6149
Косач Катерина
"Примусово зросійщували схід України": історик з Луганщини про незламність української мови та російські фейки
27 жовтня — День української писемності та мови. А для того, щоб бути письменником Донеччини чи Луганщини, потрібно не лише мати талант, а й волевиявлення для щоденної боротьби. “Донбас ніколи не був українським”, “мешканці Донбасу не змогли забути рідну російську мову”, — кричать росіяни у фейкових заявах. Проте з Луганщини родом Володимир Сосюра, який написав вірш “Любіть Україну”. Саме Донеччина та Луганщина є колискою відомих шістдесятників. Наприклад, Івана Дзюби чи Миколи Руденка. Краєзнавець, доктор історичних наук, професор Олександр Набока разом зі Східним Варіантом спростовує російські фейки
Фейк: “Насильницька українізація та історична відсутність української мови на Донеччині й Луганщині”
Українська мова й література є однією з улюблених тем для фейків та маніпуляцій у росії. До створення поеми “Енеїда” Івана Котляревського, імперіалістична росія поширювала думку, що “малороссийскый язык” не придатний для літератури. А після появи твору, що українська підходить лише для комедії. Ніби нею можуть говорити лише малоосвічені верстви населення. У часи срср її намагалися звести до “мови села”. У 2014 році мовним питання російська влада виправдовувала початок війни, говорячи про “утиски російськомовних” й “захист своїх”. А з початком повномасштабного вторгнення російська пропагандистська машина запустила нову хвилю дезінформації.
Наприклад, російська влада стверджує, що за часів Незалежності на сході України проводилася “насильницька українізація”. Проте “мешканці Донбасу не змогли забути рідну російську мову”.
Також росіяни намагаються дискредитувати українську мову, чіпляючи на неї ярлик “нацистська”. Особливо літературі, що знаходять на окупованих територіях. Наприклад, як на знімках екрана із пропагандистського каналу “Донбасс решает”. Де згадується бібліотека при храмі УПЦ, нібито в ній знаходиться література про “плохих русских, заблудших жителях Донбасса, либо прославляющие преступников”.
За допомогою схожих заяв пропагандисти обґрунтовують необхідність “відновлення радянського мовного стандарту” на окупованих територіях.
Східний Варіант разом із Набока Олександром спростовує російські наративи щодо української мови та літератури.
Примусове зросійщення Донеччини та Луганщини
Набока Олександр — доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України Луганського Національного університету імені Тараса Шевченка, автор понад 70 наукових статей, член правління Луганської спілки краєзнавців України, співавтор книги “Нариси історії Луганщини”.
Олександр пояснив, що на території Донеччини та Луганщини не завжди говорили російською мовою. Цей регіон спеціально зросійщували, й відбувалося це примусово у два етапи.
“Перший етап — це російсько-турецька війна 1768-1774 років. Під час цієї війни російська імперія змогла дістатися на південь сучасної України. І саме в цей період посилився тиск Катерини II на території Донеччини та Луганщини. Зростає геополітичне значення цих територій відносно Криму. Донецька та Луганська області оформлюються як великий тил”, — розповів історик.
Зі слів Олександра, геополітика першого етапу — це створення абсолютно підконтрольного воєнного стану території Донеччини та Луганщини. Ці землі мали постійно надавати військових Чорноморському регіону. Також кінні заводи мали надавати кавалерію. З’явився Луганський чавуноливарний завод у 1799 році, тому мали виплавляти метал для виробництва зброї. З’являються військові поселення.
Історик додав, що заселення іншими народами — це важливий момент у вивченні мови на території Донеччини та Луганщини:
“Козацькі землі частково адміністративних утворень передаються російським поміщикам, що брали участь у війні з Туреччиною. Але також передаються сербам або грекам. Підданим Туреччини, які підтримали російську імперію під час війни. І вони також були носіями ідей імперії”.
Другий етап зросійщення території Донеччини та Луганщини — це початок великої промисловості у другій половині XIX та на початку XX століття.
“Міста, де були розташовані підприємства стали центрами тяжіння для величезної кількості росіян. Враховуючи, що у містах панувала імперська влада, то вони опиняються в привілейованому стані. На відміну від українських робітників”, — пояснив професор.
Олександр підкреслив, що будь-яка спроба створити російську неоімперію буде починатися з окупації Донбасу та півдня України. А фейкові заяви щодо української мови та літератури тільки допомагають створювати підґрунтя для захоплення цих регіонів.
“Любіть Україну, як сонце любіть, як вітер, і трави, і води...”
Історик Олександр Набоковом розповів про трьох видатних письменників зі сходу України, які попри російські утиски та репресії змогли творити рідною мовою. Всупереч активному зросійщенню говорили та творили українською — Володимир Сосюра, Іван Дзюба та Микола Руденко.
