До останнього боровся за єдність України. Пам’яті Дмитра Чернявського, який загинув на мітингу в Донецьку

13 березня 2014 року на сході України пролилась перша кров внаслідок кремлівської агресії. На проукраїнському мирному мітингу під час сутички з проросійськими силами загинув активіст та студент Дмитро Чернявський. 

Інші учасники тих подій кажуть: “Це була остання жертва Революції гідності та перша російсько-української війни”. Через девʼять років після трагічних подій небайдужі люди згадують Дмитра та його вклад у боротьбу України за власну незалежність. 

Східний Варіант поспілкувався з друзями та добрими знайомими хлопця та зібрав свідоцтва тих подій.

“Часто сперечався з вчителем-комуністом та ніколи не мовчав”

Дмитро Чернявський народився у селі Хромове Бахмутського району. Батько був працівником заводу, мати мала інвалідність 3-ї групи.

Після закінчення школи №18 у Бахмуті (тоді – Артемівськ, ред.) хлопець вступив до Донецького національного університету на обліково-фінансовий факультет та переїхав до обласного центру. З цього моменту розпочалась активна громадська діяльність Дмитра.

У дитинстві Дмитро дуже хотів піти до українського класу. Але тоді у Бахмуті це було неможливо. Хлопчиком він дуже любив історію України, особливо книгу Ореста Субтельного.

***

Артур Шевцов у ті роки був очільником Донецької міської організації ВО “Свобода”. Він розповідає, з Дмитром вони познайомились по іронії долі на тому місці, де потім бачились й востаннє – на центральній площі Донецька. Це було у вересні 2010 року.

Артур каже, Дмитро після вступу до партії активно включився у роботу. Спочатку був скарбничим, а потім йому запропонували очолити пресслужбу організації. Дмитру подобалось робити фото, відео, писати інформаційні тексти про діяльність “Свободи”. 

Багато спілкувався з місцевими журналістами, допомагав в організації патріотичних заходів того часу. Наприклад, в памʼять Голодомору, в памʼять Героїв Крут та інших подій. А з березня 2013 року Дмитро очолив пресслужбу Донецької обласної організації “Свободи”. І на цій посаді перебував до останнього. До того ж був помічником Народного депутата України. 

Про Євромайдан, незнайомих “чоловічків” та початок громадянського опору Донецька

Восени 2013 року у Києві розпочався Євромайдан на підтримку розвитку України у складі Євросоюзу.  Небайдужі українці та українки виходили на вулиці не тільки у Києві, а й в інших містах, зокрема у Донецьку. 

“Донецький Євромайдан стояв спільно з київським з 21 листопада. Остання акція була після повалення тодішнього режиму Януковича 23 лютого 2014 року. Що цікаво, навіть тоді, 23 лютого навпроти Євромайдану у Донецьку проходив мітинг “іншої сторони”. Вже тоді були люди з георгіївськими стрічками. Зокрема й наш обласний голова, пан Андрій Шишацький, який розказав, що памʼятає номер свого радянського автомата, і що він присягнув на вірність радянському народові”, – згадує події того часу Артур Шевцов.

Потім у місті було “пʼять днів тиші”. Було враження, наче всі чогось чекають. З перших чисел березня розпочались активні проросійські мітинги з людьми, які не орієнтувалися у Донецьку та постійно питали “Как пройти к Центральной площади?” та “Где тут обменять рубли на гривны?”. 

У відповідь донецька інтелігенція почала збиратись на центральних вулицях з українськими прапорами та гаслами. На мітингах 4 та 5 березня Дмитра Чернявського не було, він був на сесії у Львові. Повернувся до міста він за день до своєї загибелі – 12 березня. 

Артур Шевцов каже, ситуація нагніталась з кожним днем, а “чоловічки” не хотіли йти на контакт. Наприклад, під час акції 9 березня на честь  200-го дня народження Тараса Шевченка знову виникли суттєві сутички та бійки між українськими активістами та проросійськими силами. 

День 13 березня. Як все відбувалось

Активістка Євромайдану у Донецьку та подальших мітингів Катерина Жемчужникова каже, 13 березня – чорний день новітньої історії, з якого почалась російська війна на Донеччині, хоча багато хто цього тоді цього ще не усвідомлював. 

«Ймовірно, після того, як російські менеджери окупації побачили 5 березня масову акцію в Донецьку за єдність з Україною, вони злякались, що настрої населення не відповідають їхньому сценарію, тому на наступну анонсовану акцію кинули всі сили, яким дали повний карт-бланш. Тоді вже атмосфера загрози висіла в повітрі, людей залякували. Як журналістка я в той день отримувала багато інформації неофіційно, зокрема навіть від дружньо налаштованих представників влади й міліції, що в той день на акцію краще не виходити», – розповідає Катерина Жемчужникова.

Артур Шевцов розповідає, мітингу 13 березня взагалі не повинно було бути. Планували провести масову акцію 15 березня, у суботу. Організатори керувались думкою, що у вихідний день захід може відвідати більше людей. Та домовитись з організаторами зустрічі 13 березня не вдалось. 

