівщину чоловік поїхав тому, що здавна він любив Десну — з друзями вони часто сплавлялися по річці. Та й родом сам він із цих країв — з Шостки Сумської області, це зовсім поруч звідси. А коли побачив цей краєвид, сумнівів не залишилось. Хоч хатка й невелика та без умов, але ж дім можна будь-який збудувати, а краєвид — ні.

“Тут просто краса. Я вже не хочу нікуди. Мене питають: “А як там звільнять?” Ні — кажу. Я вже туди ні. Я вже відрізав усе. Вже не хочу. Нікуди тепер від цього винограду не хочу”, — каже Володимир Васильович. 

Усе розпродав ще на кущі

“У виноградарів задача ж яка? Не тільки виростити грона, а й щоб же дозріла лоза на наступний рік. У винограду специфіка така, що він плодоносить лише на минулорічному прирості. Оця лоза, що виросла в цьому році, — саме на ній і буде виноград. Ніде більше не буде”, — розповідає чоловік, обрізаючи гілки на кущах винограду.

Наш герой говорить, що саме тут, у винограднику, він забуває про все: проблеми, криза, війна — все залишається там, у іншому житті. А тут — його життя, своє. Намагається зайняти себе якомога більше, щоб часу вільного було небагато. Так йому краще живеться й веселіше.

Виноград цього року дав гарний урожай. Хоч це й північ країни, і не всі сорти тут визріватимуть, та погода влітку була ідеальною для виноградарів: мало дощів і спекотно. Звісно, виноград потребує постійного догляду, обробки та знань у його вирощуванні. Та чоловікові це тільки в радість.

А виноград увесь розпродав він дуже швидко — прямо з кущів. Люди їхали до нього з усієї округи, бо ж чули, що в Радичеві виноградник є.

“Ну фішка була ж така, що людина прийшла, на корені побачила — і забрала гроночку. Тут було ціле паломництво, — згадує герой. — Мене дружина сварила. Каже: “Ми не поїли винограду”. А от увечері люди стукають з малими дітками: “От ми з Авдіївки (с. Авдіївка Чернігівської обл. — прим ред.) приїхали, а ми з дітьми”. Ну діти, ну як не даси? Забирайте. Ось так”. 

“Приїжджайте років через п’ять — і побачите. Шикарно буде”

В основному чоловік вирощує столові сорти винограду, бо для винних тут клімат не зовсім підходить. Червоних винних сортів у нього немає, тільки білі. Червоні — каже — не наберуть достатньо цукру й вино не вийде зробити. Володимир Васильович — прихильник “чесного вина”, тобто цукру й води він не додає, тільки виноград. Тож робить біле вино, а для червоного планує закуповувати сировину на півдні. 

“Просто я зайнятий. Я не звик так, щоб лежати і скиглити, що все погано. Це не моє. Я доволі весела людина. Люблю шуткувати там, когось “потролити”. Я це життя так сприймаю. Бо інакше важко… Воно і там важко було б, і зараз також”, — ділиться герой.

Володимир Васильович уже планує розширювати виноградник, бо ж місце є, та й натхнення також. Каже, що бачить, як усе це можна розвинути, мріє відкрити крафтову винарню. Та подробиці не розкриває:

“А от приїжджайте років через п’ять — і побачите. Шикарно буде. Дуже шикарно, дасть Бог”.

***

Прощаючись, ми обіцяємо, що повернемось. Можливо, від краси природи, а може від приємного спілкування, дійсно здається, що проблем у зовнішньому житті геть немає. Є тільки оцей виноградник, Десна і тиша осінньої природи. Володимир Васильович іде по своїм справам — у нього їх ще чимало. Сьогодні, як мінімум, часник посадити ще потрібно. Бо популярність популярністю, а зайнятим треба бути завжди.