Інтерв’ю
«Найбільше мотивує те, що ти довіз усіх живими»: оборонець Покровська, бойовий медик та інструктор «Сталкер»
Автівка-«медевак» мчить у сутінках сільськими дорогами. Швидкість — близько 150 кілометрів на годину, щоб не давати шансів російським дронам. В кузові «евака» бойовий медик оглядає двох поранених і дотягує турнікет на нозі одного з них: ймовірно, його трохи «не докрутили» бійці, коли рятували побратима під вогнем. Машину кидає на баюрах, медик притримує потерпілого і продовжує працювати, паралельно розмовляючи з обома пацієнтами.
Так виглядав звичайний бойовий виїзд сержанта Ігоря на позивний «Сталкер», в цивільному житті — фармацевта і шанувальника однойменної комп’ютерної гри. Працюючи під Покровськом, екіпаж «Сталкера» врятував сотні українських воїнів. Зараз «Сталкер» — інструктор в одному з навчальних центрів Сухопутних військ і передає свій досвід новому поколінню мобілізованих.
«Інструктору потрібен досвід. Бо книжка пише одне, а на війні — все зовсім інше»
— Ігорю, коли і як ви потрапили до війська?
— У 2023 році. Так само, як і більшість — через мобілізацію. Коли мені прийшла повістка, я спокійно прибув до ТЦК, пройшов військово-лікарську комісію, заповнив усі анкети і потрапив до навчального центру. З кожним із нас проводили співбесіди: в кого яка освіта, хто чим займався у цивільному житті. Мені, як фармацевту, запропонували служити фактично за моїм фахом. Пройшов відбір на навчання в Словаччину, після повернення — отримав запрошення на посаду інструктора з такмеду. Підписав контракт з одним із навчальних центрів. А далі — вирушив на фронт на Донеччину.
— Тобто армійський інструктор починає службу з зони бойових дій?
— Так і є: в Сухопутних військах це зараз загальне правило. Щоб викладати той самий такмед (тактичну медицину — ред.), інструктору обов’язково треба мати бойовий досвід. Бо книжка пише одне, а на війні — все зовсім інше. Тому після навчання я був відряджений в 117-ту окрему важку механізовану бригаду, коли вона саме заходила в Покровськ. На тому напрямку я працював вісім місяців.
Так сталося, що я не закінчував військової кафедри. Тож починав службу солдатом, і за два роки дослужився до сержанта.
— Ви із цивільного життя потрапили на фронт, ще й на гарячий напрямок. Як адаптувалися?
— Насправді, перед цим було багато тижнів підготовки: коли з тебе, цілком цивільного, роблять воїна. Звісно, в перші дні під Покровськом бувало важко, але часу «розгойдуватися» ми не мали. На нашій смузі фронту вже тоді було гаряче: ворог рвався до міста. А отже, було багато «трьохсотих». Ми надавали їм допомогу, вивозили, передавали на «стабік». А потім — наступний рейс... Якщо ти знаєш свою роботу, то підключаєш мозок і дієш. Якщо почнеш думати про щось інше, рефлексувати чи жаліти себе — тільки зашкодиш собі й тим, кого рятуєш.
«Кожен десятий — стрілець-санітар», або як побудована медична евакуація на Донеччині
— «Сталкере», ви пам’ятаєте, скільки поранених пройшло через ваші руки?
— За ті вісім місяців — сотні. Наш екіпаж дійшов до ста вивезених з зони бойових дій поранених, а потім ми вже й не рахували.
— В українському війську досить високий рівень виживання після поранень, особливо якщо порівнювати з долею «трьохсотих» у російських загарбників. За рахунок чого вдається забезпечити високу виживаємість?
— Не знаю, як на інших напрямках, але в нас усе було дуже чітко організовано. На позиції завжди був стрілець-санітар — він накладав турнікет, зупиняв масивну кровотечу. Коли виникало «вікно в небі» (туман, сутінки, негода, або просто пауза в роботі російських БпЛА), то надходив наказ і медик висувався вперед. Але перед цим робили перевірку безпеки: запускали «пташку» й дивилися, чи в тому районі чисто. Лише тоді рухались.
— Якою була схема евакуації?
— В нас було організовано три етапи допомоги.
- На позиції завжди перебуває людина з медичною підготовкою, умовно — стрілець-санітар. Він може надавати домедичну допомогу: зупиняти критичні кровотечі, накладати турнікети — зберігає життя бійця доти, доки не стане можливою медична евакуація.
- На точку евакуації прибуває бойовий медик, який доправляє пораненого на стабілізаційний пункт. Це — другий етап надання допомоги, де можна оцінити стан потерпілого, замінити або зняти турнікети, поставити крапельниці — стабілізувати пацієнта для наступного етапу.
