«Головне — встигнути доїхати до пораненого і довезти його живим»: бойова медикиня 44 ОМБр «Байрактан»
Зв’язківець за фахом, яка вирішила стояти на заваді смерті. Старша бойова медикиня Тетяна на позивний «Байрактан» (або «Байрактанька») — та, кого слухаються та кому довіряють бійці 44 ОМБр. Вона завзято навчає їх та навчається сама, а допомагаючи «трьохсотим» — забуває про все на світі, іноді — навіть про власні поранення та контузії. «Зберися і працюй, плакатимеш потім!» — це її головне правило в бойових умовах.
Навчання такмеду: «Розбираємо реальні поранення»
Навчання — та основа, на якій тримається медична допомога у війську. «Байрактан» знає це по собі. Пройшла кілька профільних курсів і зупинятися не планує:
«Вищу освіту я отримувала за фахом «Мережі зв’язку». Тому, коли прийшла до ТЦК, мені одразу пропонували посади зв’язківця. Але я вирішила йти до війська саме в якості медика! На момент підписання контракту мала пройдені курси і сертифікат з такмеду. Вже від бригади мене відряджали на другі курси, в Запоріжжі, й на треті, в Норвегії. Після цього склала іспит на старшого бойового медика в одному з навчальних центрів Сухопутних військ».
Маючи за плечима кілька етапів навчання і три роки бойового медичного досвіду, «Байрактан» охоче ділиться ним з бійцями своєї бригади. Адже чим більше вони знають та вміють, тим вищі в них шанси на порятунок.
"Я не є інструктором за посадою, тож не маю обов’язкового плану проведення занять. Що вмію та знаю — тим я й ділюся з хлопцями. Коли дізнаюся щось нове, спочатку випробую це сама. Якщо нові знання працюють на практиці — то можна ділитися з іншими", — каже медикиня, сидячи біля латки різнобарвних квітів у населеному пункті на Донеччині, де базується її рота.
За кожної нагоди «Байракран» проводить з бійцями заняття і щодо базових моментів (надання допомоги за протоколом MARCH), і щодо різних практичних нюансів: як краще закрити травмоване око або накласти бандаж, яким способом тампонувати рану, чому треба переоцінювати надану раніше допомогу тощо.
"Ми навчаємося, тренуємося і, звісно, сперечаємося про те, як зробити краще. Знаєте оцей бородатий армійський жарт про «турнікет на шию»? То я й кажу хлопцям: в певних обставинах турнікет справді використовують у разі поранення шиї: він охоплює уражену частину шиї та руку з протилежного боку, а під ним розміщується тампонада або ущільнення з підручних засобів, що зупиняє кров. Так турнікет виконує роль тиснучої пов’язки, якщо, не приведи Боже, у вас закінчилися бандажі", — ділиться вона.
Серед нюансів, які відпрацьовує бойова медикиня зі своїми підопічними — і правила заміни (конверсії) турнікета, щоб по максимуму зберегти пораненому кінцівку, і використання голки для декомпресії грудної порожнини, і протидія гіпотермії (переохолодженню).
«Ми на такмеді розбираємо реальні поранення, які були у підрозділі: це і навчання, і робота над помилками. Хлопці навчаються діяти попри стрес, не боятися вигляду і запаху людської крові: для цього використовуємо кров свинячу. Я вчу їх головному: паніка — не наш союзник. Потрібно не боятися робити те, що знаєш і вмієш».
Найбільша приємність потім — чути розповіді про те, як воїни допомагали одне одному: «Ми зробили те, а потім те. Бо нас Тетяна навчила!».
Етапи допомоги: як рятують бійців 44 ОМБр
Як побудована система порятунку поранених у 44 ОМБр? «Байрактан» окреслює кілька етапів:
— Само- та взаємодопомога на позиціях.
— Переоцінка наданої раніше допомоги та евакуація.
— «Стабік» (стабілізаційний пункт).
— ПХГ (первинна хірургічна група).
— Госпіталь.
Самодопомога — це той критично важливий етап, від якого найбільше залежить, чи виживе поранений воїн. І тут вирішальним є навчання особового складу. Наскільки якісно бійці засвоїли пройдений матеріал, «Байрактан» бачить на прикладі конкретних поранених.
"Хлопці адекватно реагують на різні ситуації, чітко надають допомогу собі та одне одному. Вони в мене такі молодці! Пригадую, як наш воїн на псевдо «Відьмак» отримав численні поранення у плечовий пояс. І потім ще 6 годин чекав на евакуацію. Тож побратими занесли «Відьмака» у бліндаж та зробили переоцінку наданої допомоги: замінили турнікет на тампонаду (там, де була критична кровотеча) та на тиснучу пов’язку (там, де поранення були менш загрозливі). І тому минулося без ампутації кінцівки", — ділиться бойова медикиня.
