Відновлення правди. Нематеріальна культурна спадщина Донеччини

Нематеріальною культурною спадщиною (НКС) називають сукупність народних звичаїв, традицій, свят, обрядів, виконавської майстерності, традиційних ремесел, які відображають ідентичність та історичну памʼять. Нематеріальна культурна спадщина — це усна народна творчість, яка передається з покоління в покоління і є важливою частиною різноманіття українського народу. В Україні є місцеві, регіональні та національний переліки НКС, залежно від значущості та поширення.

Нематеріальна культурна спадщина Донеччини характеризує її історію та культурне розмаїття, що сформувалися під впливом багатьох народів, які проживали на цій території. Однак представниці Донецького обласного науково-методичного центру (ДОНМЦК) культури відзначають, що НКС регіону цілковито та беззаперечно відображають саме українську історію та традиції, спростовуючи ворожі наративи про відношення сходу України до російського культурного простору.

«Це те, до чого не можна доторкнутися, але завдяки чому ми маємо спадок, який зобовʼязані зберегти та передати з покоління в покоління», — каже директорка ДОНМЦК Наталя Армяновська.

Докладніше про це розповідає Східний Варіант у рамках проєкту «Деколонізація. Відновлення історичної правди»

Після 2014 року довелося все починати з початку

Дослідженням нематеріальної культурної спадщини в Донецькій області займається обласний науково-методичний центр культури. Перші пошуки культурних традицій регіону почалися на початку 2000-х років. Дослідниця Ірина Крюченко проводила глибинні інтервʼю з мешканцями донецьких сіл, селищ та міст, збирали сімейні реліквії, памʼятки, записували народні пісні, звичаї, обряди, фіксували фольклористику. Результати зберігалися в Донецьку в Управлінні культури обласної адміністрації.

Після окупації Донецька у 2014 році всі напрацювання були втрачені. Довелося починати наново.

«Культура Донеччини потерпіла дуже багато втрат із 2014 року. Багато архівів, даних, інформації залишилося в тимчасово окупованому Донецьку. Управління культури відновило свою роботу у 2015 році. Працювали з початку, шукали, звʼязувалися з дослідниками, з носіями, хто залишився в окупації, хто виїхав. Це був новий великий початок. Можна сказати, що культура Донеччини почала все з початку», — ділиться Наталя Армяновська.

У 2016 році Донецький обласний науково-методичний центр відновив свою роботу. На нього поклали завдання досліджувати, зберігати та популяризувати нематеріальну культурну спадщину регіону. Перший елемент нового обласного реєстру було виявлено у 2018 році.

«30 років має минути від того, як елемент був зафіксований, щоб його почали вважати нематеріальною культурною спадщиною. Тобто мінімум три покоління жива спадщина має передаватися з покоління в покоління. І тоді це дійсно вважається спадщиною. Іноді можна зафіксувати цікавинку або технологію приготування страв, але якщо вона не передавалася хоча б 30 років, спадком вона не є», — каже методистка ДОНМЦК Людмила Савченко.

Першими елементами обласного реєстру НКС після 2014 року стали весільна обрядовість Хлібодарівської територіальної громади, пісня «Чорна стежечка» Лиманської громади та малоянисольська говірка румейської мови греків Надазовʼя.

Нематеріальна культурна спадщина Донеччини: яка вона?

Станом на зараз на Донеччині досліджено та занесено в обласний реєстр 24 елементи нематеріально-культурної спадщини. Це різноманітні обряди, пісні, говірки, традиції, кулінарні та рукодільні технології, звичаї. На область покладається завдання зберегти це та передати наступним поколінням.

Однією з перших була зафіксована весільна обрядовість південносхідної України, яка до повномасштабного вторгнення побутувала у Волноваському районі. Елемент об’єднує в собі весільні традиції та обряди української спільноти Волноваського району, яка сформувалася з українців та переселенців із Черкащини, Полтавщини, Слобожанщини, Чернігівщини, Греції, Польщі тощо. Характеризується втіленням багаторічних обрядів під час весілля: «Сватання», «Вбирання молодої», «Частування гостей», «Викуп молодої», «Покривання молодої», «Відʼїзд молодої».

Пісня «Чорна стежечка» виявлена у селі Лозове. Як виявилося під час дослідження, пісня народилася в Лозовому ще наприкінці 1890-х років. Коли не було радіо чи телебачення, люди збиралися після праці на вулиці та співали пісні. З 1952 року пісня виконувалася в сільському клубі місцевим фольклорним ансамблем, який зараз є народним колективом «Сива зозуленька».

Малоянисольська говірка румейської мови була виявлена в селах Нікольського району: Малоянисолі, Кременівки, Новоянисолі, Касянівці, Кирилівці.

