Простий учитель проти русифікації Донбасу. До Дня народження Олекси Тихого

27 січня 2022 року виповнюється 95 років з дня народження Олексія (Олекси) Тихого (1927–1984), правозахисника, політв'язня радянського режиму, поета, мовознавця, педагога, члена Української Гельсінської Групи.

Олексій Іванович народився на хуторі Іжевка біля міста Дружківка, звідки були його батьки. Там же сім'я пережила Голодомор.

Закінчив Московський державний університет. Уже у 21 рік ледве не потрапив до в'язниці за критику безальтернативності виборів в СРСР.

Олекса Тихий більшу частину свого життя пропрацював викладачем в школах Донецької області. Навчав фізики, математики, української мови.

Олексій Іванович усвідомлено пішов працювати сільським учителем, щоб за його словами, вчити українських дітей «творіння добра людям, піднесення матеріального й культурного рівня, пошуку істини, боротьби за справедливість, людської гідності, громадянської відповідальності», щоб «не хлібом єдиним жила людина».

Також Олекса Тихий завжди підкреслював, що держава не може нав'язувати мову спілкування, як проводити вільний час, які читати книги і якого роду мати інтереси.

«Комсомол і громадські табу в СРСР не можуть виховувати самостійних і відповідальних особистостей», — вважав він.

Вперше він був заарештований КДБ 1948 року за критику єдиного кандидата в депутати, але після «профілактики» був відпущений.

Другий раз його заарештували 1957 року за відкритий лист проти окупації Угорщини військами Варшавського договору, а також за «антирадянську агітацію», «наклеп на КПРС і радянську дійсність». Тоді Тихий був засуджений на 7 років таборів суворого режиму і відбув покарання в Мордовії, а один рік — у Володимирській тюрмі.

Після звільнення за вироком суду на 5 років Олекса Тихий був уражений в правах, отже, працювати за фахом не мав можливості: працював монтажником, пожежником, випалював цеглу.

Водночас підтримував стосунки з друзями з ув'язнення і правозахисниками, поширював самвидав. Тихий був зразковим носієм української літературної мови, людиною залізної волі, рідкісної толерантності, доброзичливості та виняткової терпимості.

В кінці 1960-хх він уже був автором кількох статей про русифікацію Донбасу, про проблеми українського села. Також він склав словник неправильностей українських говорів Донбасу і збірку висловлювань видатних людей «Мова — народ». Текст цієї збірки було вилучено у Тихого під час обшуку в червні 1976 року, причому дві доби його утримували тоді під вартою «за підозрою в пограбуванні магазину».

Олекса Тихий — яскравий представник дисидентського руху Донеччини. Він був не один. Широко відомі близько десятка дисидентів — вихідців з Донецької області. Микола Руденко, Іван Світличний, Іван Дзюба, Петро Григоренко та інші. Але їх було набагато більше.

Десятки звичайних людей, які підтримували українську національну ідею в Донецькій області. Майже в кожному місті існували таємні гуртки. У всі роки їх учасники — ті, хто хотів незалежності для України, збиралися таємно на квартирах.

Був такий гурток і в Краматорську. Його члени були знайомі з Олексою Тихим.

Михайло Васильович Цап з Краматорська був членом такого гуртка. У 1960-і вони збиралися, обговорювали тему утиску української мови на Донбасі. Навіть написали про це лист в газету «Літературна Україна», після чого за ним було організовано стеження КДБ.

«Збиралися на різні свята народні, релігійні, державні, День Соборності (тоді називався День Злуки). Говорили про Україну, ставили платівки з українськими, козацькими піснями. Так ми могли бути українцями, могли бути самими собою», — згадує Михайло Цап.

Там він познайомився з Олексою Тихим, одним з найвідоміших тоді на Донбасі борців проти тоталітарної влади.

«Познайомився з ним після того, як він (Тихий — авт.) відсидів і повернувся. А він там потрапив в середу українських націоналістів, бандерівців, оунівців. І він, крім того, що був чесним українцем, ще й став національно свідомим, вже патріотом-українцем. Нам було з ним цікаво. Звичайно за ним стежили вже», — згадує Михайло Васильович.

Навіть відбувши термін у таборах Олекса Тихий повернувся на Донбас і продовжив свою діяльність. Писав книги, статті, проводив лекції про проблеми русифікації та на захист української мови в Донецькій області. Саме після перебування в таборі він ще більше утвердився в національній ідеї.

