"Мав добру душу і серце": пам’яті українського захисника з Донеччини Артура Шарудила

Мати Артура, Віталія Іванівна, просить усіх небайдужих підписати петицію до Президента України щодо надання її сину почесного звання Героя України. Просимо приєднатися усіх до цієї доброї справи.

Хотів слугувати країні

Артур Шарудило народився у Мирнограді у родині шахтаря та вчительки. Через декілька місяців після його народження родина перебралася до Лиманської громади. 

Віталія Іванівна пригадує, що Артур якось у дитинстві попросив купити йому військовий  мундир. Але у продажі на маленьких хлопчиків ще таких не було. Але Артур попросив тоді маму пошити власноруч, запропонувавши гроші зі своєї скарбнички. Хлопець з дитинства хотів слугувати своєму народові та країні.

Після закінчення школи Артур вирішив вступати до університету внутрішніх справ за фахом правознавства. Вибір пав на Донецьк, та це був 2014 рік. Місто було окуповане, а документи, які родина збирала для вступу, втрачені. Тому Артур вирішив податися до Дніпра (тоді ще Дніпропетровськ – ред.). 

Віталія Іванівна пригадує кумедний випадок зі вступу Артура: 

“Він боявся здавати прес, бо дуже легенький, худенький був. Що, ви думаєте, він зробив? Купив найдешевші кросівки, насипав туди чогось важкого і пішов здавати фізру. А там сказали: “Роззувайся”. То він з переляку замість встановленої норми зробив більше у півтора раза”. 

На четвертому курсі навчання під час патрулювання Артур затримав злочинця, за що був відзначений та отримав Подяку від університету. Після закінчення Дніпропетровського університету внутрішніх справ працював у Лиманському відділені поліції оперативником.

У 2020 році Артур підписав контракт зі Збройними силами України як навідник танкового взводу. Згодом хлопець став командиром взводу, і тоді вирішив пройти навчальний курс факультету бойового застосування військ в Академії Сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного.

Під час подолання фізичних перепон в Академії отримав травму коліна, переніс операцію, але навіть і не думав лишати службу та навчання. Після реабілітації повернувся на посаду командира танкового взводу танкової роти танкового батальйону. Отримав звання молодшого сержанта. 

“Він так пишався своєю бригадою. Він мені весь час за це розповідав, який у них командир, які побратими. А я казала, що дуже рада, що він знайшов своє”, – каже  Віталія Іванівна. 

Приймав бої на Луганщині та Харківщині

Останній раз Віталія Іванівна бачила сина 16 січня 2022 року. 

“Він приїхав і сказав мені: “Мамо, мене призначили командиром гранатометного відділення механізованого батальйону”. Казав мені, щоб я не хвилювалась. А тоді ж усі новини були про політику, про загострення. Я питала, чи готують їх, як військових? А він сказав: “Мамо, ми шматка землі нікому не віддамо”. І 16 січня я бачила його востаннє”. 

У той момент Артур стиснув маму за плечі, обійняв, поцілував і сказав: “Мамо, як добре, що ти у мене є. Бережи себе, будь ласка”.

Тоді Артур сказав мамі, що вони з побратимами повинні їхати на навчання у Львівську область. Але у лютому почалася велика війна. 

Після початку повномасштабного вторгнення Віталія Іванівна з чоловіком переїхала зі Словʼянська, де вони були на той момент, до села Яцьківка Лиманської громади. Та коли почались ворожі авіанальоти, родина поїхала до сусіднього села Рубці. Як виявилось – дуже вчасно. Під час бомбардувань, 10 березня, їхня домівка у Яцьківці була зруйнована. Після цього родина виїхала з  області, а зараз перебуває у Польщі. 

***

20 червня 2022 року Віталія Іванівна написала своєму сину Артуру СМС із привітанням до дня народження – хлопцю виповнилось 26 років. Відповіді одразу не було, але Віталія Іванівна знала, що її син захищає країну від ворога і може бути не на звʼязку. 

