Пам’ять під забороною: як на ТОТ Донеччини та Луганщини вшановують памʼять жертв Голодомору попри переслідування

На тимчасово окупованих територіях (ТОТ) Донеччини та Луганщини вшанування жертв Голодомору перетворилося на форму спротиву. Російські адміністрації знищують пам’ятні знаки, стежать за «неблагонадійними» громадянами, а будь-які згадки про геноцид українців називають «екстремізмом». Проте навіть там, де встановлено тотальний контроль, люди знаходять спосіб пам’ятати – запалюють свічки, пишуть пости у закритих чатах, читають молитви. Їхня пам’ять – це ще одна лінія фронту.

“Пам’ять крізь роки мовчання”

Голодомор 1932–1933 років, організований радянським режимом, є однією з найтрагічніших сторінок в історії українського народу, яка забрала життя мільйонів людей. Особливо гостро трагедія торкнулася сільських районів, включно з територіями сучасної Луганщини та Донеччини, попри їхній статус промислового регіону. Протягом десятиліть правда про геноцид свідомо приховувалася. Лише з досягненням державної Незалежності в Україні стало можливим відкрито говорити про мільйонні втрати українців, зокрема й мешканців сходу, внаслідок штучного голоду.

Ця трагедія лишила глибокий відбиток у пам’яті поколінь та стала об’єктом політики пам’яті, яку в умовах російської окупації намагаються системно знищити. Упродовж десятиліть і під час повномасштабної війни мешканці Донеччини та Луганщини, навіть на окупованих територіях, намагаються зберегти пам’ять про Голодомор і вшановувати його жертв – попри репресії, залякування і ризики кримінального переслідування.

На підконтрольних Україні територіях Донеччини і Луганщини традиції вшанування жертв Голодомору лишаються тими ж, що й по всій країні: щороку в четверту суботу листопада запалюють свічки на підвіконнях, влаштовують меморіальні акції, урочисті заходи, виставки, тематичні уроки та лекції.

Проте на окупованій частині Донеччини та Луганщини – у зонах під контролем терористичних угруповань «днр», «лнр» чи російських адміністрацій – ситуація вкрай ускладнена. За інформацією українських підпільних структур, окупанти готують репресії проти тих, хто на тимчасово окупованих територіях (ТОТ) вшановує пам’ять Голодомору: закликають «здавати» тих, хто запалить свічку або проявлятиме інші ознаки скорботи.

Попри це, мешканці окупованих територій в умовах ризику все ж запалюють свічки. Про це повідомляв Центр національного спротиву у 2024 році: у переддень Дня пам’яті люди надсилали десятки фотографій із різних міст окупації, що демонстрували «незламність, відвагу та готовність чинити спротив».

Ці акції часто мають форму дуже скромних, інтимних жестів: свічка на підвіконні у вечірній темноті, фотографія і надсилання в анонімні чати, символічна стосинка колосся або проста записка пам’яті. Це – «внутрішній» акт пам’яті, який не афішується відкрито, щоб уникнути переслідувань.

Водночас у звільнених чи прифронтових районах Донеччини і Луганщини, куди повернулися українські органи влади, підтримка акцій пам’яті також стає важливою частиною відновлення національної ідентичності. Місцеві громади разом із ветеранськими організаціями, істориками, громадськими активістами організовують меморіальні заходи, акції «Запали свічку пам’яті».

Тож, попри небезпеку, мешканці Донеччини та Луганщини – у підконтрольних та окупованих районах – знаходять способи, навіть у «тихому режимі», зберігати символічні виявлення пам’яті.

Небезпечна пам’ять, або чому росія знищує пам’ять про Голодомор 1932-1933 на ТОТ

Щоб зрозуміти, чому окупаційна влада на Донеччині та Луганщині розглядає акти вшанування пам’яті як злочин, треба врахувати кілька факторів: політику історичного заперечення, бажання контролювати символи і наративи, страх того, що пам’ять про Голодомор може слугувати «точкою опору» і нагадувати жителям про іншу, альтернативну історію.

По-перше, у рамках інформаційної та ідеологічної війни росія активно заперечує Голодомор як окремий злочин проти українців, або прагне перекласти його наслідки на природні причини, «загальну кризу» чи «непомітні обставини». Така політика історичної дезінформації лежить в основі того, щоб нівелювати українську ідентичність і пам’ять як чинник національної згуртованості. У музейних і просвітницьких проектах навіть у контрольованих росією регіонах часто замовчують чи викривляють факти Голодомору. Про це, зокрема, говорить національний музей Голодомору-геноциду: «Пропаганда, яка вбиває».