«У 1780 році на території Нікольського району греки-християни, переселенці з Криму, заснували 2 села — Малоянисоль та Чердакли (зараз — Кременівка). Розмовляли румейською мовою, основою якої є давньогрецька мова. Дослідниками цієї мови виділено 6 говірок (діалектів) румейської мови, зокрема Малоянисольська говірка (Харахлотку глоса). Малоянисольська говірка, як і вся румейська мова, не мають власного алфавіту. Уже понад 50 років румейські літератори користуються для передачі говірки на письмі буквами російського алфавіту», — розповідає Наталя Армяновська.

Традиція приготування авдіївської каші, згідно з переказами місцевих жителів, існує з кінця 19 століття. Про це збереглися усні згадки, згідно з якими авдіївська каша була елементом як ритуальної, так і святкової родинної кухні.

Як відомо, Лиманський район розташований посеред соснового лісу. Тож не дивно, що тут була виявлена технологія приготування варення саме із соснових шишок, які збирали щороку з 16 квітня до 15 травня.

Традиційне виготовлення весільного воскового віночка в сільській місцевості Волноваського району була виявлена під час етнографічної експедиції 17 липня 2012 року. Дослідниця Ірина Крюченко поспілкувалася з носійкою традиції Анастасією Хоцько та зафіксувала опис виготовлення традиційного віночка.

Галушки — це традиційна страва села Богоявленка, перші поселенці якого в середині 19 століття були з Полтавської губернії. Переселенці будували собі хати, обробляли землі та готували галушки.

«З того часу й з’явився рецепт галушок, який передався з покоління в покоління. Існують різноманітні рецепти приготування та подачі галушок. Мешканців села називали «галушниками», що пов’язано з родом діяльності та традиціями. Галушки — страва з вареного тіста у вигляді квадратиків або кульок. Вони не мають начинки, їх готують як окрему страву, так і варять суп із галушками. Як правило, збирається родина; бабусі з онуками, дітьми готують разом цю страву, додають інгредієнти за своїм смаком, одні готують галушки зі шкварками, інші варять суп із галушками тощо. У кожній третій родині готують цю смачну старовину страву», — розповідає директорка ДОНМЦК.

У 1951 році в селі Сонячне Волноваського району оселилися переселенці із заходу Бойківщини та Лемківщини. Саме тут уже в сучасний час була віднайдена традиція приготування «Лемківських голубців із картоплею». Вони бувають пісні до Святої вечері та звичайні (більш святкові).

«У селі Іскра Великоновосілківського району був зафіксований звичай «Гоніння гадюк», який прив’язувався нашими предками до початку Великого Посту. Головний об’єкт звичаю — людське житло, яке учасники ритуалу повинні «очистити від злих духів, злиднів, лиха, всіляких хвороб та напастей, котрих у селі іменують «гадюками, гадами». Учасниками обряду є виключно представники чоловічої статі: хлопчики від 7 років, парубки та дорослі чоловіки. Кожна господиня готується до зустрічі з полазниками — тими, хто лазив до хат», — розповідає Людмила Савченко.

Підійшовши до двору, полазники вигукують господарів, вітають із початком Великого Посту та пропонують «прогнати гадюк». Після цього господарі дякують полазникам за проведений ритуал та пригощають їх.

У переліку є ще багацько елементів нематеріальної культурної спадщини Донецької області. Зокрема, приготування козацького борщу з кропивою в селі Стародубівка Мангуського району, приготування обрядового хліба греків Надазовʼя, приготування святкового солодкого хліба Бурма хатлама греків Мангуша, плетіння килимків у селах Катеринівка та Антонівка Покровського району, традиція випікання весільного короваю Волноваського району, весільні традиції села Новомайорське тощо. Докладніше про них пишуть працівники та працівники Донецького НМЦК на офіційному сайті.

Після початку повномасштабного вторгнення росії та загострення бойових дій на Донеччині дослідження нематеріальної культурної спадщини регіону не припинилося, а навпаки — набуло нової актуальності. Адже війна руйнує нашу культуру та історію, і такі дослідження — це можливість зберегти надбання донецького регіону.

«У 2023 році ми зафіксували 3 елементи НКС, цього року — уже 6. З початком повномасштабної війни ми зрозуміли, якщо ми не будемо ідентифікувати себе як українці, то нас знищать, як націю. А нематеріальна культурна спадщина і є тим, що допомагаємо нам ідентифікувати себе, як українців. Під час досліджень ми все більше бачили, що громади Донеччини хочуть ідентифікувати себе, як українські. Як українські громади української Донеччини», — каже Наталя Армяновська.

Це ж підтверджує Людмила Савченко:

«Дійсно, усі наші елементи НКС — суто українські, які розповідають про нашу українську ідентичність. Російської традиції в нашому регіоні немає. У жодному елементі не було натяку на російську традицію».

Нематеріальна культурна спадщина цінна тим, що відображає не політичні та державні настрої культури, а реальні традиції, притаманні простому народу. Нематеріальна культурна спадщина Донеччини свідчить, що історія регіону невід’ємно повʼязана саме з українськими звичаями. Це — думка народу, яка голосує про своє минуле та сучасне. І ця думка звучить, як «Донеччина — це Україна».

***