Майстер з "Азовсталі": життя під обстрілами, поранення та перебування в "днр"

Відчуття, що насувається щось страшне, Володимир мав ще за декілька тижнів до початку війни. Про це свідчили вибухи, які останнім часом ставали сильнішими та гучнішими біля лінії розмежування. На останній вечірці друзі так і сказали, що, мабуть, це остання наша зустріч. Як показав час, інтуїція не підвела.

24 лютого: ситуація на заводі 

Прокинувшись зранку, хлопець побачив у телеграм-каналах інформацію про прильоти снарядів ледь не у всіх містах України. 

«Я подумав тоді, що це щось ненормальне. Але на роботу все одно зібрався і поїхав. Працював на «Азовсталі» майстром з ремонту обладнання та керував командою людей. На роботу прийшли всі, але працювати взагалі не хотів ніхто через зрозумілі причини. Керівництво ніяких вказівок не давало, бо вони та самі не розуміли, що робити», — згадує маріуполець.

Ближче до 09:00 ранку вибухи були вже дуже сильними. Деякі співробітники підходили до Володимира та просилися йти додому, бо там були діти. За його словами, він відпускав чоловіків під свою відповідальність. Уже по обіді було прийнято рішення перевести завод на «тихий хід» і розпустити працівників.

«Пам’ятаю кількість людей на прохідній — я такого ще не бачив. Просто весь завод йшов додому», — каже хлопець.

То був не останній його день на заводі. На одній зі змін йому пощастило познайомитися з нашими бійцями із полку «Азов». 

«Вони приїхали на вантажних машинах і хотіли набирати металобрухт, аби засипати прохідні на заводі. Ніколи не забуду той день. Оскільки метал був важким і об’ємним, тими кранами, які вони мали, його неможливо було грузити. На нашій робочій ділянці був спеціальний крюк, але не було водія, який міг ним користуватися. Почали йому дзвонити, питати, як завести його та як працювати на ньому. Насміялися тоді… Вже пізніше по новинах я дізнався, що на моїй ділянці точилися жорстокі бої між росіянами та азовцями», — розповідає Володимир.

Маріуполь. Життя під обстрілами: «побут»

У той час, перші числа березня, у місто вже почали активно прилітати снаряди. П’ятиповерхівка, у якій жив Володимир разом із сім’єю, знаходилася поряд з заводом. Тому, коли він ходив додому, часто бачив дірки в стінах звичайних житлових будинків. 

«В один день пролунав вибух. В районі свого будинку я бачив таке червоне зарево, що неможливо описати. Все горіло і диміло. Мобільного зв’язку вже не було, тому я не міг подзвонити батькам і дізнатися чи живі вони. Ледь дочекавшись ранку, я побіг до квартири. Слава Богу, вони були живими. Я їм кажу, що треба виїжджати. Вони навідріз відмовилися. Тоді я запропонував йти до бомбосховища на завод. Ми ж всі працювали на «Азовсталі» і знали його дуже добре. Але батьки вирішили залишатися у квартирі через комфорт», — говорить маріуполець.

Тоді вони почали облаштовувати квартиру. Володимир разом з батьком та братом «прикопали» вікна кімнат, де спали батьки та сестра. За його словами, оскільки кімнати знаходилися у напівпідвальному приміщенні, то вікна були прямо на землі, а тому легко могли розлетітися вщент від вибухів.

«Ми вирили велику яму і наклали в неї багато мішків з піском, щоб закрити вікна. І, як виявилося, не марно. Через деякий час у наш двір прилітає снаряд і в сусідніх квартирах вікон не стало. А у нас цілі», — каже хлопець.

Аби не сидіти вдома, Володимир на своєму автомобілі їздив кожного дня в пошуках їжі. Він згадує, що більшість магазинів вже була розграбована, але знайти щось все-таки можна було. Набирав купу їжі, але завжди частину розвозив по сусідніх дворах.

«Пам’ятаю, як на складах набрав повну машину м’яса. Я ж розумію, що для моєї сім’ї це ну дуже багато. Тому по дорозі додому заїжджав до сусіднього двору і казав: «Беріть, будь-ласка, м’ясо». Їду в інший — «Беріть, будь-ласка, м’ясо». Води вже також не було і за нею доводилося їздити до криниці. Я мав дві столітрові бочки з краниками. Одному набирати та носити з гори та нагору було важно, тому завжди пропонував друзям з мого двору їздити разом. Але чомусь ніхто не хотів цього робити. Ми мали непогані запаси води, але кожного дня ми витрачали її на чай, бо тепла ж не було і цей напій — єдине, що нас зігрівало», — розповів Володимир.

Звичайно, що кожна така поїздка могла вартувати йому здоров’я та життя, бо Маріуполь вже сильно бомбили. Але хлопець каже, що набагато страшніше сидіти просто у квартирі та чекати чергової ракети чи бомби від росіян. 

«У таких поїздках я надивився всього. Трупи були всюди. Колись я зайшов до магазину, а там лежить чоловік з осколком у горлі та шипить. Якби я таке побачив у звичайному мирному житті, то я б дуже злякався. Але в цей час у Маріуполі це були звичайні речі», — згадує очевидець.

