Обличчя надії в часи війни: як живе вчителька зі знаменитого муралу в Авдіївці

Цей розбитий бойовиками будинок на околицях Авдіївки став легендарним. Свого часу місцеві назвали його "розмальовкою" за яскраві кольори фасаду. Та всі вони стерлись з початком війни. Тільки в цю дев'ятиповерхівку прилетіло понад 100 снарядів.

Портрет висотою у чотири поверхи намалював всесвітньо відомий австралійський художник Гвідо ван Хелтен.

Тоді, у 2016 році, це було небезпечно. Мурал митець створював у касці та бронежилеті під кулями та залпами важкої зброї.

Та минулого року знаменитий портрет опинився під загрозою. Його може зовсім не стати. Й навіть не через обстріли. Два роки тому місцева влада почала відновлення колись житлового будинку. Підрядники викидали будівельне сміття прямо з вікон. Зараз роботи призупинено, та під символічним артоб'єктом величезна груда розтрощених уламків.

Сама ж героїня, зображена на портреті, споглядає на це з розпачем.

"Скоро вуха будуть в смітті. І що це тепер за мурал. Оце вважається візитівка нашого міста та у якому вигляді вона зараз. Сюди з Києва люди приїжджали, з Прибалтики, з Німеччини, з усіх країн. Хіба така ганьба може бути?" — обурюється Марина Григорівна

Жінка неодноразово зверталась до місцевої влади з проханням вивезти сміття, вплинути на підрядників аби вони навели порядок. Але жодної реакції не послідувало.

"Мабуть, місту це не потрібно, але ж для людей це історична пам'ять. Це ж не я одна зображена там. Це символічний образ, який містить у собі всіх жінок Авдіївки. Які під час війни нікуди не поїхали, терпіли всі обстріли, розвалені будинки, забиті вікна. Навіщо тоді видавали згоду малювати цей мурал, правильно?", — питається вчителька.

"Якщо вам це не потрібно, замуруйте його. Закрасьте, щоб люди пальцями не показували. Йдуть діти повз і потім кажуть мені на уроці: Марино Григорівно, а чого оце той мурал такий занехаяний, закиданий сміттям, хіба ви не можете домогтися, щоб зробили нормально? В 5 класі й то кажуть: ви там намальовані, а чого такий безлад. Він (портрет — ред.) мені нічого не дав. Тільки ця ганьба, яку я зараз терплю. Мене і так поважають в місті, всі мене знають від малого до великого", — додає жінка.

В Авдіївці Марина Григорівна мешкає з 1965 року. Направили сюди на роботу одразу після закінчення Донецького педагогічного університету.

"15 серпня було 57 років як я працюю в школі. Діти приходять і кажуть: "а бабуся казала, що ви її вчили". Так що можете уявити скільки я вже поколінь виховала. Всі по місту вітаються, хоч я в масці, хоч без", — посміхається жінка.

Зараз в Авдіївці працює 5 загальноосвітніх шкіл (ЗОШ №1, 4, 6, 7 та відреставрована ЗОШ №2). У школі №5 Марина Григорівна 37 років відпрацювала на посаді заступника директора. Але цей заклад, як і третю школу, з початком війни розформували. Будівлі постраждали внаслідок обстрілів, та й заповнювати класи вже нема ким.

"Оця наша нова, відремонтована школа розрахована на 1300 учнів, а навчається тільки 640 дітей. Молодь виїжджає хто куди. Смертність в Авдіївці перевищує народжуваність в 3-4 рази. Від кого діти будуть народжуватися коли всі їдуть? У кого є гроші, той тікає в інші міста", — каже Марина Марченко.

З ремонтом щастить не всім школам. Як розповідає вчителька, з бюджету кошти майже не виділяються, тому доводиться збирати кошти з батьків та власних кишень. Перед початком нового навчального року готовність класів перевіряє спеціальна комісія.

"Дивляться як же класна керівниця підготувала свій кабінет до навчання. А як підготувала: купила фарбу, просила на колінах батьків аби вони пофарбували підлогу, панелі. Хоч одну банку фарби дали. А її ж не вистачає на 6 чи 7 кабінетів. Пішла купила банки, щіточки, валики, все. Приходять всі важні такі з міськвно та департаменту і зауваження роблять: чи то шпалери відходять, чи гардини старі. То може мені ще й гардинки піти купити?", — обурюється Марина Григорівна.

Серед учнів є декілька дітей з інвалідністю. З ними займаються індивідуально вдома.

"Є дівчинка перейшла зараз в 11 клас. Також дитинка, яка не може розмовляти нормально. До них вчителі-предметники ходять займатись додому. Хто може ходити нормально, то просяться і приходять в клас навчатись. Їм же ж хочеться спілкування", — розповідає вчителька.

