Наші бджоли не бояться мін, або Як зберегти медовий бізнес з Донеччини
«Чесно скажу, перевозити пасіку в інший регіон — це те ще випробування, але я це зробила і не пошкодувала ні разу», — каже бджолярка з Миколаївки Людмила Нагорна. Жінка і сама виїхала з прифронтового містечка, і вивезла своїх бджіл.
Людмила Нагорна є уповноваженою особою ГО «Обласна асоціація «Бджолярі Донбасу». Бджолярі Донеччини добре її знають і поважають за принципову позицію — до війни вона на всіх рівнях порушувала питання відповідальності фермерів, які рясно кропили свої та орендовані поля хімікатами, що вело до масового отруєння бджіл.
Досконале знання своєї справи, досвід релокації власної пасіки та чітке бачення перспектив розвитку бджільництва — якщо ви займаєтеся бджільництвом, підтримуєте вітчизняних виробників чи просто обожнюєте мед, цей текст саме для вас. Тож не будемо гаяти часу, а поговоримо з самою Людмилою Нагорною і з експертами, які своїми коментарями «підсвітять» деякі важливі моменти й дадуть поради іншим бджолярам.
Бджіл тримати — не в холодку лежати
Пам'ятаєте, якими були щорічні ярмарки меду в містах та містечках Донеччини? Гарячий вітер, сліпуче сонце, пахощі різнотрав'я і наче безупинне гудіння бджіл: «Пригощайтеся! Ось з акації, цей — липовий, цей — соняшниковий, цей — квітковий. Вибирайте!»…
Нині пасічники Сходу переживають складні часи. Через активні бойові дії частину пасік було зруйновано або пограбовано. Хтось з бджолярів виїжджав, залишаючи своє господарство без догляду. Хтось, попри небезпеку, залишався, але через неможливість продати мед значно скорочував кількість бджолосімей. А хтось, як Людмила Нагорна, зміг виїхати з небезпечного місця і вивезти з собою свою пасіку.
«На Донеччині завжди було багато пасік. Наші степи унікальні — тут ростуть природні медоноси. Це справжній рай для того, хто займається бджолами — тільки працюй! Так і було. До лютого 2022 року», — каже пані Людмила.
За її словами, питання чи варто вивозити своїх бджіл, чи ні — навіть не виникало. Звичайно, варто! Але як це реалізувати на практиці? Ось тут і почалися справжні випробування.
Найскладнішим виявилося знайти перевізника, оскільки навіть за великі гроші не всі погоджувалися везти пасіку.
«Спочатку я перевезла 8 вуликів. Це було, так би мовити, тестова партія. Потім вирішила забрати всіх інших бджіл. Тут є один істотний фактор — їхати можна тільки вночі, коли вони сплять. Але для поїздок під час комендантської години водієві потрібно мати відповідні документи. Мені пощастило — молодий хлопець віз мої 20 вуликів зі Слов'янська на Черкащину аж чотири доби! На блокпостах нас не затримували, бо я мала всі відповідні документи для перевезення пасіки».
Вулики перевозили у звичайному бусі. Звісно, на промислових пасіках для транспортування використовують спеціально облаштовані причепи. Людмилі Нагорній такий ніколи не був не потрібен — не ті обсяги бізнесу.
«Після того, як я визначилася з водієм, виникла ще одна проблема — треба було завантажити вулики. Навіть без рамок з медом вони були дуже важкими. З цим мені допомогли військові. Щиро дякую їм за допомогу, — каже жінка. — Пам'ятаю, як вони все дивувалися: «Боже, які спокійні бджоли! Ні разу нікого не покусали!». Так, в мене дуже добра порода бджіл. Її розводив колись один старенький. До справи дідусь підходив ретельно: ніколи не підгодовував своїх робітниць цукром, вулики завжди зимували на вулиці. В результаті сформувалися міцні та здорові бджолині сім'ї. Нервують вони лише тоді, коли поля обробляють хімією. Я вже знаю — якщо бджоли неспокійні, то фермери вже «попрацювали». А так хоч голим по пасіці ходи — добрих людей не кусають».