У зоні «під вогнем» військовослужбовці діють за протоколами надання допомоги: накладають собі або побратиму на поранену кінцівку турнікет швидко і максимально високо. Але в умовах сучасного бою евакуація впродовж двох годин здебільшого неможлива. Тому або в підрозділі має бути багато медиків, які чергують на позиціях, або всі військові повинні мати навички конверсії (заміни) турнікета, перевірки дихальних шляхів та контролю дихання, декомпресії грудної клітини, протидії гіпотермії, наголошує «Байрактан».
Вона описує, як може виглядати другий етап допомоги:
«Якщо на позиціях або поблизу є укриття, де чергує медик, то він робить переоцінку наданої допомоги і готує пораненого до евакуації».
Зокрема, якщо є поранення грудної клітини, то медик ставить на нього оклюзійні наліпки та робить декомпресію — спеціальною голкою випускає зайве повітря з плевральної порожнини, щоб уникнути пневмотораксу. А ще — замінює турнікети на інші кровоспинні засоби, якщо характер поранення це дозволяє.
"Якщо ж не робити цього, і боєць кілька годин чекатиме на «евак» із турнікетом — далі буде ампутація. Якщо ж турнікет просто періодично попускати — поранений загине від втрати крові. Тому або медик, або самі бійці повинні “робити переоцінку”. Не вмієш або боїшся? Тоді ти просто спостерігатимеш, як твій побратим помирає. Потрібно мати розуміння, що робити, і не боятися!", — попереджає медикиня.
Що далі? Евакуаційна команда доправляє поранених на стабілізаційний пункт. Тут їм не роблять якихось складних операцій. Медики дбають про те, щоб стан пацієнтів був стабільним: не було загрози життю і вони могли їхати далі. Тут відбувається чергова переоцінка наданої допомоги, ін’єкції медикаментів, встановлення катетеру у вену та введення розчинів, переливання крові та інші маніпуляції.
Перші оперативні втручання зазвичай виконує ПХГ — первинна хірургічна група. До неї входять, зокрема, лікарі-травматологи та анестезіологи. Вони можуть, до прикладу, зашити поранення чи видалити відмерлі тканини.
Більш складні операції та комплексне лікування поранений воїн отримає на наступному етапі: у шпиталі.
Бойовий медик зазвичай працює на перших етапах надання допомоги, іноді, якщо бракує рук — допомагає медичному персоналу на «стабіку».
"Пам’ятаю, коли в одну з будівель влучив КАБ (російська керована авіабомба — ред.), на «стабіку» було багато важких поранених. І я запропонувала свою допомогу. Працював і штат «стабіка», й наш медперсонал, і навіть водії «еваків». Було багато роботи, але ми впоралися!", — пригадує медикиня.
Головний страх бойового медика — не встигнути, говорить медикиня:
«Найважче — оце відчуття, коли боїшся не встигнути. Бо якщо ти встиг, і навіть щось випадково зробив неправильно — побратими, з якими ти працюєш, побачили, виправили, підстрахували. Головне — встигнути доїхати до пораненого і потім довезти його живим».
«Кожен поранений та загиблий залишають у душі слід»
«Не скажу, що я якась тонкосльоза. Так, мені шкода кожного пораненого побратима. Але плачу я потім. Коли треба працювати — кажу собі “Зберися, не будь ганчіркою!” І працюю, — каже «Байрактан», закурюючи сигарету і поринаючи у спогади. — Доводилося надавати допомогу просто під час обстрілів. Ти не думаєш про загрозу: адреналін робить свою справу. В нас був хлопчина, якому осколок боєприпасу прошив ногу і вийшов в районі живота. Крики, вибухи, але ти не зважаєш: тут турнікет, там тампонада, далі перев’язка, вкладаємо пораненого в машину і вивозимо. Обстріл поновлюється, але ми встигаємо врятувати хлопця!».
Пізніше, коли адреналін припинив діяти, «Байрактан» відчула наслідки власної контузії після того обстрілу. Її нудило, а побратими-медики надавали допомогу вже їй самій. Але головною в той момент була радісна думка: «Ми впоралися! Ми його врятували!».
Коли бойовий медик почувається найгірше? Коли не вдається перемогти смерть. Буває, рятуючи пораненого, робиш усе від себе залежне. Але згодом дізнаєшся, що боєць помер пізніше, на лікарняному ліжку, від наслідків отриманих поранень. А буває, що «трьохсотий» навіть не доживає до прибуття медика та (або) евакуації.
«Байтактан» пригадує трагічний випадок: бійцю на позиціях якісно зупинили кровотечу, але внаслідок поранення він почав потерпати від переохолодження (гіпотермії). В результаті в чоловіка зупинилося серце: він не дожив до сутінків, коли евакуація стала можливою...