- Стабілізованого пораненого передають швидкій допомозі, яка транспортує його до шпиталю.
Для медичної логістики ми мали три типи транспорту: баггі, пікап і американську бронемашину. Використовували їх залежно від ступеня небезпеки й від особливостей доріг (або їхньої відсутності). Наші водії працювали чітко за будь-яких умов.
— Чи правильно я розумію, що боєць з медичними навичками був у кожній групі бійців?
— Саме так. Приблизно на кожні 10 бійців (на одне відділення) у нас був один стрілець-санітар.
— І що вони вміють робити? Чи доводилося їм, наприклад, виконувати заміну турнікетів?
— Ми у бригаді цьому навчали всіх. Щомісяця були тренування: не лише стрільби, а й медицина. Усі знали, що довго тримати турнікет не можна: якщо мине понад дві години, і з ним нічого більше не робити, то пораненому загрожує ампутація. Ми навчили особовий склад переоцінювати надану допомогу, контролювати час накладання турнікета і проводити конверсію.
Йдеться про заміну одного турнікета на інший, накладений за 5-8 сантиметрів вище поранення, на тампонаду, або ж на тиснучу пов’язку, якщо рана виявиться не критичною. Наші стрільці-санітари неодноразово виконували конверсію турнікету до евакуації, якщо була така потреба.
«Буває, що рана виглядає моторошно, але загроза життю менша, ніж від травми кінцівки»
— Можете згадати якийсь випадок, драматичний, чи навіть моторошний, який вам найбільше запам’ятався?
— Такого було багато... Наприклад, під час завантаження у медевак у пораненого послабився турнікет. Усе трясеться, ми летимо на швидкості 150 км/год, я роблю огляд пацієнта. Взявся за його ногу — і бачу на рукавичках кров: рана починає кровити. Боєць був при свідомості, смикався від болю — але доводилося притримувати його й максимально дотягувати турнікет.
— Що зараз із тим бійцем?
— Він живий: відновився після поранення, продовжує службу.
— Чи траплялися більш складні випадки, наприклад поранення черевної порожнини?
— Таке бувало. Але бойові медики знають: хоч така рана і виглядає моторошно, але насправді загрожує життю значно менше, ніж пошкодження кінцівки або шиї з критичною кровотечею. Коли вивозив бійця з розірваною черевною порожниною, то пакунок з його кишками тримав у руках всю дорогу. Чоловік той був у свідомості, я розмовляв з ним, аби контролювати його стан. Пояснював, що це поранення не загрожує його життю. Доставили його на «стабік», зробили все що потрібно й зашили як слід. Після цього змогли вивезти хлопця в Дніпро гелікоптером. Боєць залишився живий — і це головне!
«Коли виконав свою роботу на сто відсотків — можеш видихнути і сказати: “Ти молодець!”»
— «Сталкере», що найважче в роботі бойового медика?
— Перший вихід. Ти ще не зовсім переосмислив ситуацію, не звик до того, що вже не на «гражданці». Морально цей період є найважчим.
— А що найбільше надихає?
— Мене особисто найбільше мотивує те, що я всіх довіз живими. Коли знаєш, що виконав свою роботу на сто відсотків — тоді можеш видихнути і сказати: «Ти молодець! Ти зробив свій внесок у те, що люди повертаються з війни».
«Навчаю всього, з чим ми стикаємося на фронті»
— «Сталкере», повернімося до ваших поточних задач: до навчання рекрутів. Що найголовніше ви намагаєтеся їм донести?
— Спочатку доношу їм думку про те, що кожне наше заняття — важливе. Ми вчимо різні зони за рівнем небезпеки, і те, яку допомогу в них можна надавати. Вивчаємо склад аптечки. Кілька занять присвячуємо турнікетам: кожен боєць має бути з ними «на ти»! Далі — евакуація: як витягнути пораненого самостійно, вдвох чи втрьох. Як давати раду людині в шоковому стані, що при цьому слід робити з її зброєю.
— З якими пораненнями ви навчаєте працювати?
— Критичні кровотечі, про які вже казав. Також — бинтування кінцівок, голови та ока... Навчаю всього, з чим ми стикаємося на фронті.
— Як переконуєте новоприбулих, що їм це потрібно?
— Кажу їм прямо: «Це ваше життя!». Не всюди на позиціях є медики. Евакуація сьогодні є важкою — дрони в небі висять постійно. Буває, людина поранена зранку, а забрати її можна тільки у вечірній «сіряк». Тому треба вміти самому зупинити кров, зробити первинний огляд, сховатися й діяти далі, за алгоритмом: огляд, переоцінка наданої допомоги, конверсія турнікета…
— Які зміни ви бачите у базовій військовій підготовці?
