Історія
Знакова постать родом із Луганщини: історія Миколи Руденка
Письменник, поет, політичний та громадський діяч, правозахисник, засновник та голова Української Гельсінської Групи, Герой України. Беззаперечно, Микола Руденко є однією з найбільш яскравих історичних особистостей України, діяльність якого стала частиною української боротьби за незалежність XX століття
Докладніше про видатного громадського діяча родом із Луганської області розповідає Східний Варіант разом з доктором історичних наук, професором Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка Олександром Набокою.
Сталініст, який кардинально змінив свої погляди
Дитинство Миколи Руденка припало на важкі часи. Він народився 19 грудня 1920 року в селі Юрʼївка тодішнього Луганського повіту Донецької губернії (нині Лутугинський район Луганської області). Його батько Данило Руденко був шахтарем. Коли Миколі було шість років, батько загинув під час трагедії на шахті. Мати, щоби прогодувати трьох дітей, працювала на землі, мала коня, корову та волів. Та коли розпочалася колективізація, родина мусила віддати все майно в колгосп. Туди ж пішла працювати й мати Миколи, щоб хоч якось підтримувати родину.
Дитячі роки Миколи прийшлися на розкуркулення та колективізацію, які він бачив на власні очі. Далі Голодомор 1932–1933 років, який не оминув Луганщину.
Попри важкі роки, уже в школі Микола писав власні вірші. І навіть переміг у конкурсі Народного комісаріату освіти, що вважалося почесною відзнакою. Тоді ж познайомився з Міністром освіти УРСР Володимиром Затонським та поетом Леонідом Первомайським. Після школи Руденко вступає на філологічний факультет Київського університету імені Шевченка.
«Коли Микола Руденко був дитиною, то під час дитячих ігор йому камінцем потрапили в око і хлопець на нього осліп. Коли почалася німецько-радянська війна, під час мобілізації він приховує цей факт, бо хоче потрапити на службу. А 7 листопада 1941 року навіть бере участь у параді на Червоній площі, присвяченому річниці революції. Під час боїв був поранений, куля потрапила йому в хребет. І хоча лікарі надії не давали, він одужав і знову міг ходити. Пройшов блокаду Ленінграда, нагороджений орденами Червоної зірки, Вітчизняної війни І ступеня, медалями. Власне, ідеальна біографія радянської людини», — розповідає доктор історичних наук та професор Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка Олександр Набока.
Після демобілізації Микола Руденко випускає збірку віршів «З походу», за що його приймають до Спілки письменників України. Він поступово потрапляє у вищі ряди партійної творчої еліти. Зокрема, працює відповідальним секретарем видавництва «Радянський письменник», редактором журналу «Дніпро» та секретарем парткому Спілки письменників України.
Та невдовзі стається його перше протистояння з системою.
«У 1949 році починається боротьба з космополітизмом, йде ідеологічний наступ на культуру. Мабуть, у Миколи Руденка спрацювало почуття вродженої справедливості, бо він виступив на захист свого ідейного наставника Леоніда Первомайського, якого тоді почали цькувати як буржуазного націоналіста. Також став на захист української письменниці Зінаїди Тулуб, виступив проти звинувачень єврейських письменників та поетів у безродному космополітизмі. Й ось так ідеальний партійний робітник зірвався з тієї системи, в якій сам був довгий час», — розповідає Олександр Набока.
Засновник та голова Української Гельсінської групи
У 1950-х роках Микола Руденко «реабілітується» в літературному радянському житті. Він пише два романи «Вітер в обличчя» та «Остання шабля». Залишається вірним сталінцем. Та все змінює XX зʼїзд КПРС та розвінчання «культу особи», після чого в Руденка знову руйнується ілюзорне сприйняття радянської системи.
«Як казав сам Микола Руденко, тоді він зрозумів, що вже не може бути таким, як раніше. Його духовні пошуки продовжувалися до серпня 1963 року, коли він впав у такий духовний катарсис, як він сам зазначає. Він зізнавався, що тоді, можна сказати, переродився, став зовсім іншою особистістю, повірив у Бога, зʼявилося відчуття внутрішньої свободи. Я припускаю, що за роки це накопичувалося в ньому й потім вибухнуло на фоні політичних та суспільних змін», — розповідає доктор історичних наук.
Поступово в оточенні українського письменника з’являється все більше людей, які незадоволені радянською системою. Він знайомиться з Андрієм Сахаровим — творцем водовідної бомби, який пізніше виступав за заборону ядерної зброї та її випробувань. А ще підтримує звʼязки з Петром Григоренком, Оксаною Мешко, Ніною Строкатою та іншими.