Володимир Сосюра
Володимир Сосюра народився 6 січня 1898 року у Дебальцеве на Донеччині.
Перший вірш українською мовою “Чи вже не пора” надрукувала Лисичанська газета “Голос рабочего” у 1917 році.
У 1921 році світ побачила збірка Володимира Сосюри “Поезії”. Цього ж року вийшла поема “Червона зима”, яка зробила Володимира Сосюру знаменитим.
“Критики вбачали у Володимирі Сосюрі провідного майстра ліричного жанру. Проте влада все суворіше засуджувала його творчість. За “націоналістичні ухили” у 1934 році Володимира виключають зі Спілки письменників. Проте через два роки знову його прийняли до Спілки радянських письменників”, — розповів Олександр.
Зі слів історика, найцікавіше те, що у 1948 році Володимира Сосюру відзначили нагородою “Сталінська премія”. Але вже у 1951 році звинуватили у “буржуазному націоналізмі” за патріотичну поезію “Любіть Україну”.
Помер Володимир Сосюра у 1965 році.
Іван Дзюба
Іван Дзюба народився 26 липня 1931 року у селі Миколаївка, що на Донеччині. Закінчив Донецький педагогічний інститут, а згодом аспірантуру Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка.
Друкуватися почав з 1959 року. Проте у 1962 році звільнений з посади завідувача відділу критики журналу “Вітчизна”, а у 1965 році — з роботи у видавництві “Молодь”.
“Іван був звільнений через “ідеологічні помилки”. А вже у вересні 1965 року, на прем'єрі фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна”, вийшов на сцену з першим у срср публічним протестом. Він разом із Василем Стусом й В'ячеславом Чорноволом були проти політики влади. Та оприлюднили інформацію про таємні арешти української творчої інтелігенції”, — пояснив Олександр.
У 1965 році написав книгу “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Вона розповідає про загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві.
“Іван Дзюба власноруч надіслав її до найвищих керівних органів УРСР! Він сподівався, що влада врахує перегини в національній політиці й зміниться”, — розповів історик.
15 лютого 1972 року комісія УРСР проаналізувала згаданий вище лист та матеріал Івана Дзюби. Комісія прийшла до висновку, що підготовлений Іваном матеріал “Інтернаціоналізм чи русифікація?” є від початку й до кінця карикатурою на радянську дійсність, національну політику КПРС й практику комуністичного будівництва в срср.
У 1973 Київський обласний суд засудив його до 5 років ув'язнення й 5 років заслання за “антирадянську” працю “Інтернаціоналізм чи русифікація?”. Проте Івана помилували. І вже у восени 1989 року він був одним зі співзасновників Народного Руху України.
У листопаді 1992 року став другим міністром культури незалежної України. Їздив на роботу громадським транспортом, соромлячись користуватися службовим авто.
Помер Іван Дзюба 22 лютого 2022 року.
Микола Руденко
Микола Руденко народився 19 грудня 1920 року в селі Юр'ївка, що на Луганщині.
У 1947 році видає першу збірку віршів “З походу”. Протягом 1950 років вийшло у світ 7 збірок його поезій й 2 романи.
Зі слів Олександра, під кінець 1960 років доля письменника різко змінюється:
“З кола шанованих владою поетів Микола переходить до дисидентів. Стає критиком епохи “розвинутого соціалізму”. Він пише до керівних партійних органів листи, в яких критикує “досягнення” як економіки, так і політики комуністичної держави. Невдовзі вступає до Міжнародної Амністії й утворює Українську Групу Сприяння Виконанню Гельсінських Угод”.
У той період Микола Руденко написав дослідження “Економічні монологи” і “Слідами космічних катастроф”.
Письменник починає активно діяти у суспільному житті. У листопаді 1976 року разом з Олексою Тихим та Левком Лук'яненком підписав тексти двох правозахисних документів: “Декларацію Української Громадської Групи Сприяння Виконанню Гельсінських Угод” та “Меморандум № І”.
Наступного року письменника заарештовують. І 27 червня 1976 року Миколу Руденка й Олексу Тихого судять у Дружківці, об'єднавши їхні справи в одну.
“Миколу Руденка засудили на 7 років ув'язнення у тюрмі та на 5 років у таборах. Ні в тюрмі, ні у засланні письменник не припиняв писати. Його твори видавалися за кордоном. Часто у віршах виринали спогади про рідний Донбас”, — розповів історик.
Після закінчення терміну покарання, поет разом з дружиною виїхав до Сполучених Штатів Америки.
Помер Микола Руденко 1 квітня 2004 року.
***
Отже, російські тези про “насильницьку українізацію” та “мешканців Донбасу, які не змогли забути рідну російську мову” — є пропагандистськими фейками. Вони допомагають створювати підґрунтя для окупації Донеччини й Луганщини. На справді ж, на території Донеччини та Луганщини було багато видатних письменників й поетів.
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
6149
