Рік без води під постійними обстрілами: як виживає Торецьк

Під ногами тріщало скло. Ми бігли у підвал. Поруч усе вибухало, а потім затихло ненадовго — так описують очевидці обстріл Торецька 3 лютого. Після в'їзду у місто погода змінилася на зимову, а сніг немов замітав сліди злочинів російських окупантів. Свіжа кров вбиралася у землю та рясно притрушувалася снігом. Згодом вона перетворилася на брудну засніжену пляму, посипану склом та уламками цегли.

Таких місць, починаючи з 2014 року, Торецьк знає чимало. Кожного разу після обстрілів гинуть цивільні люди, смерть може застати на вулиці, у власній оселі, будь-де. 

Торецьк вже довгий час має статус прифронтового міста — за сусіднім териконом видніється окупована росіянами Горлівка, а канонади на околицях можуть тривати тижнями. Що тут казати – місцеві давно звикли до такого. Це погано, але поволі звикаєш і сам.

Поодинокі розриви змушують нагибатися та шукати укриття. Натомість місцева жителька Валентина вийшла на стук молотків подивитися, де саме забивають вікна. Жінка проживала у будинку, куди нещодавно влучила ракета «граду», залишивши людей без осель. Вивернуті вибуховою хвилею вікна, двері — це лише мала частина збитків. Квартиру посередині розворотило повністю, і тепер будинок має безліч тріщин та дірок.

«Ось тут я стояла, коли почався обстріл. Біля вхідних залізних дверей. Я була на вулиці та заходила додому. Гучний вибух, все захиталося, я вжалася у кут й там просиділа пів години. Мені дуже пощастило — уламки ракети прошили двері як решето. Я дивом не отримала осколкові ураження тіла та лишилася жива. Але ж на вулиці не літо і треба якось забивати вікна. У хаті й без того прохолодно, а тепер взагалі хоч на вулиці ночуй!» — бідкалася жінка, показуючи на діру замість сусідньої квартири.

Від вибуху залізні двері сусіднього під'їзду заклинило. Сусід спробував відкрити, щоб потрапити до власної оселі, але марно. Двері не піддавалися. Лишалося чекати на комунальників з газовими різаками. Другий під'їзд виявився повністю заблокованим. Добре, хоч люди давно звідти повиїжджали, тому у цьому будинку обійшлося без жертв.

«Сьогодні здійснюється відвантаження ОSB-плит, дошок, ремонтних наборів від міжнародних організацій для пересічних мешканців, хто постраждав від обстрілів. Учора було пошкоджено 34 багатоповерхівки та 8 об'єктів критичної інфраструктури. Ми максимально мінімізували наслідки обстрілів. Наразі маємо одного загиблого та сімох поранених, з них одна особа в критичному стані», — розповів мені начальник Торецької міської військової адміністрації Василь Чинчик.

Але не всі люди живуть у своїх домівках. Є ті, хто задля власної безпеки переробив підвал у невеличку трикімнатну квартиру. Один з таких оздоблених підвалів пощастило побачити на власні очі. Тепер взимку там живе три родини та сусіди. 

Коли немає світла — а це буває нерідко, майже щодня — чоловіки через автомобільний акумулятор вмикають живлення та у темноті починає горіти діодна лампочка. Вона одна, але її вистачає, щоб не сидіти у повній темряві. Ще влітку місцеві жителі збудували з цегли розбитої п'ятиповерхівки піч і готують їжу. 

На дивані стоїть клітка, морським свинкам при низькій температурі непереливки. Тваринки гріються одна біля одної — діватися ні людям, ні тваринам нікуди. Зверху на антресолях ще одна клітка. Там зелений хвилястий папуга цвірінькає. Мабуть, своєю мовою лає загарбників, бо колись жив у затишній теплій оселі й горя не знав. Але власники тварин евакуювалися, тож клітки з домашніми улюбленцями переїхали до підвалу.

Підмерзлі квіти у горщиках віддалено нагадують людський затишок. Вони як і люди мерзнуть, терплять, але намагаються вижити.

Якщо пройти навпростець через двір, можна побачити, як літні люди вишикувалися біля величезної синьої діжки. Так вже майже рік місцеві мешканці отримують технічну воду.

Ємності стоять посеред вулиць і кожен бажаючий може набрати води для власних потреб. Слід зазначити, цю воду не можна пити.  Проте літні жінки на це відмахуються: «Якщо добре закип’ятити, то чай на вогнищі зробити можливо, буде лише трішки водоймою смердіти».

Холодна вода зі шланга швидко текла у п'ятилітрові баклажки, іноді переливаючись через краї. Загалом десять літрів. Це той максимум, що літня жінка зможе донести додому. Таких «рейсів» вона робить 4-5 на день. Дорога в один бік по слизькому займає пів години. Арифметика проста.

На стовпі висить об'ява «Безкоштовна евакуація у Дніпро». Питаюся, чому не скористалися можливістю. 

«Ми лишилися тут не тому, що не хочемо, зрозумійте нас правильно. Просто нема за що їхати. Я маю мінімальну пенсію — дві тисячі з копійками, у січні мені виповнилося 85 років. Їхати кудись — кому ми потрібні, чи дадуть той гуртожиток мені, чи не дадуть. Я 1938 року. В мене зовсім не лишилося родичів, всі повмирали, їхати нікуди, я виживаю як можу… На щось надіюся, але іноді здається, що надії вже нема. І так кожного ранку…».

Жінка відмовилася від евакуації, навіть від моєї пропозиції допомогти донести пляшки до хати:

«Сьогодні ти допоміг мені, дякувати Богу, а завтра хто мені допоможе? Краще я сама, я так звикла». І пошкандибала собі в холодну оселю, думаючи про завтрашній ранок. Хоча б він наступив для всіх тореччан.

Автор: Олександр Качура