«Емоційно це дуже важко. Особливо, коли розумієш, що ти буквально вчора з бійцем спілкувалася, а він вже «200», і ти нічого не зміниш. Так, воно й залишиться на все життя, десь сидітиме в закамарках пам'яті, час від часу нагадуючи про себе, — каже бойова медикиня. — Все це важливо проговорювати. Бо чим глибше ми замикаємося в собі, тим сильніше воно нас їстиме».
Бойовий медик, за словами «Байрактан», завжди носитиме в собі спогади про всі рятувальні місії, адже це невід’ємна особливість цього військового фаху: «Кожен поранений та загиблий залишають у душі слід».
Однак є поранення, про які бойовий медик може згадувати з усмішкою: його власні. Ми розминулися зі смертю цього разу, тож нема чого журитися — так міркують люди з патчем у вигляді червоного хреста на броні.
«Байрактан» саме бігла надавати допомогу іншим, тому своє перше поранення помітила не одразу:
«Був обстріл, і осколки посікли руку. Я спочатку навіть не зрозуміла, що сталося. Біжу й думаю: де я руку вдарила? Об одвірок зачепила, мабуть... А потім дивлюся, як на рукаві розповзається червона пляма... Мої ж хлопці, медики, мене перебинтували і завезли до ПХГ (первинної хірургічної групи). Травматолог питає: “Кого цього разу привезла, Таню?” “Себе!” — кажу. Ми ще трохи посперечалися, чи треба мене евакуювати до Харкова. Зрештою рентген показав, що серйозних ушкоджень немає. Вийняли осколки і зашили на місці. Але за тиждень ми побачилися знову: я отримала друге поранення...».
Медична «рутина», мотивація та плани на майбутнє
Робота бойового медика — це не лише вибухи, кров і порятунок пораненого на межі сил. Українські піхотинці, які для всього світу є зразком сміливості та витривалості — це передусім живі люди. В яких може просто відмовити здоров’я через вік, вірусну інфекцію або втому.
«Застуди й респіраторні хвороби — те, з чим найчастіше приходять хлопці. А ще — спини, це просто біда! Ну і гіпертонія та наслідки контузій, — перераховує Тетяна основні скарги своїх воїнів-пацієнтів. — Часто спрямовуємо хлопців на лікування до вузькопрофільних фахівців. Варикоз, протрузії — те, з чим ми у підрозділі не дамо ради. Можемо хіба полегшити симптоми. А от коли бригада була на відновленні — змогли пролікувати багатьох».
Бувають щемкі випадки, коли боєць з контузією не хоче їхати до шпиталю: «Не треба, «Байрактан» сама мене прокапає», — наводять воїни свій головний аргумент. Бо довіряють тій, хто не раз рятувала їм життя та здоров’я.
Щоправда, іноді хлопці не хочуть виконувати приписи медика, і «Байрактан» жартома погрожує найнебезпечнішим медичним засобом:
— «Не сперечайтеся зі мною, бо й не помітите, як випишу вам ПСС».
— «А що це таке?»
— «Проносне, сечогінне і снодійне. Будете “гарно” виглядати. А головне — надалі не будете сперечатися з медиком!», — пригадує «Байрактан» один з таких жартівливих діалогів. Втім пекельний набір ліків «ПСС» їй не довелося застосовувати жодного разу.
Наприкінці жінка говорить про свою мотивацію і про плани.
«В дитинстві хотіла бути лікарем, потім — військовою. І от обидві свої мрії я здійснила! В мене у родині майже всі — військові. Чоловік, син, брат... Заради брата я й пішла добровольцем: він воював ще в часи АТО, отримав поранення та інвалідність. У 2022-му повернувся до війська, і я — разом із ним».
Зараз «Байрактан» відчуває, що є найбільш потрібною саме на фронті, у своїй бригаді. Але чітко знає, що робитиме після завершення бойових дій:
«Піду працювати до приватної клініки: теж допомагатиму людям. Бойовий досвід стане у пригоді».
«Байрактан» докурює сигарету і замислюється. Димок в’ється над ірисами, заростями хмелю і тане десь над сизими пагорбами Донеччини…
***
Українському війську потрібні люди. І медики, і фахівці інших напрямків можуть принести максимальну користь Україні у лавах Сухопутних військ. Всі подробиці про тисячі актуальних тилових та бойових вакансій має 1-й центр рекрутингу Сухопутних військ ЗСУ.
Тел.: 0 800 503 696 та 097 902 30 89.
Автори тексту: Євген Солонина, Олег Калашніков, 1-й Центр інформаційно-комунікаційної підтримки Сухопутних військ. Фото: Андрій Ревун, 1 ЦІКП