Приліт по дому та поранення 

Через таке НЕжиття Володимир постійно хотів виїжджати. Але батьки ніяк не могли наважитися.

«Вони завжди казали: якщо прилетить по нашому району, їдемо. Прилетіло. Якщо ударить по вулиці, поїдемо. Вдарило. Якщо попаде по дому, то одразу евакуюємося. Уже пів дому не має, а вони все ще сидять. І лише останній приліт змусив їх змінити рішення, і то не одразу», — говорить маріуполець.

Того злощасного дня снаряд прилетів прямо у квартиру. У момент прильоту всі жінки із сім’ї Володимира знаходилися у підвалі, а він з чоловіками заколочував вікна. 

«Я пам’ятаю тільки сам момент вибуху. Я впав на підлогу. В очах — пісок, а в голові — шум. За декілька секунд я відкриваю очі — і бачу тата з братом також лежачими на підлозі. Я хочу встати, але розумію, що моя нога не слухається. Подумав, що зламав її. Дивлюсь на брата, а у нього очі «скляні». В якусь секунду мені здалося, що він зараз помре, адже у нього було поранення в голову, живіт, ногу, відірвало палець на руці. Тато ще якось міг пересуватися, але також був поранений в ногу», — з жахом згадує переселенець.

Тоді жінки повиходили з підвалу. Побачивши пораненого брата Володимира, вони кричали та «билися» в істериці, бо після спроби встати він впав і почав прощатися зі всіма.

Маріуполець також згадує, як дівчата з татом перенесли його та брата до машини та повезли до лікарні номер 4. Там брату відрізали палець, зашили трохи під оком, але лікарі не хотіли відпускати додому через осколок у животі, який не лише не могли звідти дістати, а й взагалі виявити його точне місцезнаходження. Їм з батьком наклали пов’язки. 

«Залишатися у лікарні було не варіантом, бо там не було вікон, тепла, світла, води, їжі. Ми розуміли, що можемо там померти від холоду. А нам було дуже холодно через втрату крові. Тому ми поїхали до нашого підвалу, де було тепло. Хоча тепла ми так і не відчували. Всю ніч по нашому будинку були дуже сильні та часті прильоти снарядів. Я взагалі не пам’ятаю, чи спали ми. Це була найстрашніша ніч у моєму житті», — говорить герой нашої історії. 

Виїзд: блокпости та лікарні «днр»

Ледь дочекавшись ранку 16 березня, їх сім’я сіла по машинах і поїхала. На блокпостах їх не перевіряли майже, бо вони були поранені. У Безіменному їх пересадили на карету швидкої допомоги так званої «донецької народної республіки» і повезли до лікарні у Новоазовську.

«Забрали лише чоловіків і дівчину брата. Мама, сестра, тітка залишилися в колоні. Коли нас доставили до лікарні у Новоазовську, мені було страшно. Нас там явно не раді були бачити. Медсестра дивилася на мене з-під лоба. Я приїхав до лікарні у робочій формі з «Азовсталі», де був пришитий прапор України. Вона побачила його і покликала російський військових до мене в палату. Він запитав, що це таке. Я відповів, що це моя звичайна роба. Прапор довелося зрізати. Через годину нас перевезли до Донецька. Я навіть трохи зрадів, бо тут було дуже страшно», — розповідає Володимир.

За словами маріупольця, у Донецьку було йому спокійніше. Допомогти Володимиру і брату там не змогли, бо розвиток у медичному напрямі, як і все інше, там «завмерло у часі». 

Дізнавшись про можливість безплатного поселення у Грузії та надію на операцію, вони вирішили їхати туди. 

Грузія: волонтерство та операція

Умови виїзду були знову ж таки не дуже складні, бо чоловіки були поранені та це зіграло їм на користь.

Після приїзду в Тбілісі 10 квітня, Володимира і його сім’ю безплатно поселили до одного з готелів, який орендував для українців місцевий бізнесмен. Там Володимир одразу почав займатися пошуком лікарів, які зможуть дістати осколки з його ноги.

«Паралельно цьому я хотів поділитися своєю історією зі всіма аби люди знали, що відбувається в Маріуполі. Так я познайомився з дівчиною, яка документувала воєнні злочини в Україні. За результатом нашого діалогу вона запропонувала мені долучитися до їх команди. Я погодився, бо хотів допомагати на гуманітарних пунктах, але через костилі не міг виконувати фізичну роботу. А тут мені сказали, що ти можеш це зробити, і я зрадів», — згадує хлопець.

Так приблизно два місяці Володимир виконував свою місію — допомагав фіксувати воєнні злочини. Він ходив по готелях, де проживали українці, проводив опитування і надалі запрошував їх на більш детальне спілкування.

В липні йому знову пощастило. В Американському госпіталі в Тбілісі, який мав фінансування на українців, йому запропонували безплатно зробити операцію.

«Я одразу погодився, бо там проводили лікування на дуже високому рівні. Там зробили операцію і моєму братові. Тепер я ще трохи кульгаю, але скоро мій реабілітаційний період закінчиться. У мене залишилася ще одна мрія — повернутися до України та долучитися до команди архітекторів, які будуть розробляти план з відновлення Маріуполя», — підкреслив хлопець.

Ксенія Новицька

***