Крім того, російська федерація, яка вважає «спадкоємицею Радянського Союзу» не лише не визнає геноцидного характеру голоду початку 1930-х років. Вона до того ж чинить системний опір політично-правовому визнанню його геноцидом, спростовуючи будь-які докази та прикриваючись терміном «всесоюзний голод». Нині оприлюднено багато доказів, що саме радянський уряд відповідає за створення голоду та навмисного його розповсюдження на території України.

По-друге, окупаційна влада прагне стерти будь-які символи пам’яті, які можуть сформувати відчуття спільної назовні протидії чи нагадувати людям про минулі репресії проти українців. Знищення пам’ятників, музеїв, меморіальних дошок, прибирання згадок у публічному просторі – це частина спецоперації з «переписування» історії на користь легітимації окупаційного порядку. Так, наприклад, у 2022 році було знищено пам’ятник жертвам Голодомору у Маріуполі.

Це далеко не поодинокі випадки. У 2024 році було демонтовано кілька пам’ятників на Луганщині. Як зазначає Національний музей Голодомору-геноциду: «Офіційні представники так званої «лнр» кажуть, що пам’ятники не мають історичного та культурного значення та називають їх «пам’ятниками-фальшивками»».

Як повідомляє Центр національного спротиву, окупанти на ТОТ «одразу знищили будь-які нагадування про трагедію: від пам’ятників до музейних експозицій».

По-третє, під контролем окупаційної влади обмежується свобода зібрань, громадянські права, свобода вираження поглядів. Відкрите вшанування – навіть просто свічка в публічному місці – може кваліфікуватися як «екстремістський акт», «загроза громадському порядку», «заохочення націоналізму» чи інші політичні звинувачення.

У 2024 році Центр національного спротиву попередив, що російські окупанти готують репресії саме проти тих, хто на ТОТ вшановуватиме пам’ять Голодомору: окупанти закликали мешканців «здавати» тих, хто запалить свічку чи проявлятиме скорботу.

В очах окупаційного режиму будь-який спогад про Голодомор стає політично небезпечним: він підриває імперський наратив, збуджує почуття національної ідентичності та пам’яті, які важко контролювати. Крім того, це категорично суперечить політично-науковій кампанії, яку росія веде. Адже вона заперечує спрямованість штучного голоду 1930-х на винищення саме української нації прикриваючись тим, що постраждала не лише Україна, а й інші регіони СРСР.

Тема пам’яті про Голодомор в Донеччині та Луганщині має особливий сенс і виклики. Ці регіони були не просто периферійними: вони були інтегровані в усе українське соціальне, культурне й господарське життя, мали значну сільську складову й аграрні спільноти, які також страждали від голодної політики.

Таким чином, збереження пам’яті про Голодомор на Донеччині та Луганщині – це не лише прояв індивідуальної відваги, а й складова частина ширшої боротьби українців за право на власну історію. На тлі системної російської пропаганди, яка намагається перекроїти минуле, виправдати злочини радянського режиму та нав’язати спотворене бачення подій, навіть одна свічка, запалена на підвіконні, перетворюється на акт спротиву. Ці тихі, але відчайдушні прояви пам’яті свідчать, що українська ідентичність на сході країни не знищена – вона жива, болісна, але незламна.

Вшанування жертв Голодомору в окупації набуває подвійного значення. З одного боку, це вияв людяності, співчуття і національної солідарності. З іншого – це форма непокори системі, яка десятиліттями будувала свій фундамент на брехні та замовчуванні. Ті, хто сьогодні на окупованих територіях ризикує свободою чи навіть життям, аби поставити свічку пам’яті, продовжують традицію тих, хто колись передавав правду про голод пошепки, через родинні історії й заборонені спогади.

У разі деокупації цих регіонів, надзвичайно важливо визнати й підтвердити ці локальні акти пам’яті, дати матеріальну й інституційну підтримку тим, хто під час окупації ризикував, зберігаючи історію. Бо без цих точок – без тих «свічок у темряві» – на карті історії України залишатимуться білі плями. Адже саме через такі історії вибудовується цілісна національна пам'ять, яка не ділить країну на регіони, а єднає її навколо спільного болю і спільної гідності.

Але доки є люди, які пам’ятають, навіть у тиші окупації, – доти є надія. Пам'ять про Голодомор, вистраждана і відстояна попри заборони, стає не лише знаком скорботи, а й доказом того, що український народ здатен захищати правду про себе – завжди, за будь-яких умов.

Автори: Анна Буран, Інга Павлій

***

Читайте також: Відновлення правди. Голодомор на сході України