Формула турботи: як педагогиня з Покровська поєднала математику, соціальну роботу та волонтерство

Від математики до волонтерства

Олені Білицькій цього року виповниться 70 років. Народилася в Покровську, де прожила майже все своє життя. Після школи вступила до Харківського національного університету ім. Н. Каразіна на механіко-математичний факультет.

«Після закінчення навчального закладу отримала направлення на роботу до Донецька, але через хворобу батьків була вимушена повернутися у рідне місто», — розповідає вона.

У шкільній системі освіти місця для молодої педагогині не знайшлося, хоча місто завжди відчувало брак вчителів математики. Натомість запропонували роботу у «Кімнаті школяра».

«Оскільки я була знайома з цією роботою, то із задоволенням зголосилася», — згадує Олена. Одночасно, на громадських засадах, працювала у комісії у справах неповнолітніх.

З часом очолила службу у справах дітей та молоді, якій присвятила 27 років.

«Математичні здібності стали в пригоді під час аналізу злочинності серед дітей та підлітків», — пояснює вона.

Паралельно викладала математику у Покровському професійному училищі № 38, згодом на підготовчих курсах філії Донецького політехнічного інституту.

«Урешті-решт мрія здійснилася — отримала можливість попрацювати на 0,5 ставки у школі», — ділиться спогадами жінка.

Від випадкової зустрічі до міжнародної співпраці

Розмірене життя Олени змінила випадкова зустріч з представниками голландського благодійного фонду. Все почалося з українського футболіста Євгена Левченка з Костянтинівки, який успішно грав за футбольний клуб Нідерландів.

«Президент і почесний член наглядової ради футбольного клубу «Спарта» (Роттердам) Ніко де Борст вирішив віддячити українцеві й зробити щось хороше для його малої батьківщини», — розповідає Олена.

Через помилку перекладача делегація приїхала не до Костянтинівки, а до Покровська, який тоді мав назву Красноармійськ.

«Під час знайомства, після моєї розповіді про роботу з дітьми, Ніко сказав: «У разі необхідності, звертайтеся до мене по допомогу», — згадує вона.

Так з 2008 року розпочалася співпраця активістки з Міжнародним дитячим фондом «Breath» (Дихання) та Українсько-голландським фондом «Дихання України» під керівництвом Олександра Древаля.

Олена мріяла про створення в Покровську дитячого будинку сімейного типу, адже була переконана, що жоден заклад не здатен замінити тепло домашнього затишку. Вона прагнула, щоб кожна дитина зростала в родині, де її люблять і підтримують.

«У місцевої влади не було грошей, щоб купити будівлю. І я звернулася по допомогу до голландця», — розповідає вона.

Ніко де Борст не лише придбав будівлю, але й забезпечив її всім необхідним для комфортного проживання. У 2010 році мрія здійснилася – дитячий будинок сімейного типу відчинив свої двері.

Співпраця з міжнародними благодійниками продовжилась і було впроваджено низку інших благодійних проєктів.

Від благодійництва до допомоги фронту

На початку повномасштабного вторгнення давні друзі з Нідерландів знову простягнули руку допомоги Покровську. Через постійні перебої з електропостачанням виникла гостра потреба в генераторах.

«Зі мною зв’язався український представник благодійного фонду «Дихання» і запропонував надати генератори для виробництва електроенергії», — розповідає Олена.

Допомога надійшла оперативно — 19 нових генераторів. Частину з них передали громадським організаціям, які надавали гуманітарну підтримку постраждалим. Один генератор отримала музична школа, решта була передана військовим.

«Після цього хлопці-військові ще раз звернулися із проханням допомогти їм з генераторами. І благодійники передали ще десять одиниць для їхніх потреб», — ділиться вона.

Згодом жінка розширила волонтерську діяльність через співпрацю з громадськими організаціями. Від благодійників для мешканців міста та внутрішньо переміщених осіб надходили засоби особистої гігієни, ліхтарики, повербанки, дитячий одяг і спортивна форма.

«У першу чергу намагалися задовольнити потреби внутрішньо переміщених осіб та родин, де виховуються діти з інвалідністю», — зазначає покровчанка.

Війна змусила змінити не тільки напрямки допомоги, але й життя підопічних дитячого будинку. Навесні 2022 року його було евакуйовано до Нідерландів, де Ніко де Борст продовжує опікуватися дітьми.

Від тривалих вагань до вимушеного переїзду

Перша хвиля евакуації розпочалася у 2022 році, але попри небезпеку, пані Олена довго не наважувалася залишати Покровськ.

«У мене є кіт Кузя і собака Дуся. Ні на кого їх залишити. Я бачила, як люди просто випускали своїх тварин із садиб, коли виїжджали. Але я не могла так вчинити», — ділиться вона.

Домашні улюбленці стали головною перепоною для евакуації.

«Коли починала розпитувати про можливість виїзду, то з'ясовувалося, що з собаками чи котами не беруть. Були випадки, коли в евакуаційні потяги не пускали з тваринами. Мовляв, якщо хочете, їдьте самі, а з тваринами — ні», — розповідає жінка.

Коли лінія фронту наблизилася до Покровська, представники фонду «Дихання» почали наполягати на її виїзді. У вересні 2024 року Олена спробувала оселитися в Білій Церкві.

«Ми знайшли будинок, у якому дозволили оселитися разом із тваринами. Але він тривалий час стояв пусткою, в ньому ніхто не жив, його навіть не відчиняли. Через це всередині був такий запах, що дихати було неможливо. Вікна відчинити не дозволили, поки не приїде господар», — згадує переселенка.

Чотири ночі жінці довелося провести просто неба, очікуючи на власника будинку. Згодом з’ясувалося, що господар планує продати житло, а грошей на його придбання у жінки не було.

«Я була на межі відчаю і навіть думала про повернення до Покровська», — зізнається вона.

Ситуацію врятувала сестра, яка зателефонувала і запропонувала приїхати до Кобеляк, де приймають навіть із тваринами. Так Олена Білицька знайшла новий дім.

Від розпачу до нового життя

У Кобеляках Олена розпочала знайомство з містом із відвідування місцевої бібліотеки.

«Працівниці бібліотеки зворушливо розповідали про своє місто, доповнюючи це цікавими літературними фактами. Я не тільки записалася на абонемент, а й із задоволенням ходжу до читальної зали», — ділиться вона.

Подолати психологічні труднощі жінці допомогли у центрі життєстійкості.

«Я дуже чутлива людина, часто плачу. Але під час переселення ніби закам’яніла. Пам’ятаю, як у Білій Церкві спала на вулиці й хотіла заплакати, але не могла. А тут, у Кобеляках, я нарешті заплакала. І це принесло полегшення», — згадує Олена.

Рукоділля також стало важливою частиною її терапії. У Покровську вона займалася в’язанням оберегів для військових і продовжила цю справу в новому місті. Її творчі захоплення знайшли підтримку серед місцевих мешканців.

«Коли я розповіла про своє хобі — в’язання гачком, організували виставку моїх робіт. А хор ветеранів подарував мені музичне привітання. «Я відчула себе частиною спільноти людей, які мене розуміють, готові підтримати та надати допомогу», — каже переселенка.

Попри теплий прийом у Кобеляках, Олена Білицька щиро вірить у повернення до рідного Покровська та сподівається, що разом із її домівкою вистоїть і місто і вся Україна.

***