Охочих навчатись в оновленій школі чимало — багато дітей переводяться з сусідніх. Працює 42 вчителі, з них 13 пенсіонерів. Як розповідає Марина Григорівна, вчителів початкових класів вистачає. А от викладачів-предметників (хіміків, фізиків, істориків) дуже бракує. Багато хто з педагогів працює за сумісництвом у декількох школах одночасно.

За думкою Марини Марченко, суттєва нестача кадрів пов'язана з низькою заробітною платою.

"Я Заслужений вчитель України. За це доплачують 15% з голої ставки. Це десь 800 чи 850 гривень, в залежності від того, скільки годин читаю. Ще звання вчителя-методиста, вища категорія, за це теж доплачують. Працюю на дві школи та отримую 8000 гривень. А прийшла молода вчителька і їй платять 3200 гривень у місяць. Вона класний керівник, але ще немає категорії, йде як по розряду", — розповідає жінка.

Як пояснює Марина Григорівна, здобути вищу категорію можна лише за такою хронологією: спочатку отримати першу категорію, через 5 років атестуватись на другу і тільки тоді можна претендувати на вищу категорію.

Сама Марина Григорівна перехворіла на ковід ще в січні. На щастя, все обійшлось без суттєвих ускладнень. За її словами, згідно з результатами аналізів, досі має антитіла та поки вакцинуватись не збирається. Переживає щодо можливих ускладнень.

"У мене підвищений цукор, я 4 рази на день п'ю таблетки. Вже щитовидка хвора. З департаменту дзвонять, збирають дані скільки вчителів записалось на вакцинацію. Кажуть, якщо не будуть вакцинуватися, то до роботи не допускаємо. У той самий час лікарям заборонили давати довідку що є протипоказання. Але ж хто візьме відповідальність за моє життя, якщо я "коней двину"?", — каже вчителька.

Війна принесла чимало горя в родину Марини Григорівни. У листопаді 2014 року її чоловіка було поранено під час обстрілу бойовиків. Сталось це у кількох метрах від відомої "розмальовки".

"По пів року у лікарні Мечникова лежить. Немає у нього шийки стегна та хоч ногу склали. Ортопедичне взуття весь час виписуємо. То держава не заплатила, то у них якісь договір не такий. Нікому нічого не потрібно", — ділиться жінка.

Подружжя мешкало у ста метрах від відомої дев'ятиповерхівки. Їхня квартира суттєво постраждала, довелось переселитись до дітей. Відновлення житла, численні операції та загалом лікування чоловіка — все це потребувало неабияких коштів. Сподіватись не було на кого, тож жінка взяла немаленьку суму грошей в кредит, 300 тисяч гривень.

"Люди думають, раз мурал намалювали, то мільйони мені дають. 8 років працюю і копійки з зарплати не брала, жила на пенсію. Вже виплатила кредит і не хочу брати класне керівництво. Повного навантаження немає. Хоч би заробити та відкласти на похорон", — каже Марина Григорівна.

Зараз Марина Марченко проходить курс крапельниць. Раніше у жінки було виявлено запалення мозкової оболонки. Хворобу перенесла на ногах, каже не було кому працювати замість неї. Робити крапельниці треба обов'язково двічі на рік. Але лікування вчителька може дозволити собі лише зараз, коли вже немає кредитних зобов'язань.

Погляд вчительки зі стіни спрямований на окупований Донецьк. Саме звідти вже 8 років обстрілюють Авдіївку. Сама Марина Григорівна зі свого балкону добре бачить донецький аеропорт.

Іноді вчительці вдається зідзвонитись зі своїми знайомими колегами по той бік лінії фронту. Як каже Марина Григорівна, зв'язок такий, що не можна нічого розібрати. Викладання української мови на окупованих територіях вже немає, але найголовніше, що є бажання серед людей.

"Є батьки, які хочуть дати дитині українську освіту. Такі учні в 11 класи переходять звідти в Авдіївку. Контрольні пересилають, а тоді вже у нас складають ЗНО та поступають в наші ВУЗи. У мене в 11 класі було 20 учнів і з тої території приїхало аж 8. Вони готові все вчити, займатись додатково аби тільки наздогнати знання. Я займалась репетиторством, бо немає виходу ніякого", — каже Марченко.

Якщо такими темпами буде йти переговорний процес, який практично заморожений, ніколи тут не буде миру, вважає Марина Григорівна.

Наступного дня після нашої з нею зустрічі Авдіївка знову опинилась під вогнем російської артилерії. 8 військових отримали поранення, зупинено залізничне сполучення. Та місцеві мешканці вже звикли до життя у буферній зоні, фактично на передовій. 5 з 8 років війни вчителька української мови спостерігає за розбитим Донбасом з надією та втомою в погляді.