У 1970-х роках Руденко врешті-решт стає на шлях дисидентства й починає критикувати владу. За це його спочатку виключають із Комуністичної партії, а потім — зі Спілки письменників України. У 1975 році Миколу Руденка вперше заарештували за «антирадянську пропаганду», однак йому вдалося вийти на волю, як учаснику війни.
У 1976 році у квартирі Андрія Сахарова Микола Руденко проводить пресконференцію, на якій проголошує про створення Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод. Підставою для її утворення були постанови про права людини, які в Гельсінкі в 1975 році підписало понад 30 країн, серед яких і СРСР. На переконання Миколи Руденка та його однодумців, в Українській РСР мав бути орган, який поширював би інформацію про права людини, збирав докази про їхнє порушення, захищав незаконно засуджених тощо.
Саме таку мету діяльності й поставила перед собою Українська Гельсінська група, до якої окрім Миколи Руденка увійшли Петро Григоренко, Оксана Мешко, Левко Лукʼяненко, Олександр Бердник, Ніна Строката, Олекса Тихий, Іван Кандиба, Микола Матусевич, Мирослав Маринович.
«Сталінська Конституція 1937 року вважалася демократичною, однак на практиці відбувалося повне ігнорування прав та свобод людини, деградація всіх гуманітарних інституцій, порушення проти людяності. В 1970-х роках уже тривала активна русифікаторська політика, зокрема на Донеччині та Луганщині, порушувалися національні права українців. У тодішніх умовах проголошення групи стало резонансним і про це дізналися в західних країнах», — наголошує Олександр Набока.
Уже за кілька місяців після проголошення Української Гельсінської групи, у Миколи Руденка провели обшук, під час якого знайшли 39 доларів США. Звичайно, що їх було підкинуто. Після цього письменника заарештували та засудили до 7 років таборів суворого режиму. Усі художні та публіцистичні твори Руденка вилучили з бібліотек та книгарень.
Інших учасників Української Гельсінської групи також чекали переслідування та арешти. Олексу Тихого затримали в лютому 1977 році. Його та Миколу Руденка разом судили влітку того ж року в Дружківці. Тихий отримав 10 років позбавлення волі у виправно-трудовій колонії особливого режиму із засланням на 5 років. Левко Лукʼяненко був присутній на суді та виступав на захист своїх однодумців. У грудні того ж 1977 року його самого заарештували й засудили до 10 років позбавлення волі з 5 роками заслання.
Звільнення та останні роки життя при незалежній Україні
Дружина Миколи Руденка Раїса підтримувала чоловіка. Вона виступала за його звільнення, а в 1978 році навіть провела демонстрацію біля бібліотеки імені Леніна в Москві з гаслом «Звільніть мого чоловіка, інваліда війни Миколу Руденка!». За долученість до Української Гельсінської групи її арештували та засудили до 5 років таборів суворого режиму.
Миколу Руденка звільнили в 1987 році. Чи не одразу він разом із дружиною емігрував до Німеччини, а потім — до США, за що був позбавлений громадянства СРСР.
У 1990 році письменник повернувся в Україну. Йому відновили громадянство та політично реабілітували. Попри пережите та проблеми зі здоровʼям, уже за часів незалежності він випускає романи «Орлова балка», «Найбільше диво — життя. Спогади» та «Енергія прогресу. Нариси з фізичної економії».
У 1998 році Микола Руденко брав участь у відкритті памʼятника Тарасові Шевченкові в Луганську.
«Микола Руденко був до кінця вірний своїм ідеям, був готовий за них страждати. Такі постаті, які народилися та починали свій шлях на Луганщині, вони заперечують той факт, що це був повністю зрусифікований край. Навпаки, зі східних регіонів пішло багато громадських діячів, шістдесятників, дисидентів, які на фоні цих заборон якраз і починали діяти, і йшли свідомо на випробування з гідно піднятою головою і щирістю щодо українських ідей», — каже Олександр Набока.
У Миколи Руденка були всі можливості стати успішним партійним діячем та відданим рушієм радянської системи. Таких людей «любили» в Радянському Союзі, забезпечували поважними посадами, зарплатнею, видавали квартири, автомобілі, дачі. Однак він обрав інший шлях — боротьба, захист та ув’язнення. Водночас не зрадив своїх принципів та внутрішньої справедливості.
У 2000 році Миколі Руденку присуджено звання «Героя України» за «активне й послідовне відстоювання ідеї побудови незалежної Української держави, багаторічну плідну правозахисну й літературну діяльність».
Помер видатний письменник та дисидент 1 квітня 2004 року.
***
Інга Павлій
Інга Павлій