Олекса Тихий багато писав про русифікацію Донбасу і необхідність відновити українську культуру, про повернення української мови в університети та школи. Виступав противником будь-якої політики асиміляції етнічних груп. Тих, хто називає Росію своєю батьківщиною, потрібно ганьбити, писав він у своїх «Роздумах про українську мову та культуру в Донецькій області».

З такими поглядами Олекса Тихий не міг не підтримати українських дисидентів-правозахисників, які в листопаді 1976 проголосили створення Української Гельсінської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Він став її співзасновником разом з Миколою Руденком, Оксаною Мешко та іншими.

Водночас Олекса Тихий виступав проти дискримінації за національною приналежністю, але «за» захист української мови та культури на Донбасі.

«А в нас на Донеччині інтернаціоналізмом називають мішанину людей різних націй та народностей, які зневажають народ, на землі якого живуть, на шиї якого їдуть, хліб якого їдять та закалюють землю, культуру, традиції українського народу. І українці не мають ніяких можливостей боронитись», — писав Олексій Тихий в «Думках про рідний Донецький край».

Тож не дивно, що на нього знову завели справу за антирадянську діяльність в 1977 році. Михайло Васильович проходив по цій справі свідком.

«І коли на Тихого завели нову справу, знову судили, я вже по тій справі теж проходив як свідок. І коли збирали матеріали для суду, у мене був обшук, забрали його роботи. Брошури з історії національного руху та інше», — розповідає Михайло Цап.

Покарання за легальну правозахисну діяльність не забарилося. Олексія Тихого засудили на 10 років позбавлення волі, звинувативши в «антирадянській агітації та пропаганді».

Як відзначили члени УГГ, для 50-річного чоловіка, який вже відсидів 10 років в таборах і підірвав своє здоров'я, такий вирок міг бути смертельним.

У Мордовії, де відбував свій термін Тихий чи не всі в'язні табору мали проблеми з травленням і серцево-судинною системою. У Тихого теж була виразка шлунка, але він почав 52-денне голодування на знак протесту проти нелюдських умов утримання політв'язнів.

У 1980 році Олексу Тихого перевели в табір для політв'язнів в Кучино. Там свої терміни відбували й інші члени Української Гельсінської групи, серед яких Василь Стус, Валерій Марченко, Юрій Литвин, Левко Лук'яненко.

До тюремного ШІЗО (штрафний ізолятор) Тихий потрапляв тричі по 15 діб, що зробило стан його здоров'я катастрофічним. Його перевели до лікарні, з якої він повернувся в камеру, «як знятий з хреста», — писав у своїх «табірних записках» Василь Стус.

6 травня 1984 Олекса Тихий помер у тюремній лікарні.

У 1989 році табірні побратими та громадськість перепоховали Олексу Тихого, разом з Василем Стусом і Юрієм Литвином в Києві.

5 цитат Олекси Тихого

“Я — клітина вічно живого українського народу. Окремі клітини будь-якого організму відмирають, але організм живе. Окремі люди рано чи пізно так чи інакше вмирають, а народ живе, бо народ безсмертний”.

“Мова — одна з основних ознак нації. Мова — фундамент культури. Рідна мова — найдорожчий скарб народу. Рідна мова — підвалина інтелекту, рідна мова — основа патріотизму. Рідну мову повинна берегти, розвивати кожна людина. Умирає мова — умирає культура. Умирає культура — припиняється прогрес, і історію починають творити Нерони, Бісмарки. Муссоліні, Гітлери, Сталіни, Мао Цзедуни. А яка то історія — всім відомо”.

“Росіяни та інші повинні знати українську мову, терпіти принаймні, якщо не шанувати, культуру, традиції, звичаї народу, серед якого живуть. Російськомовні вузи на Донеччині — це порушення суверенітету держави”

“Я — для того, щоб жив мій народ, щоб підносилась його культура, щоб голос мого народу достойно вів свою партію в багатоголосому хорі світової культури. Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, прокат, машини, пшеницю, молоко та яйця.

Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів і українських поетів та письменників, українських композиторів та акторів”.

“Донеччина — це 1/6 всього населення Української РСР. Її культурний та національний розвиток може послужити або гарним прикладом для всієї України в разі її нормального розвитку, або ганебним, холероподібний, коли й інші райони підуть шляхом байдужності до національної культури та мови”.