У той день у місті була гнітюча та напружена атмосфера. У багатьох було відчуття, що щось має статися. 

Для масового мітингу були сформовані загони самооборони. Туди входили активісти ВО “Свободи”, вболівальники футбольних клубів та інші патріотично налаштовані донеччани. Хлопці розуміли, у той день потрібно буде давати відсіч силою. Дмитро Чернявський також долучився до самооборони. 

“Я зідзвонився  з Дмитром і дізнався, що він вже повернувся у місто з сесії у Львові. Я спитав: “Чи чув він про мітинг”. Він сказав, що чув, і сказав, що теж прийде. Потім у нас була зустріч із самообороною біля 5-ї школи у центрі міста. Ми обговорили, як будемо проводити самооборону у разі заворушень. Порадили хлопцям йти на мітинг групами людей по дві-три людини для безпеки. І пішли на мітинг на площу Леніна”, – розповідає Артур Шевцов. 

На місці проведення вже була купа народу.  Сама площа була розділена на дві частини, посеред яких стояв міліціонерський кордон. З одного боку були українські мітингувальники, з іншого – невідомі “чоловічки”. Мітингувальників почали закидувати спочатку яйцями, а потім – камінням та скляними пляшками.

“А потім сталось наступне. Кордон міліції просто кудись зник. Чи вони втомились, чи їм сказали піти. Та в один момент на площі опинились тільки ми та ці чоловіки по інший бік. Ситуація напружувалась. До нас вже вони по два-три чоловіки підбігали, намагались провокувати. Ми не реагували. Після виконання гімну та начебто закінчення акції ми затримались на 15 хвилин, бо на сцену знов вийшов якийсь оратор. А далі ці чоловічки просто починають перти просто на нас”, – пригадує Артур Шевцов.

Катерина Жемчужникова говорить, на акцію 13 березня прийшло десь вдвічі менше людей, ніж 5 березня, а агресивних росіян та їх прихильників – в рази більше.

“Я бачила, як люди з колючими битками та шматками арматури наче хвилею почали заповнювати простір. Вони добігли до невеличкої сцени, де до того стояли організатори акції, та фізично знищували колонки, розривали дроти мікрофонів. Під одним із дерев я побачила знайомого. Він лежав, а група людей била його ногами. Причиною для цього став зав’язаний прапор ЄС на його куртці. Поряд зі мною опинився представник місцевої влади разом із представником міліції, вони змогли словесно зупинити це побиття, ми швидко спіймали машину і я повезла свого знайомого в лікарню”, – пригадує Катерина.

Самооборона, яка до цього стояла міцним ланцюгом перед людьми, почала стримували натовп. Дмитро теж був там. Та довго стримувати не вдалось – за хвилину оборону прорвали. 

“А серед мітингувальників були й дівчата, і діти, і старенькі бабусі. Всі намагались піти з площі. Та в цей момент з іншого боку на нас напало ще близько 300 людей, почали бити в спину. Самооборона не витримувала”, – говорить Артур. 

Недалеко від площі стояли міліціонерські автобуси “пазіки”. Зʼявились міліціонери та сказали українським мітингувальникам: “Стрибайте у пазіки, ми вас вивеземо”. Артур каже, така ж ситуація була 5 березня, міліціонери тоді вивезли активістів з сутички. Тому учасники мітингу, зокрема самооборони, повністю заповнили автобуси. Але… нікуди не поїхали, бо за кермом нікого не опинилось. 

“І ці пазіки оточують ці чоловічки. Бʼють скло, закидують балончики зі сльозоточивим газом, пляшки. Дмитро в одному з пазіків. Мене натовпом віднесло між цими пазіками й віднесло аж до МакДональдзу. А хлопці застрягли. Вони почали вибиратись з вікон”, – розповідає Артур.

В один моментів бійки та хаосу Дмитра Чернявського поранини у живіт ножем. Він впав на трамвайні рейки та лежав, залитий кровʼю. Викликали швидку. Та вона не могла проїхати через затори – рух у центрі міста ніхто не перекрив, попри масові мітинги.

Близько 20 хвилин хлопець не отримував жодної допомоги. Але все ж вдалось повантажити його у швидку та повезти у лікарню Калініна. Однак, не встигли. Дорогою він помер.

“Трагедія 13 березня полягає не тільки в тому, що сталось. Те, що загинув Дмитро, стало відомо тільки через його відомість людям. Є чутки, що загинуло більше людей. Але підтверджено тільки Дмитра”, – говорить Артур Шевцов. 

Катерина Жемчужникова каже, тоді разом з Артуром та ще декількома людьми поїхали до Ворошилівського РУВС, щоб дізнатись, хто загинув у той день. Бо Дмитро на той момент був єдиним зі “Свободи”, хто не виходив на зв’язок після мітингу.

“Хтось із міліціянтів виходив і казав якісь шматки інформації про те, що це якась інша людина, але прізвище вони називати не можуть, показували чужі документи. Шевцов перепитував про Дмитра Чернявського, бо він єдиний не виходив на зв’язок і через кілька годин після акції. Так ми їздили до відділку кілька разів впродовж ночі з вимогами надати хоч якусь інформацію. Зрештою двоє міліціянтів вийдуть на ґанок РУВСі винесуть партійний квиток Дмитра – документ, який у нього був з собою – та підтвердять, що він помер у кареті швидкої”, – говорить Катерина.