— Головна ідея — стрілець повинен вміти і знати максимум. Є нічні стрільби, є робота з різними типами прицілів, з помповими рушницями — для збиття дронів. Є комплексні вправи, такі як смуга перешкод. Людину хочуть максимально підготувати до реального бою.
А ще є теми зв’язку, радіоелектронної боротьби, тактики бою і топографії... І це все не про вузького фахівця, а про звичайного стрільця. І вже після такого курсу базової підготовки людина йде на той чи інший фах: танкіст, фахівець ППО, снайпер, гранатометник чи медик — хто куди.
— Що ви хотіли б сказати тим, хто боїться мобілізації?
— Скажу як колишній мобілізований... (посміхається) Вибачте, але в нас зараз війна. Нам у житті трапився божевільний сусід, який вирішив на нас напасти. Тому це нормально — йти до війська і захищати нашу країну. Не треба цього боятися. Армії потрібні дуже різні фахівці, й на кожного, хто приходить, подивляться й оцінять, чим він буде найбільш корисний.
Багато хто думає, що «всіх беруть у штурмовики». Але реальність — зовсім інша. Якщо ти автомеханік, і скажеш про це на етапі відбору чи навчання, то тебе намагатимуться по максимуму залучити до ремонту й відновлення техніки: автомобілі — одна з головних потреб на війні, а живуть вони недовго. Якщо ти спортсмен, маєш сталеві м’язи, то навряд чи підеш служити кухарем. Якщо здоров’я не дуже, але ти класний кухар — малоймовірно, що тебе візьмуть штурмовиком: армія велика, всіх потрібно годувати! Головне — озвучуйте те, чим займалися в житті, що ви вмієте. І будете у війську на своєму місці.
«Тут я приношу більше користі»
— Після ротації на Донеччині ви продовжуєте службу як інструктор. Чи доводиться і в тилу надавати медичну допомогу?
— Я зараз є санітарним інструктором і викладаю тактичну медицину новобранцям, які проходять БЗВП (базову загальновійськову підготовку — ред.). Але свого медичного рюкзака тримаю напоготові: на всіх стрільбах та інших практичних заняттях медик має бути присутнім, бо трапляються різні нюанси.
— З якими проблемами зі здоров’ям ви маєте справу в тилу?
— На фронті ми працювали з критичними кровотечами, пораненнями, різного типу та стабілізацією стану. В тилу на першому місці — серцево-судинна недостатність. На другому — проблеми з хребтом, про які людина раніше, до військової служби, і не думала. У війську фізичні навантаження досить великі, от і починається: протрузії, ішіас, затискання нервів і подібне…
— Ігорю, ви не сумуєте за тим часом, коли працювали в тилу фармацевтом? Не думаєте згодом повернутися на цивільні рейки?
— Я сумую за родиною, коли вона далеко. Але — не за своїм цивільним фахом. Я бачу, що тут, у війську, приношу значно більше користі. Тут я реально можу рятувати життя. З іншого боку, як медик я значно корисніший, ніж якби вчився на танкіста чи інший військовий фах, якого не знаю. Була би потрібна тривала підготовка для роботи в новій для мене сфері. А так я можу бути ефективним «тут і зараз».
— Ви є частиною великого військового організму, який стримує окупантів і робить можливою майбутню перемогу. Після перемоги чи паузи у війні — що плануєте робити?
— Спочатку трішки відпочити, а потім... В цивільному секторі я себе вже точно не бачу. В мене є змога піти на вищу військову освіту й отримати по закінченні офіцерське звання. Потім — перепідписати контракт вже як офіцер. Думаю, так воно зрештою і станеться.
— «Сталкере», чи правильно я розумію: ви, мобілізований, після двох років у війську зрозуміли, що вам тут подобається? Якщо можете пояснити — що саме стало аргументом «за» продовження служби?
— Так і є! Аргументів «За» — декілька. Але головний — це мої побратими. Це класно, коли люди, які тебе оточують, відповідають за свої слова. Так само, як і ти відповідаєш за свої. Побратими — це твоя нова родина.
***
Цивільні професії та цивільний досвід — це дуже важливий ресурс, який допомагає у військовій службі як мобілізованим, так і контрактникам. Сержант «Сталкер» — це приклад трансформації висококласного цивільного фахівця у військового, здатного як рятувати життя на фронті, так і готувати поповнення для українського війська.
Обрати військовий фах і місце служби можна і самостійно: для цього варто не чекати на повістку, а заздалегідь поміркувати над тим, якою ви бачите свою роль в обороні України. Всю інформацію про тисячі найрізноманітніших військових вакансій має 1-й центр рекрутингу Сухопутних військ. Зв’язатися з ним можна через сайт або за телефоном: 0 800 503 696.
Автора: Євген Солонина, 1-й Центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ
Інга Павлій