Пані Людмила вивезла пасіку на Черкащину. На околиці села вибрали невелику хату, більше навіть вибирали простір біля неї, а ще поля і гарний краєвид. Поряд — національний природний парк «Холодний Яр» з унікальним кліматом і рідкими рослинами. Бджолам тут комфортно.
Взагалі, вибір місця для розміщення вуликів — одна з найважливіших умов для успіху. Та навіть на присадибній ділянці завжди можна знайти затишний куточок для невеликої пасіки. Пасічники запевняють, що бджоли люблять тишу, простір і усамітнення.
«Перший рік на новому місці було досить складно, всі наявні сили були направлені на збереження пасіки, — зізнається жінка. — Бджоли мали обжитися на новому місці. На них впливають стреси, зміна клімату, скорочення звичних медоносів і поява нових. Комахи, як і люди, звикають до певних кліматичних умов. Але з часом все владналося — природа взагалі дуже гнучка».
Виклики народжують можливості
Звісно, перевезення пасіки — справа дорога, та для мінімізації витрат можна скористатися державною програмою релокації, яку продовжує Уряд спільно Міністерством економіки, але для цього пасічнику треба бути зареєстрованим як юридична особа.
До речі, відповідно до Закону про бджільництво, займатися цією справою можна без отримання окремого дозволу від органів виконавчої влади або місцевого самоврядування. Навіть якщо пасічник має лише десяток бджолосімей і не має промислових амбіцій, він може розраховувати на державну дотацію.
«Проте краще працювати офіційно. Зараз діють програми підтримки підприємців, і нехтувати ними не варто», — зазначає Людмила Нагорна.
А для того, щоб знати про наявні програми, тримати руку на пульсі законодавчих змін, зберегти свою власну справу та розвивати її, потрібні ефективне спілкування та співпраця з іншими представниками галузі.
Людмила Нагорна є членкинею Донецької торгово-промислової палати. При Палаті постійно діють Комітети підприємців, де налагоджуються конструктивні діалоги між бізнесом і владою, де представники державних органів та установ та представники міжнародних організацій інформують про наявні можливості.
«Війна не призупинила нашу роботу ні на день. В травні кожного року за підтримки ТПП України проходять заходи до Всесвітнього дня бджіл. Виставки та форуми — це дієві інструменти для ефективної роботи. Ніші підприємці люди активні та експертні. Вони радо діляться з іншими підприємцями своїм досвідом і уміннями», — каже директор Центру розвитку малого і середнього підприємництва в Донецькій області Олег Бедзай.
Навіщо молодь йде на пасіку?
Людмила Нагорна впевнена, що подальший розвиток бджільництву можливий, якщо воно «помолодшає». Це її відповідь на витання, чому багато бджолярів не стали перевозити свої пасіки з Донеччини до більш безпечних регіонів?
«У нашій невеличкій Миколаївці в об'єднання пасічників входило майже сорок бджолярів, переважно це люди пенсійного віку. А літнім важче зібратися, покинути рідний дім і вирушити кудись у невизначеність. Молоді ж люди, всупереч викликам, з якими зіткнулися через війну, демонструють стійкість і рішучість. І потім надто довго в нашому суспільстві образ пасічника асоціювався з таким собі вусатим усміхненим дідусем, на голові якого бриль з соломи. Це все добре для картинки, але для розвитку галузі життєво важливо залучати молодь», — каже пані Людмила.
Запит на нові кадри добре розуміють і науковці. Завідувач кафедри бджільництва «Національного університету біоресурсів і природокористування України», професор Микола Повозніков впевнений, що потрібно робити все можливе для популяризації бджільництва:
«Молодь приходить вчитися. Ми навчаємо студентів новітніх технологій, сприяємо просуванню ідей відкриття власної справи, — каже науковець. — Слід розуміти, що після війни економіку України треба буде підіймати, сільська місцевість має пережити своє відродження, і займатися цим мають молоді люди».