“Нам полоскували мізки усю ніч під райвідділком. А якби ми не стояли там? Чи стало б відомо про Дмитра?” – говорить Артур Шевцов.

Розслідування та пошук винуватців

Артур розповідає, після  13 березня міліція стала “удавати”, що шукає вбивць Дмитра Чернявського. На своєму сайті міліціонери виклали фотографії підозрюваних. Але усі вони були проукраїнськими активістами, які тоді брали участь у мітингах, а також… фотографія самого Дмитра. 

“Під фотографією Дмитра було написано “Особливо підозрюваний у скоєнні правопорушень”. І жодного сєпара на сайті не було. Це нормально?” – говорить Артур Шевцов.

Наступного дня після загибелі Дмитра тодішній міністр внутрішніх справ Арсен Аваков повідомив, що вже є головний підозрюваний за прізвиськом Палач.

Через місяць буде названо нового підозрюваного – незнайомого чоловіка у чорній шапці, його обличчя вдалось зафіксувати завдяки фотографіям, зробленим 13 березня під час сутичок.

Тодішній голова обласного управління МВС Костянтин Пожидаєв повідомив, що за цією справою одну людину було заарештовано, ще восьмеро були під домашнім арештом. Але невідомо, що з ними сталося після повної окупації Донецька. 

Через рік, у 2015 році,  народний депутат Антон Геращенко додасть нове імʼя підозрюваного – Віталій Кікоть. 

Але станом на 2022 рік справа загибелі Дмитра Чернявського не розкрита, вбивць не знайдено. 

Мама Дмитра, Людмила Чернявська, розповідала, що після загибелі її сина до них у квартиру прийшли міліціонери. Забрали два комп’ютери та флешки з фотографіями.

“Так звані міліціонери забрали всі записи, блокноти. Де воно поділося? Думаю, свідомо знищили. Бо не вигідно було розслідувати цей злочин. Як казав мій Діма, війну в Донецьку почала місцева влада, вона їй сприяла. Він більше знав, більше чув. А я тільки тривожилася за свою дитину. Думала, як щось почнеться – переконаю його десь виїхати. А виявилося, що все почалося саме з нього”, – розповідала Людмила Чернявська. 

Станом на 2016 рік батьки Дмитра проживали у Львові, куди переїхали після окупації Донецька. Взяли собі на виховання хлопчика Максима. 

Спогади друзів та знайомих про Дмитра

Юрій Яковенко про Дмитра каже: “Це надзвичайно спокійна, врівноважена, освічена людина. Але водночас він готовий до чину, до дій, а не просто до пустих розмов”. 

Герой та Патріот України – Дмитро Чернявський

Квіти на місце, де загинув Дмитро, почали приносити на наступний день після трагедії. Але навіть тут втрутились проросійські сили.

“Коли я потрапила до цього місця вдень, то там вже була імпровізована табличка “Погибшим бойцам “Беркута” в Киеве”. Вони намагались вкрасти навіть пам’ять про нього. А всі російські так звані “ЗМІ” розказували, як українці в центрі міста вбили прихильника “русского мира””, – розповідає Катерина Жемчужникова.

Церемонія прощання пройшла 15 березня. Декілька сотень людей прийшли, щоб попрощатися з відомим громадським діячем міста Донецьк.

“Проблеми були навіть із відспівуванням, бо представники тодішнього УПЦ МП відмовлялись провести службу. Ми супроводжували його тіло від моргу лікарні Калініна до цвинтаря. Попрощатися з ним прийшло багато людей, зокрема з видимими слідами побиттів після 13 березня”, – говорить Катерина. 

Посмертно Дмитро був ушанований найвищої партійної відзнаки ВО “Свобода” – “Золотий знак Свободи”. 

20 лютого 2015 року Дмитро отримав звання Герой України з орденом “Золота Зірка” “за громадянську мужність, патріотизм, героїчне відстоювання конституційних засад демократії, прав і свобод людини, самовіддане служіння Українському народові, виявлені під час Революції Гідності”. 

Того ж року у Бахмуті на школі №18, де навчався Дмитро, на його честь встановили пам’ятну меморіальну дошку. Вандали тричі розбивали її, але кожен раз була встановлена нова. 

Було запропоновано назвати одну з вулиць Бахмута на честь Дмитра Чернявського, але ініціатива не була підтримана міською радою. Також колектив школи №18 виступав з ініціативою про надання школі його імені. 

У листопаді 2017 року уряд заснував стипендію імені Дмитра Чернявського за спеціальністю “Економіка”.

Цього року друзі, колеги та просто небайдужі люди о 18:00 прийдуть до меморіальної фотографії Дмитра у Києві на алеї Небесної сотні,  щоб  покласти квіти та згадати добрим словом. До цього можуть долучитися усі охочі. 

Слава Герою Дмитру Чернявському! Памʼятаємо своїх Героїв!

***