Поки жінка поралась на кухні, телефон задзвонив. Вона одразу зрозуміла: “Синочок відписався”. Але слова від сина змусили втратити дар мови:

“Я пішов у контрнаступ. Вернусь чи ні – не знаю. Я вас усіх дуже люблю. Усі речі, які ти мені купила з Польщі, роздав. Флешка з камери каски – у рюкзаку. Пам’ятайте, я вас усіх дуже люблю. Зробіть, будь ласка, так, щоб наша нація ніколи більше не воювала, а щоб наші діти були усі освічені”.

Тоді Артур Шарудило пішов з побратимами у контрнаступ під селом Гракове, що на Харківщині. Тут отримав першу контузію – йому пробило каску. Вже потім Віталія Іванівна дізналась, що його відзначили, адже після отримання контузії Артур продовжував вести контрольований вогонь по ворогу. Але нагородити хлопця не встигли. 

“У липні, коли вже відбили Гракове, він отримав другу контузію. Після цього у нього зʼявились деякі проблеми. Він став знервований, злий. Казав, що хоче якнайшвидше розквитатися з усіма, хто став провідником “руського миру”. Він казав, що на його очах полягло стільки побратимів… стільки вже крові пролито на нашій землі. Я пропонувала йому звернутися до психолога, але він казав: «Лікуватися буду після війни, а зараз треба віддячити тим хлопцям, які лежать у Граковому»”, – згадує Віталія Іванівна.

Мати згадує, що після оборони села Коробочкине Артур вибув у запасну роту за станом здоровʼя. Але за два тижні, після рапорту, повернувся на службу. У вересні його перевели до механізованої групи навідником. Тоді він разом з побратимами пішов брати участь у контрнаступальних штурмових операціях в Купʼянському районі. 

“У всіх селах, які були до Степової Новоселівки, він брав участь. Він мріяв встати на рідну донецьку землю, вступити додому. Казав: “Бажання тільки звільнити від цієї нечисті нашу землю”. І все”, – згадує Віталія Іванівна. 

Артур Шарудило загинув 5 жовтня 2022 року біля села Степова Новоселівка на Харківщині. Під час виконання службових обов'язків військовослужбовець отримав не сумісну з життям вибухову травму. Захисника провели в останній шлях у селі Полтавка Донецької області.

“Перебуваючи вісім місяців на нульових позиціях, у штурмових і контрнаступальних операціях, мій син пройшов таке пекло... Він, як і всі інші дівчатка та хлопчики, які полеглі, заслуговує на пошану за свою жертовність”, – каже мати захисника. 

Віталія Іванівна згадує, що Артур мав багато планів. Хотів відкрити свою нотаріальну контору, планував одружитися. Та багато чого не встиг. За свої досягнення на фронті був нагороджений орденом “За мужність” III ступеня. Посмертно. 

Вже після цього мати дізналась, що її син на початку повномасштабного вторгнення боронив кордони Луганської області. Тоді інший захисник, імені якого Віталія Іванівна не може дізнатися, врятував життя її сина та інших військовослужбовців, пожертвувавши собою. 

Петиція про присвоєння Артурові Шарудилові почесного звання Героя України

Віталія Іванівна просить усіх небайдужих підписати петицію до Президента України про присвоєння її сину звання Героя України: 

“Мені нічого не треба. Я хочу єдиного, хочу встигнути це зробити у своєму житті, тому що зараз здоровʼя вже не те що раніше. Я хочу увіковічити памʼять своєї дитини, саме його жертовність увіковічити цим почесним званням. Я не виділяю його серед інших захисників, полеглих і живих, ні. Я просто звертаюся до суспільства з цим проханням. Мужні вчинки були з його сторони. Хочу, щоб його пам'ятали в майбутньому українські дітки, бо своїх він не лишив. Йому не вистачило трішечки часу. Тому звертаюся до всіх небайдужих українців, будь ласка, вшануйте пам'ять мого сина, підписавши петицію. Цим ви покажете у майбутньому своїм дітям та онукам приклади героїзму наших захисників, які віддали своє життя, виборюючи кожен шматочок нашої землі, поливаючи кров’ю кожен шматочок своєї землі”.

Підписати петицію можна за цим посиланням.

***

Шануємо памʼять кожного та кожної, хто поклав своє життя на захист нашої країни! Допомагаємо кожному та кожній, хто боронить Україну сьогодні!