Свого вчителя підтримує і випускник НУБіП молодий пасічник Назарій Білько.
«Українське бджільництво знаходиться в унікальній ситуації — старше покоління пасічників працює, а молоде — лише здалека придивляється до галузі. Чому? Бо бджільництво сьогодні роботою може забезпечити, але стабільний ринок реалізації продукції залишається не сформованим. Тому молоді люди не поспішають заводити бджіл. Зі ста молодих людей, які спробують, на професійний рівень вийдуть лише двоє», — вважає Назарій.
Зібрати мед — це пів діла
Вулики та бджолині сім'ї в них — це головна цінність будь-якого пасічника. А ще — мед.
Минулий 2023 рік, за словами Людмили Нагорної, був щедрим на медоноси. Навіть попри те, що багато сільськогосподарських земель залишилися незасіяними:
«Зараз ми стаємо свідками відновлення дикого степу. Необроблене поле спершу заростає бур'яном, а потім вкривається різнотрав'ям. Рілля дуже швидко знову перетворюється на степ, де завжди щось цвіте. А скільки в наших краях білої акації! З неї бджоли збирають один з найкращих і найцінніших сортів меду».
Проте, як зазначає пані Людмила, зібрати мед — це пів діла, треба його ще реалізувати:
«Зараз на Донеччині з цим складно. Вивезти мед на продаж — майже нереально. Роздати безплатно? Так сусідів мало. Гуртові закупники дають низку ціну. А бджільництво — справа не з дешевих, витрати у пасічника великі. Це проблеми сьогодення і вони, я впевнена, будуть вирішені. Але існують важливіші завдання. Одне з них — це необхідність формування культури споживання меду у нашій країні. Бджільництво в Україні експортоорієнтоване, ми входимо в першу п'ятірку світових постачальників меду, а самі чомусь споживаємо його мало».
Слід додати, що крім меду пасічники мають і додаткові продукти бджільництва: маточне молочко, квітковий пилок, пергу тощо. Це відмінна сировина для фармацевтичної та харчової галузей.
Дивіться в майбутнє з оптимізмом
Людмила Нагорна не згодна з думкою, що бджільництво на Донеччині як галузь знаходиться під загрозою знищення. Вона впевнена, що пасічники здатні знайти вихід із будь-якої складної ситуації.
За словами пані Людмили, в скрутні часи люди об'єднуються, діляться бджолиними сім'ями, інвентарем, запрошують на ділянки, де можна поставити вулики.
«Так, зараз дуже складно, потенціал галузі значно скоротився. І наслідки війни ми будемо відчувати ще довго. Наприклад, в нашому миколаївському об'єднанні сорок пасічників загалом мали тисячу вуликів. Приблизно половина наших бджолярів виїхала, залишивши бджіл, які самі по собі жити не можуть — вони напряму залежать від пасічника. Наприклад, мій знайомий вимушений був залишити пасіку на рік. З двохсот вуликів здоровими та міцними залишилися тільки десять сімей. Та знання, уміння, бажання працювати у пасічника ніхто відібрати не може! Дійсно, бджоли без нагляду слабнуть, хворіють, рояться… Але живуть! На горищах пустих будинків, в дуплах старих дерев, навіть в ящиках від боєприпасів. Живуть і разом з бджолярами чекають переможного миру».
Людмила Нагорна впевнена, що бджолярство стане одним з напрямків економічного відновлення Донеччини:
«Після війни наш рідний край потрібно буде відбудовувати. Знадобиться певний час, щоб підняти зруйновані ворогом промислові потужності. Відновлення агробізнесу завжди відбувається швидше. А бджолярству, за умовою державної підтримки, на відродження знадобиться зовсім трохи часу, бо бджоли — це маленькі трудівниці, яким не потрібні особливі умови, які не бояться ворожих мін. Бо це наші українські бджоли».
Віра Ільїна
***
Цей матеріал створено у межах Школи журналістики рішень Східного Варіанта
Якщо ви знайшли помилку, будь ласка, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
